Сучасна дискусія про предмет філософії права

   Філософія права — самостійна галузь теоретичного знання, її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів.
   Філософія права виникла в межах філософії. Ще античні мислителі обговорювали співвідношення права і справедливості, права і закону, права і сили та інші проблеми такого характеру. Вони, власне, складали предмет філософії права в її зародковому стані. В епоху Просвітництва виникла перша самостійна філософсько-правова система — теорія природного права. Предметом дослідження вона обрала сукупність принципів, правил, прав, цінностей, визначених самою природою людини. Близьким до цієї теорії був І. Кант. Він пов'язував право із загальним, необхідним призначенням людини і вважав, що філософія права повинна досліджувати умови, за яких сваволю однієї людини можна узгодити зі сваволею іншої відповідно до загальних законів природи.
   Зовсім інший підхід до проблеми проголосив Г.-В.-Ф. Регель. Він створив грандіозну філософську систему і написав спеціальну працю "Філософія права". Предметом аналізу тут виступала сукупність усіх форм регуляції людських відносин. Праця складалася з трьох частин. Це — "Абстрактне право", "Етика" і "Моральність". Перша присвячена дослідженню права в загальноприйнятому розумінні, етику Гегель розглядав як вищу форму, а моральність — як найвищу, гранично розвинену форму права.
   Буржуазне суспільство потребувало всебічно розвиненої юриспруденції, і філософію права розробляли переважно як правову теорію, ототожнюючи її предмет із предметом загальної теорії права. Одначе наприкінці XIX ст. фахівці з філософії права перейшли від вивчення чинного права та реального правопорядку до ідеальних, духовних засад права. Саму "ідею права" тлумачили з позицій неокантіанства чи неогегельянства.
   Марксизм у дослідженні філософсько-правових проблем виходив з принципів діалектичного та історичного матеріалізму, абсолютизувавши класовий аспект і абстрагувавшись од загальнолюдського, національного та особис-тісного. Він розглядав право як піднесену на рівень закону волю панівного класу і відповідно обмежував предмет філософії права інструментальною сутністю права та умовами його оптимального використання для досягнення проголошеної марксистами утопічної мети — побудови комунізму.
   Друга половина XX ст. у філософії права ознаменувалася виникненням феноменологічного напрямку як реакції на панування неокантіанського підходу. Представники нового напрямку зробили предметом своїх досліджень онтологію права, розуміючи під нею деяке ідеальне буття права, певних правових сутностей, цінностей, що є підвалинами реальних правових категорій та норм. Протягом останніх десятиріч формується також екзистенціальна філософія права, що зосереджується на аналізі конкретних юридичних ситуацій в аспекті суб'єктивних переживань, які їх супроводжують.
   У СРСР філософсько-правові дослідження велися, але спеціальної навчальної дисципліни "Філософія права" у вищих навчальних закладах не було; деякі ЇЇ розділи (правову аксіологію, правову онтологію тощо) викладали в курсі теорії держави і права. Зараз у пострадянських країнах філософія права відновлюється у своїх правах і як наукова, і як навчальна дисципліна. Дискусія щодо предмета філософії права, кола досліджуваних нею проблем триває.
   Звернімося до нових праць українських дослідників філософії права. Насамперед слід назвати навчальний посібник і монографію Л. В. Петрової, а також навчальний посібник В. В. Шкоди.
   Л. В. Петрова викладає класичну філософію права, її предметом є "ідея права — поняття права та його втілення". "Що насправді є правом?" — ось основне питання філософії права. Остання "... виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. В ній — його сутність". Близької позиції вона дотримується й у своїй монографії.
   В. В. Шкода почав із запитання: "Що досліджує філософія права?". Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія — най-загальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право має відповідати природному, Закон — Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). У цілому ж, писав В. В. Шкода, "правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні — зрозуміти людину завдяки розумінню права". Отже, предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.
   Торкнімося також нових праць із правової філософії, які належать російським дослідникам. Це, передусім, підручники для вищої школи. Автор найвідомішого з них, В. С. Нерсесянц, уважає, що "предметом філософії права є право в його розрізненні та співвідношенні з законом". На нашу думку, це лише одна з філософсько-правових проблем, хоч під юридичним кутом зору її можна визнати найважливішою. С. С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що "... покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обгрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей". Одначе при цьому філософія права для нього — "не лише ідеї, але й реальне правове життя...". Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є теоретичною дисципліною. Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право". Близької позиції дотримується І. П. Малинова. Вона вважає, що предметом філософії права є "... методологічний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогативою якоїсь однієї філософської системи". Подібно до них і Ю. Є. Перм'яков писав, що філософія права вивчає "... духовну ситуацію, в якій виявляється людина, що торкається у своїх вчинках права, влади і держави". Це також — певне обмеження філософсько-правової проблематики; вона розглядається лише під кутом зору рефлексивної традиції.
   Д. А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, в якій дійшов такого висновку: "Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філософія права — наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчення про них, не лише загальнонаукові, а й частково наукові засоби пізнання, не лише загальні, а й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов'язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те синтезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтегральним регулятором у науковому пізнанні та пізнавальним стрижнем будь-якого правового дослідження". Отже, він практично зводить правову філософію до методології права.
   Визначимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі вони сходяться на тому, що філософія права — особлива сфера теоретичного знання, дотична до філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоби чітко окреслити межі філософсько-правової проблематики, слід точно визначити, що таке філософія і що таке право.