2. Основи правового статусу суб' єктів господарювання

   Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
   Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб'єктів:
   -1)господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
   2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
   3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
   Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, які важко віднести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та відповідно не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. “Про особисте селянське господарство”).
   Стаття 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в т. ч. правові підстави, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.
   Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також рішення інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні форми - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України “Про захист економічної конкуренції”).
   Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (статті 25—41, 126, 251—257 ГК України, Закон від 11.01.2001 р. “Про захист економічної конкуренції” та ін.), щодо запобігання економічній концентрації.
   Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: “Про банки і банківську діяльність” (статті 17-18, 22)); “Про цінні папери і фондову біржу” (ст. 34); “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” (статті 9, 23-24), “Про страхування” (статті 2, 30, 31) та ін.
   Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:
   - видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарювання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу), засновницький договір (укладається
у разі заснування суб'єкта господарювання двома і більше особами), статут (приймається в передбачених законом випадках - при створенні підприємства; господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничого кооперативу), положення (філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій зі статусом юридичної особи);
   - змісту установчих документів (в них мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);
   - спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством); положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування, відокремлених підрозділів господарської організації зі статусом юридичної особи.
   Загальні засади державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюються в ст. 58 Господарського кодексу України. Положення про державну реєстрацію також містяться: в Цивільному кодексі - в ч. 2 ст. 50 (щодо фізичних осіб - підприємців), в ст. 89 (щодо юридичних осіб), в Законі України від 15.03.2003 р. “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (набув чинності з 1.07.2004 p.). Зазначений Закон досить ґрунтовно в своїх 53 статтях регулює більшість питань, пов'язаних з державною реєстрацією вказаних осіб (місце проведення - у виконавчому комітеті міської ради міста, обласного значення або у районній, районній у містах Києві і Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання індивідуального підприємця - ст. 5; документи, які подаються для державної реєстрації - статті 8, 24, 42; відомості, що заносяться до Єдиного державного реєстру - ст. 17; порядок їх отримання та обов'язкова публікація — статті 20-22; строк державної реєстрації — не більше трьох робочих днів з дати надходження необхідних документів для реєстрації юридичної особи - статті 25 і двох робочих днів - для реєстрації індивідуального підприємця - ст. 43; підстави відмови в державній реєстрації- статті 27, 30) і містить принципово нові положення (щодо державного реєстратора як посадової особи, відповідальної за державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - статті 1, 5, 6; спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації - ст. 7 та ін.). Спеціальний порядок державної реєстрації може бути основним (Закон “Про банки і банківську діяльність” (статті 17-18, 22) або додатковим (Закон “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); Закон “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” - щодо корпоративних інвестиційних фондів передбачає загальну (ст. 8) та спеціальну реєстрацію (ст. 11), а щодо пайових інвестиційних фондів - лише спеціальну (ст. 23).
   Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) і суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у т. ч. від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право оперативно-господарського використання), від основного виду діяльності та відповідно - можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і відповідно - можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж).
   Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії — загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - які характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.
   Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єктові господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єктові господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток в межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, організаційно-управлінські повноваження. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійсненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).
   Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах - “Про банки і банківську діяльність” (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), “Про страхування” (статті 3, 10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 - право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).
   Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:
   - отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон (частинами 3 та 4 ст. 4 Закону України “Про підприємництво”) передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) в порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (це підпорядковані Кабінету Міністрів міністерства та відомства, до сфери діяльності яких входить той вид підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню) заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання - заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756.
   Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих заявником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів від дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності;
   - отримати в передбачених законом випадках патент. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”) передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в т. ч. індивідуальним підприємцям) державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок надання торгового патенту встановлюється згаданим законом;
   - дотримуватися вимог антимонопольного - конкурентного законодавства;
   - вести бухгалтерський облік і звітність;
   - сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;
   - забезпечувати безпеку виробництва (екологічну, пожежну, радіаційну, санітарно-епідеміологічну, щодо охорони праці тощо);
   - не порушувати права та законні інтереси інших осіб;
   - виконувати інші вимоги, передбачені законодавством.
   Спеціальні обов'язки притаманні для суб'єктів господарських правовідносин із спеціальним (виключним) предметом діяльності. Так, комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного інвестування зобов'язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.
   Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), а спеціальні - законами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.
   Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:
   - форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація);
   - підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду у передбачених законом випадках, в т. ч. у разі визнання суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках);
   - принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети “Урядовий кур'єр” та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання — ч. 8 ст. 59 ГК);
   - форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації — визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність в результаті реорганізації; щодо ліквідації — встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 ЦК більш грунтовно регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 31); “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” (частини 2-4 СТ.21).
   Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: “Про банки і банківську діяльність” (статті 26, 28, 87-98); “Про цінні папери і фондову біржу” (ст. 36); “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” (статті 20-21); “Про страхування” (ст. 43); “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (статті 22-34) та ін.