13.2. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924-1938 рр.

   Після повалення самодержавства національно-визвольний рух українського народу був спрямований на відбудову суверенної держави. З утворенням УСРР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, посилення національної свідомості народу.
   Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення СРСР супро­воджувалися діями більшовиків і в національній політиці. У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “корінізації”, яка передбачала залучення представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів, застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під назвою українізації.
   Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння роз­витку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання - розширити соціальну базу більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення і тим самим укоренитися в національних республіках. Так, національний склад державного апарату в УСРР був переважно неукраїнським. У 1923 р. частка українців у ньому дещо перевищувала 30 %. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. частка українців серед членів і кандидатів у КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У з волі українського партійного керівництва ставали лише неукраїнці - німець Е. Квірінг (1923-1925 pp.), єврей Л. Каганович (1925-1928 pp.), поляк С. Косіор (1928-1938 pp.). Як генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя політику українізації. Він навіть вивчав українську мову і намагався розмовляти нею.
   Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923-1927 pp. збільшилась з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більш як половина технікумів. Книжки, журнали і газети видавалися переважно українською мовою. Політика корінізації здійснювалась і в районах України, компактно населених національними меншинами, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.
   У жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив митрополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою.
   З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представ­никами націонал-комунізму в Україні були відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський, який в 1924-1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за здійснення українізації. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні. Висунуте ним гасло “Геть від Москви!” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича. Останній про­явив схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. У 1927 р. лютнево-березневий об’єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як “націоналістичний ухил”, його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України.
   Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відо­браженням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що дало можливість для короткочасного існування різних ідеологічних течій. Однак цей прояв “лібералізму” був дуже швидко ліквідований партією водночас з новою еко­номічною політикою.
   Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) про­голосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав перетворення СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою стратегічною метою більшовицької партії було здійснення нової спроби реалізації комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати “рушієм соціалістичного будівництва”.
   У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’ятирічного плану на 1928/29-1932/33 pp., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити за рахунок селянства. Шляхом використання політики “ножиць цін”, тобто встановлення завищених цін на промислові товари і відповідно - занижених цін на сільськогосподарську продукцію.
   Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію держав­ної промисловості, і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими цінами на хліб. Узимку 1927-1928 pp. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробники хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тиску на селян аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. Однак узимку 1928-1929 pp. хлібозаго­тівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася через загибель частини озимини в Україні. Й. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і примусовим об’єднанням майже всіх інших категорій селянства в колективні господарства, утворювані з метою зручнішого здійснення продрозкладки.
   У першій п’ятирічці утверджувався господарський механізм, пов­ністю відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався ви­соким ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління.
   Майже вся економіка України контролювалася центральними органами влади. Створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління. Здійснюючи “генеральну лінію на со­ціалістичну індустріалізацію”, радянська влада опиралася на силові структури - армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Опір цій “генеральній лінії” сталінські ідеологи розцінювали як небезпечний опортунізм. Почалися широкомасштабні репресії. У 1928 р. було організовано так звану шахтинську справу. Над “шахтинцями” - в основному спеціалістами з м. Шахти - було проведено показовий судовий процес. В Україні широкі репресії проти господарників і спеціалістів відбувалися під безпосереднім керівництвом голови Державного політичного управління (ДПУ) УСРР В. Балицького. У січні 1933 р. Й. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’ятирічки - за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 p.).
   Першим роком другої п’ятирічки (1933-1937 pp.) почали вважати 1932 р. Однак коли порівняли натуральні показники першої п’яти­річки з обсягами виробництва 1932 p., виявилось, що план не було виконано.
   У 1932-1933 pp. в економіці країни склалося неймовірно тяжке становище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-грошових відносин - усе це поставило країну перед економічною катастрофою.
   Починаючи з 1933 р. політика комуністичного штурму припини­лася. На другу п’ятирічку було запропоновано середньорічні темпи приросту промислової продукції на 13-14 %. Це пом’якшило народногосподарські диспропорції. Стало можливим більше уваги при­діляти освоєнню нової техніки.
   У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати граничну межу в заробітках. Запроваджувалося правило - скільки ви­робив, стільки й заробив. Завдяки цьому посилилась творча ініціатива робітників щодо підвищення продуктивності праці.
   Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу про­довольчих товарів через магазини створив можливість витрачати додатково зароблені гроші, що сприяло підвищенню матеріальної заінтересованості. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна–Ірміне” у Кадіївці О. Стаханов застосував метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпиль­ником. Це дало можливість вирубати за зміну 102 т вугілля, тобто в 14,5 раза більше норми. У лютому 1936 p. M. Ізотов на шахті “Кочегарка” за допомогою 12 кріпильників вирубав 607 т вугілля.
   Маючи дещо й позитивне, у цілому стаханівський рух призвів до підвищення планових завдань, а звідси - до перенапруження вироб­ничих процесів.
   Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих, що стало ре­зультатом розгортання підвищених темпів індустріалізації, її досягнення були очевидними. Було споруджено 35 промислових гігантів вартістю понад 100 млн крб. кожний. З них в Україні - 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. З’явилися такі велетні, як “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краматорський машинобудівний завод, Харківський тракторний завод. Реконструйовано Луганський паротягобудівний завод і металургійні заводи у Дніпродзержинську, Макіївці, Дніпропетровську і Алчевську. Стали до ладу Штерівська і Зубівська ДРЕС, Дніпрогес 1 травня 1932 р. дав перший струм. У 1932 р. Харківський тракторний завод випустив майже 17 тис. тракторів. У Донбасі було по­будовано близько 100 нових шахт.
   У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, п’ять великих м’ясокомбінатів. У 1932 р. розпочав роботу Херсонський консервний завод проектною потужністю 138 млн умовних банок на рік, що набагато перевищувало по­тужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. Практично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом.
   Однак легка і харчова галузі промисловості розвивались набагато повільніше, ніж важка індустрія через менші масштаби капітального будівництва й відставання сировинної бази.
   Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилась за рахунок валового випуску про­дукції з 68,7 % у 1925-1926 pp. до 92,5 % у 1938 р.
   Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випере­дила деякі західноєвропейські країни. Вона посіла друге місце в Єв­ропі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце у світі за обсягом видобутку вугілля. За виробництвом металу і машин Україна випередила Францію та Італію, наздогнала Англію.
   Для років індустріалізації було характерним і привілейоване становище групи “А” - виробництво засобів виробництва за капіталовкладеннями, що призвело до відставання групи “Б” - виробництво предметів споживання, а це, у свою чергу, негативно позначилося на рівні життя народу.
   Ще бурхливішими і драматичнішими були в ці роки зміни на селі. Ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі еко­номіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розглядалися більшовиками з перших років їх перебування при владі.
   Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадо­вий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накреслені XV з’їздом партії темпи колгоспного будівництва (до 20 % селянських посівів СРСР, до 24 % - в Україні наприкінці п’ятирічки).
   Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити неекві­валентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів до державного бюджету. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Так, у багатьох опублікованих документах ішлося про артіль, яка мала вигляд комуни. У новому Примірному статуті про сільгоспартіль (лютий 1930 р.) ішлося як про перехідну до комуни форму колгоспу. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.
   Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокрема збройний. Колгоспам встановлювали такий план здачі продо­вольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.
   Україна належала до районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.
   Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду Й. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати “до осені 1930 p.”.
   Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступила незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колективізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колекти­візацію. їх оголошували “підкуркульниками” і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошували “куркулями” і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.
   Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, а за 1928-1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйо­на українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.
   Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило го­лод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.
   Протягом січня - листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. -380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково “заготовила” в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба становив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 pp. почався вже в перший мі­сяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. - 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 pp., сягали 5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.
   Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, По­волжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.
   У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного госпо­дарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необгрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксо­ваних державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарської продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктив­ності праці й подолання безгосподарності.
   Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, по­требувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і вони використали її насамперед для репресій. Скасування продрозкладки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.
   У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працю­ючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.
   Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п’ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).
   До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація карткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація по­літвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. - 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість по­значилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взяла зобов’язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п’ятдесятниць.
   Більшість господарств почали обзаводитися підсобними вироб­ництвами - птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У колгоспах було організовано тваринницькі ферми.
   Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних перетворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.
   Соціально-економічні перетворення в роки перших п’ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше роз­вивався робітничий клас. Якщо в 1926 р. на кожні сто осіб припадало менше ніж два промислових робітника, то в 1939 р. - понад шість. Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим у робітничому класі України збільшилась кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національ­ностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніпровського економічного району.
   Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % ро­бітників становили жінки.
   Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис, а службовців - майже до 2 млн.
   За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з ро­бітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держави, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом гро­шових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службов­ців у м’ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.
   Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п’ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.
   На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягнуто певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший відхід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.
   Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.
   У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократизація суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення командно-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробни­цтва; політичне відчуження громадян від управління державою; то­тальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 pp., проголошувалася “побудова соціалізму”, що повинен був створити рівні права і можливості для всіх громадян.
   У сучасній історичній літературі сталінські політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі хвилі: 1928-1931 pp.; 1932-1936 pp.; 1937-1938 pp.
   У 1929-1930 pp. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Головним звину­ваченим вважався С. Єфремов - віце-президент Всеукраїнської академії наук, заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуджених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники та ін.
   Репресії цього періоду не обминули й релігійного життя: у січні 1930 р. було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДПУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, “партійну чистку”. 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня цього ж року трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського й десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.
   Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором та П. Постишевим захо­дилося ретельно вичищати Україну від “терористичних формувань”. У середині грудня 1934 р. у Києві відбулась виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю. Коцюбинський - учасник подій 1917 p., якого було розстріляно в 1937 р. У грудні 1934 р. було розгромлено “Український центр білогвардійців-терористів”. У 1935 р. відбувся процес над міфічним “Всеукраїнським боротьбистським центром”, “Націонал-терористичним центром”, “Блоком українських терористичних груп”, “Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком”. У 1936 р. були сфаб­риковані справи “Українсько-троцькістського центру”, “Соціал-демократичної партії України”.
   Наступна хвиля масових репресій офіційно розпочалася після Пленуму ЦК РКП(б) у лютому-березні 1937 р. і дістала назву “єжовщина” (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий великий терор 1937-1938 pp. був спрямований проти усіх соціальних верств країни, у тому числі проти партійної державно-господарської номенклатури, військових командирів. Україна постраждала від цього терору найбільше. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин).
   Із 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з’їздом комуністів республіки в червні 1937 p., у ворожій діяльності було звинувачено 55. Із 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій-С.Косіора.
   Було засуджено також сотні комсомольських працівників України, а ЦК ЛКСМУ розпустили.
   Об’єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: у 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командувачами І. Якіром та І. Дубовим. У результаті таких репресій тільки в сухопутних військах в Україні бракувало понад 10 тис. командирів і 850 політпрацівників.
   Були репресовані сотні тисяч людей, переслідувались різні верстви — від інтелігенції до колгоспників. Не обминула ця лиха доля й духовенства. Місцями масових розстрілів стали Биківня, що під Києвом, Рутченківське поле на околиці Донецька і ряд інших місць.
   Отже, світла мета, до якої прагнули мільйони людей України і загалом СРСР, у ті роки була затьмарена соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю.
   І все це супроводжувалося деклараціями про права і свободи гро­мадян, проголошеними Конституцією СРСР від 5 грудня 1936 р. У ній зазначалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію “позбавленців”, тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до “експлуататорських верств”. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. У Конституції 1936  р. було закріплено, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Партійний апарат був основою тоталітарної держави, а в руках генерального секретаря, тобто Й. Сталіна, зосередилася небачена в історії повнота політичної та економічної влади.
   І все ж формально, за буквою Конституції, владою залишалися Ради - найвищий орган влади одержав назву Верховна Рада замість з’їзду Рад СРСР.
   Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свободи друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принципи відкритості суспільних процесів, підтверджувалося право обви­нувачуваного на захист. Зафіксовані в Конституції демократичні норми аж ніяк не узгоджувалися з практикою терору.
   Конституції союзних республік було розроблено за зразком союз­ної. Проект нової Конституції України було опубліковано 1 січня 1937 p., а 30 січня 1937 р. надзвичайний XIV з’їзд Рад України її затвердив. Конституція 1937 р. встановлювала інший порядок означень: спочатку “радянська”, а потім “соціалістична”, тобто замість УСРР -УРСР. Почали діяти Верховна Рада і місцеві ради.
   Перші вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутатів, серед них 153 робітників, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом - 186 українців, 111 ро­сіян і 7 представників інших національностей.
   Такими були основні події складних і суперечливих 20-30-х років в Україні. Вони наклали свій відбиток на життя українського народу, на становище у сфері культури.