4.4. Селянсько-козацькі повстання в Україні наприкінці XVI -на початку XVII ст.

   Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.
   А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 pp. відбулося велике антифеодальне пов­стання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.
   У XVI ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й По­ділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.
   Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 pp. У 1591 p. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякав­шись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським зно­ву вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року по­встання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селян­ських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.
   Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотни­ком. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Гри­горієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Боб­руйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заво­лоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.
   Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з’єднатися з другою части­ною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.
   Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них— 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: “Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист”. Ім’я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі “Наливайко” і Т. Шевченко в поемах “Тарасова ніч” і “Гайдамаки”. Після придушення по­встання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.
   На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.
   У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і куль­турною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно поранено­го в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.
   Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повернулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хо­тином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис, але більшість рядових козаків мали повернутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п’ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала ав­тономію.
   У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викли­кало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.
   Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.
   У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Судимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Судима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська шляхта добилася його страти.
   У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Про­те у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-тисячної армії повстанців не стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на територію російської держави.
   Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща ско­ротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Об­межувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили ко­заків, а навпаки, спричинили нове повстання.
   Наступне десятиріччя (1639-1648 pp.), назване польськими істо­риками “золотим спокоєм”, було періодом особливо жорстокого і соціального, і національного гноблення.
   Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість по­встань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв’язки козаків із селянами. Десятирічний “золотий спокій” тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало невдоволення селян, жителів міст та інших верств населення. Напередодні визвольної війни велика частина території України була під владою Речі Посполитої і поділялася на Київське, Брацлавське, По­дільське, Волинське, Чернігівське та Руське (з центром у Львові) воєводства. Характерним для цієї пори було зростання великого феодального і монастирського землеволодіння. Особливо великі маєтки мали польські та спольщені українські магнати. Так, А. Конєцпольський мав 18,5 тис. дворів, Вишневецький - 7 тис. дворів, Любомирський -5 тис. дворів, католицькі монастирі та костели - 50 маєтків.
   Вимоги шляхти до селян підвищувались, посилювалось їхнє гноб­лення. На той час існувало три основні види ренти: продовольча, грошова та відробіткова. Крім того, селяни повинні були платити за будинки і худобу. Панщина на основній території України досягала трьох–чотирьох днів на тиждень, а в окремих районах (західних) навіть більше. Усе це підштовхувало селян продовжувати тікати на Січ, вони відмовлялися виконувати обов’язки, спалювали будинки поміщиків, знищували їхні посіви.
   Ще тяжчим було становище селян, які жили в маєтках, що їх фео­дали здавали в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею. Так, у 1616 р. понад половину українських земель, що належали Польщі, орендували єврейські підприємці. Прагнучи швидше і з прибутком повернути за короткий час вкладені гроші, вони змушували працювати селян по 6-7 днів на тиждень, карали їх, саджали за найменші провинності до в’язниці. Крім того, орендарям надавалася можливість тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки й тютюну, а потім вони встановлювали найвищі ціни на ці товари. Це не сприяло популярності євреїв-орендарів серед українського населення. Так, англійський історик Норман Дейвіс писав про жорстоку експлуатацію селян шляхетсько-єврейським союзом.
   Тяжким було також становище міських жителів. У Київському та Брацлавському воєводствах проживала майже половина всього населення, що було втричі більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоча багато поселень мали статус міста, а окремі навіть Магдебурзьке право, переважно це були форти, побудовані для захисту населення від татар. Багато жителів міст займалися сільським господарством. Вони виконували також різні повинності: укріплювали замки, вартували в лісах, платили данину за пасіки тощо. Іншими словами, багато в чому залежали від магнатів, на території яких були їхні міста.
   Феодально-кріпосницьке гноблення доповнювалося національ­ним гнітом. Наприклад, у Львові українцям дозволялося жити лише в одному місці, на руській вулиці. Вони не брали участі в управлінні містом, не мали права на вільну торгівлю. Переслідування зазнавали українська мова і культура. Водночас тривала експансія католицької церкви. Усе це спричинилося до визвольної війни українського народу. Очолив її Богдан Хмельницький. Народився він у 1595 р. у сім’ї українського шляхтича, вчився в Колегії єзуїтів, дістав добру освіту, знав латинську, українську, російську, польську, турецьку, татарську та французьку мови. У 1620 р. в битві з турками під селом Цецорою загинув його батько, а Богдан потрапив у полон. Через два роки його викупили, він повернувся до свого хутора Суботова, почав служити в реєстровому війську. Брав участь у багатьох сухопутних і морських походах козаків проти Османської імперії, Кримського ханства, у російсько-польській війні 1632-1634 pp. У 1638 р. дістав посаду писаря Війська Запорозького, а в 50 років став сотником Чигиринського козацького полку. У 1646 p., коли Б. Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Д. Чаплинський захопив його маєток, убив молодшого сина і вкрав жінку, на якій овдовілий Б. Хмельницький збирався оженитися. Коли численні звертання і скарги до суду Б. Хмельницькому не допомогли, він вирішив помститися сам. Звільнившись від варти, він у грудні 1647 р. разом зі старшим сином Тимофієм втікає до Запоріжжя. За короткий час він зумів дістати підтримку запорожців, захопити човни з продуктами, зброєю і обмундируванням, які прибули для Корсунського реєстрово­го полку, прогнати з Січі польську заставу. У січні 1648 р. його обирають гетьманом. Невдовзі Б. Хмельницький звертається з універсалами до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти. Б. Хмельницький висунув до Польщі дві вимоги: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з України. Проте Річ Посполита визнала їх неможливими і образливими. До Запоріжжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до Б. Хмельницького добровільно піти з Січі, але той відмовився. Тоді М. Потоцький звернувся з універсалом до повстанців із закликом “видати Б. Хмельницького і розійтися”. Незважаючи на погрози, з усієї України до Січі йшли нові й нові повстанці.
   Бажаючи збільшити свої сили, Б. Хмельницький розсилає своїх людей до реєстрових козаків, а сам разом із сином Тимофієм і близькими соратниками їде до Криму для переговорів з урядом Бахчисарая про участь у військових діях проти Польщі. Становище, в якому перебував хан, сприяло укладенню договору. По-перше, хана до цього спо­нукали його ж мулли, які не бачили іншого виходу поліпшити життя татар, крім ведення війни з Річчю Посполитою. По-друге, Б. Хмель­ницький залишав у заставу свого сина, і це давало їм якісь гарантії на поживу. Згідно з Бахчисарайським договором Іслам-Гірей давав чоти-ритисячне військо татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм.
   Таким чином, війна стала неминучою. Військо Б. Хмельницького, коли вирушало із Запоріжжя, налічувало 5 тис. чол. Назустріч йому йшло приблизно таке саме за чисельністю польське військо (як вважає дослідник С. Зеркало, польський гетьман Потоцький мав у Корсуні військо чисельністю 6920 чол.).