§ 4. Характеристика міжнародного права

   Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпечені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.
   Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:
   - чітка визначеність;
   - додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);
   - виконання усталеної процедури ухвалення та набуття чинності;
   - забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — “де право, там і засоби його захисту”).
   Однак міжнародне право має низку особливих характеристик, які роблять його цілком відмінним від національних правових систем, пов’язаних з існуванням сучасної держави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на використанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівняно ефективний апарат управління.
   На відміну від внутрішньодержавного права міжнародне право — це горизонтальна правова система, якій не властиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покладені на державні органи влади (правоутворення — законодавчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Генеральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов’язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за певних обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звернувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжнародному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в національних правових системах значно обмежена.
   Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного права в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.
   Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури примусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.
   Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрунтується на засадах взаємності та консенсусу, а не панування, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб’єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов’язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизначеності в міжнародних відносинах.
   Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:
   1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжнародного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб’єктами цього права — суверенними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважаються юридично зобов’язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без’ядерні держави. Норми національного права встановлюються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб’єкти національного права (фізичні та юридичні особи) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов’язані додержуватися прав і виконувати обов’язки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві законодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утворюються державами на основі згоди його суб’єктів.
   2. У системах національного права діє принцип обов’язкової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжнародному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжнародний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторони обирають на основі взаємної згоди.
   3. Основні суб’єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздатність. Ці особи перебувають під владою та виконують закони держави. Основними суб’єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері національного права — це відносини влади та підвладного; відносини між суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб’єктами, які наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжнародного права.
   Над суб’єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов’язкові для них правила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій законодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов’язкові.
   4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її території та здійснюється її державними органами. Дія національних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно перебувають на території іноземної держави, але застосування засобів владного примусу на іноземній території забороняє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародного публічного права — регулятор міждержавних відносин.
   5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої порушено) або колективного примусу, межі та форми якого визначені принципами та нормами міжнародного права.
   Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов’язкове до виконання всіма державами — суб’єктами та творцями цього права. Системи внутрішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.