§ 2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

   Поняття правового режиму не є достатньо усталеним як у загальній теорії права, так і (особливо) в галузевих науках. Здебільшого обгрунтовано йдеться про функціональні характеристики права, особливості порядку та механізму правового регулювання. Істотно, що ці ознаки переважно спрямовані на об'єкт правових відносин, але водночас вони мають бути засобами забезпечення прав та інтересів суб'єктів права.
   Видається, що для розуміння змісту правового режиму важливий не особливий порядок правового регулювання, а його наслідок. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це — наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкта), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих земель. Це сукупність правових норм, які встановили певний порядок землекористування різних видів.
   Сільськогосподарське землекористування — найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами — природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим правовий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що характеризують особливості їх правового режиму.
   1. Центральне місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України. Це положення випливає з конституційного закріплення цих земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Воно зумовлене таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання земель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.
   Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізуються вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.
   2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його головним змістом є норма про те, що “землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання” (п. 1 ст. 23). Йдеться про природну властивість цих земель виконувати функцію основного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення у різних аспектах передбачена також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207—209 ЗК України.
   Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритетність сільськогосподарського землевикористання, що означає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність використання за природним і юридичним призначенням. Ці землі визначені на підставі даних державного земельного кадастру придатними для потреб сільського господарства, не можуть бути використані для інших потреб.
   Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК).
   Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК України 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів загальнодержавного значення та деяких інших загальних потреб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Радою України.
   Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші положення у цій сфері.
   Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання.
   Вже саме поняття земель сільськогосподарського призначення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ділянок є “забезпечення використання їх за цільовим призначенням”, що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України. За невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням Земельним кодексом та іншим законодавством України встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).
   3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогосподарського землекористування та наявність спеціальних вимог щодо них.
   Основними суб'єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення є громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.
   Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель колективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.
   Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграрні підприємства. Селяни мають право вільного вибору організаційно-правових форм здійснення землекористування.
   Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).
   Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського землекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогосподарським виробництвом і ведення його переважно на ринкових товарних засадах.
   До певних суб'єктів використання земель сільськогосподарського призначення, особливо для фермерів, існують спеціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, відповідного досвіду роботи тощо).
   Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовста-новлюючим фактом.
   Як громадяни України, так і юридичні особи України, будучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володіють і спеціальною земельною правоздатністю.
   4. Право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення стало головним наслідком реалізації радикальної земельної реформи.
   Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виникнення права приватної власності на землі, який, крім юридичного, набув ще й гостро політичного характеру.
   Законом України “Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р., поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути власниками земель сільськогосподарського призначення. Переважно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.
   Згодом за Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. було запроваджено паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, тобто право членів КСП при безперешкодному виході з них одержувати безоплатно у приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення.
   Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, комунальну і державну власність на землю та встановила, що “право власності на землю гарантується”. Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що “земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності”. Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виникла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Отже, принципово нові первісні засади в аграрному секторі економіки України є наслідком земельної реформи, зокрема адміністративно-правового і земельно-правового, а не цивільно-правового виникнення права власності на ці землі.
   Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до приватної власності на землі здійснювався переважно адміністра-тивно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення).
   5. Раціональність — принцип сільськогосподарського землекористування.
   Публічно-правове значення земель сільськогосподарського призначення, їх незамінна роль для забезпечення продовольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування.
   Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.
   Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціонального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення стану земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і потреба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрунтів як “об'єкта особливої охорони” (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліпшення цієї якості теж є завданням раціональності їх використання. З цією ж метою передбачено природно-сільськогосподарське районування земель (ст. 179 ЗК).
   Принцип раціональності землекористування найбільше значення має для земель сільськогосподарського призначення, оскільки для таких категорій земель, як землі житлової та громадської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важливим є лише факт відведення земель, а не їх господарське використання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) використання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності.
   Принципове значення права раціональності сільськогосподарського землекористування, як істотної складової предмета земельного права полягає у чіткому відмежуванні останнього від предмета цивільного права.
   6. Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва.
   Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спосіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сільськогосподарського призначення, а також багаторічних насаджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.
   Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підстави) відшкодування втрат.
   За загальним правилом, площі земель сільськогосподарського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має місце обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані.