§ 5. Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

   Версальська система (1919—1939). Особливістю міжнародного права XX ст. є те, що воно з’являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної системи. При цьому спеціально створювана всесвітня організація має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.
   Перша така спроба співпала із підготовкою та підписанням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою створення міжнародної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов’язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини ведення війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.
   Зі створенням Ліги Націй пов’язане входження в міжнародне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цього принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською системою пов’язані виникнення та розвиток міжнародно-правових норм і механізмів захисту національних меншин.
   Однак Версальська модель світового порядку не змогла все ж таки стати до кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протистояння їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж сімдесятирічної конфронтації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на концепціях міжнародного права, що виникали по різні боки вододілу.
   Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністичної ідеології в зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику міжнародного права. Це стосувалося як проголошення та відстоювання деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня політика, були: мирне співіснування, самовизначення народів, роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов’язана з нею відмова від анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм, будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демократичні ідеали протилежний зміст.
   Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відносини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, сприяв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслуговували ці потреби.
   Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки ХХ ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевидно, що рішення проблеми перебуває у площині організаційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова модель світової організації може бути життєздатною. Тому одним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту розподілу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об’єднаних Націй. А міжнародне право, за оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.
   Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової війни було використано головними переможцями у спробі остаточної універсалізації міжнародного права. За оцінками багатьох сучасних юристів чинне міжнародне право перетворилося на загальне — значна кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає. Саме зі Статутом ООН пов’язане договірне закріплення основних принципів міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.
   У цей період відбулася масштабна систематизація міжнародного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морське право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.
   Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво вплинув на міжнародні відносини, які втратили характер біполярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відносини тепер мають характер або поліцентричний, або однополюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організаційно-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить загальне міжнародне право, створенню якого було присвячено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-економічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відповідальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона агресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопорядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської цивілізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображення у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах.
   У сучасних умовах можна виділити три основні стратегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулювання глобальних проблем сучасності, розв’язання нових конфліктів, реформування ООН.
   Із проблемами, які назвали глобальними, людство несподівано зіткнулося на межі 60—70-х років ХХ ст. (проблема розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). Їх вирішення можливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучасних умовах виживання людства.
   Серйозною проблемою залишається здатність міжнародного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біполярного світу було “заморожено”. Однією з основних причин, з якої ці конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; протиріччя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі перевищила кількість держав, що існували у світі на початку ХХ ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов’язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до індивідуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігійного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв’язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлікти проявляються більш яскраво.
   Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбавилося норм про можливість взаємного військового знищення та набуло характеру добросусідського. Основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-правової ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопорядку, що жодним чином не може зачіпати основи загального міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зокрема, виникає питання реформування організаційно-правового механізму Ради Безпеки ООН.
   Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забезпечувати компроміс двох пануючих на той час світових соціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпеки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існують обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до “колишніх ворожих держав”, що перешкоджає їм претендувати на постійне членство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.
   Пристосування міжнародного права до особливостей сучасних міжнародних відносин лише починається, і головним на цьому шляху є створення правових умов для збереження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.