Міжнародне співробітництво з проблем виконання покарань

   Співробітництво держав з проблем виконання і відбування кримінальних покарань розпочалося з середини XIX ст. і у своєму розвитку пройшло три етапи.Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переважною стала точка зору про пріоритет пенітенціарної системи Сполучених Штатів Америки. Вивчення її досвіду навело тюрмознавців європейських країн на думку про корисність обміну думками з питань пенітенціарної практики. З цією метою в 1846 р. у Франкфурті (Німеччина) відбувся перший міжнародний тюремний конгрес. Через рік (1847 р.) у Брюсселі (Голландія) відбувся другий тюремний конгрес, на якому було прийнято рішення про щорічне їхнє скликання під егідою утвореного в Парижі Тюремного комітету сприяння. Третій конгрес відбувся, однак, значно пізніше — у 1857 р. у Франкфурті. Так завершилася перша серія тюремних конгресів, що дістали назву благодійних, оскільки проводилися з приватної ініціативі представників прогресивної інтелігенції (публіцистів, економістів, медиків та ін.), які переслідували, як правило, благодійні цілі.
   Тюремні конгреси другої серії почали скликати з 1872 р. з ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства. До цього часу прогресивними тюрмознавцями і вченими-юристами були порушені достоїнства системи одиночного ув'язнення: суть питання зводилася вже не до того, чи поліпшувати тюрми, а до того, чи поліпшують вони людей. Усього відбулося дванадцять конгресів другої серії: Лондон (1872), Стокгольм (1878), Рим (1885), Петербург (1890), Париж (1895), Брюссель (1900 р.). Будапешт (1905), Вашингтон (1910), Лондон (1925), Прага (1930), Берлін (1936), Гаага (1950).
   Тюремні конгреси другої серії організовувалися вже не приватними особами, а урядами окремих держав під егідою спеціально створеного органу: у 1872 р. — комісії з офіційних представників держав, у 1878 р. — постійної міжнародної пенітенціарної комісії з офіційних представників держав як виконавчого комітету конгресу. У наступні роки пенітенціарна комісія була перетворена на Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію, що проіснувала під такою назвою до 1950 р.
   Якщо першою особливістю міжнародних тюремних конгресів другої серії була державна основа їх організації і проведення, то другою — посилена увага до питань вивчення й узагальнення справ в галузі пенітенціарного законодавства і тюремної практики.
   Організаційна сторона тюремних конгресів складалася в прийнятті резолюцій, які містили рекомендації з актуальних проблем виконання покарання і боротьби зі злочинністю. Рекомендації не мали обов'язкової сили для держав — учасників конгресу, але як вираження авторитетної думки фахівців сприяли удосконалюванню практики боротьби зі злочинністю.
   Тюремні конгреси другої серії не обмежувалися пенітенціарними проблемами. До 1890 р. вони протікали в трьох секціях: карне право, тюремно-адміністративні (пенітенціарні) питання, питання попередження злочинів. З 1895 р. почала функціонувати четверта секція, що обговорювала питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх.
   Характерно, що найактуальніші питання боротьби зі злочинністю і виконання покарання неодноразово включалися в порядок денних конгресів. Наприклад, питання про працю ув'язнених, її оплату, а також про особливості організації праці різних категорій ув'язнених вирішувалися на Римському, Петербурзькому, Паризькому, Будапештському, Вашингтонському і Лондонському конгресах. Результатом діяльності конгресів стала резолюція про обов'язкову працю осіб, засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі, і про грошову винагороду за цю працю.
   На Стокгольмському, Брюссельському і Празькому міжнародних тюремних конгресах розглядалося питання про доцільність одиночного ув'язнення. У резолюціях конгресів містяться положення про те, що його не слід застосовувати до неповнолітніх засуджених, тоді як воно може бути корисною і необхідною мірою стосовно рецидивістів.
   На Стокгольмському, Римському, Петербурзькому і Брюссельському конгресах обговорювалися питання про роль громадських організацій у виховній роботі з ув'язненими й у наданні їм пенітенціарної допомоги. Примітко, що на Римському конгресі були розглянуті питання про спостережні комісії та ради і було рекомендовано створювати при кожному місці ув'язнення спостережницько-піклувальні комітети.
   На засіданнях Петербурзького і Паризького конгресів обговорювалися заходи заохочення, застосовувані до ув'язнених: матеріальні (збільшення раціону харчування, збільшення суми грошей для витрати на особисті потреби) і моральні (надія на скорочення строку, дозвіл купувати книги і надавати допомогу рідним). У рішенні Петербурзького конгресу вперше підкреслювалося, що ув'язнені можуть використовувати на особисті потреби тільки зароблені у тюрмі гроші.
   Заходи стягнення, які застосовуються до ув'язнених, були предметом обговорення Стокгольмського і Паризького тюремних конгресів. У резолюціях Стокгольмського конгресу наводиться перелік дисциплінарних стягнень: догана, позбавлення пільг, посилення суворості тюремного ув'язнення (видалення з камери столу, стільця, постелі, затемнення камер, невивід на роботу, позбавлення права користуватися публікаціями), зниження норми харчування, застосування гамівної сорочки, У резолюціях Паризького конгресу рекомендується вказувати в тюремних статутах (регламентах) вичерпний перелік провин і стягнень, встановлювати порядок їхнього накладення і виконання.
   Поряд з перерахованими на міжнародних тюремних конгресах розглядалися питання про невизначені вироки, заслання, довгострокові покарання, реформатора', про рецидивістів і відбування ними покарання, про умови звільнення з місць ув'язнення, про умовне звільнення з місць ув'язнення, про умовне засудження під наглядом (пробація) і т. ін. Приймалися відповідні резолюції, що відіграли певну позитивну роль у розвитку і становленні тюрмознавства, пенітенціарної науки і законодавства держав-учасників конгресів.
   Третій етап міжнародного співробітництва у сфері виконання покарань пов'язаний з виникненням і діяльністю Організації Об'єднаних Націй. Понад півстоліття Організація Об'єднаних Націй у рамках Економічної і Соціальної Ради постійно приділяє пильну увагу проблемам попередження злочинності і поводження з правопорушниками. В інтересах розробки цих проблем ООН, починаючи з 1955 р., регулярно, раз на п'ять років, проводить конгреси з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками.
   Перший такий конгрес відбувся в 1955 р. у Женеві. До порядку денного було включено такі питання:
   1) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими,
   2) відкриті виправні установи,
   3) пенітенціарна праця,
   4) набір, навчання і статус тюремного персоналу,
   5) попередження злочинності неповнолітніх.
   Історичне значення першого конгресу ООН полягає в тому, що він прийняв Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими. У даний час ці правила можна назвати свого роду "великою хартією" прав ув'язнених.
   У резолюції з другого питання дається визначення відкритої установи (відсутність охорони, ґрат, огорож і т. п.), пропонуються рекомендації про направлення в ці установи певних категорій осіб і загалом про умови утримання засуджених. Безсумнівно, виправні (кримінально-виконавчі) установи відкритого типу — прогресивний крок у розвитку пенітенціарних систем з погляду ефективного усунення негативних наслідків тюремного ув'язнення і більш успішного соціального пристосування засудженого до умов життя на волі.
   У рекомендаціях конгресу про пенітенціарну працю ув'язнених зазначається, що ця праця повинна розглядатися не як додаткове покарання, а як засіб виправлення ув'язненого, приучення його до праці, засвоєння ним корисних трудових навичок, попередження неробства і розбещеності.
   У резолюції "Добір і підготовка особового складу для пенітенціарних виправних установ" дістали відображення такі питання: а) характер тюремної служби; б) статус тюремного персоналу й умови служби; в) комплектування службового персоналу; г) професійна підготовка.
   Відповідно до названої резолюції службовці пенітенціарних установ мають бути прирівняні до державних службовців і забезпечені житлом, їхня служба не повинна відноситися до військової. Для забезпечення субординації тюремні установи можуть мати дисциплінарний статут.
   Були вироблені принципи добору і розміщення кадрів у пенітенціарних установах, визначена потреба створення спеціальних навчальних закладів для професійної підготовки співробітників.
   Другий конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками відбувся в 1960 р. у Лондоні з таким порядком денним:
   1) нові форми злочинності неповнолітніх, їхнє походження, попередження і поводження з неповнолітніми злочинцями;
   2) спеціальні поліцейські служби для попередження злочинності серед неповнолітніх;
   3) попередження тих видів злочинів, що є результатом соціальних змін і пов'язані з економічним розвитком менш розвинутих країн;
   4) короткострокове позбавлення волі;
   5) підготовка засуджених до звільнення і постпенітенціарна допомога, а також допомога утриманцям ув'язнених;
   6) використання тюремної праці в рамках національного господарства, включаючи питання про винагороду ув'язнених.
   У роботі другого конгресу вперше брала участь і делегація Української РСР.
   Третій конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками проходив у 1965 р. у Стокгольмі (Швеція). На конгресі були присутні 1200 делегатів з 78 держав, у тому числі й з УРСР.
   До порядку денного конгресу були включені такі питання:
   - соціальні зміни і попередження злочинності;
   - соціальні факти і попередження злочинності;
   - суспільні превентивні заходи;
   - заходи щодо попередження рецидиву;
   - іспитовий строк та інші заходи поза виправними установами;
   - спеціальні превентивні й виправні заходи для молоді.
   У центрі уваги конгресу були переважно питання кримінології і кримінального права, а останні три питання стосувалися пенітенціарної проблематики. Так, підкреслювалася роль пенітенціарних установ у попередженні рецидивної злочинності за допомогою перевиховання правопорушників: не кара, а виправлення і перевиховання злочинців — вирішальний фактор попередження злочинності, особливо з боку осіб, які уперше відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Значною мірою попередженню рецидиву сприяє своєчасна підготовка до звільнення, система короткострокових відпусток (виїздів) до родичів, трудовий і побутовий устрій засуджених.
   На конгресі констатувалося, що роль пенітенціарних установ у попередженні рецидиву набагато скромніша, коли йдеться про тривалі строки позбавлення волі і рецидивістів. Тут виправлення і перевиховання правопорушників істотно ускладнюється в силу тривалого негативного впливу середовища правопорушників. Делегатами зазначалося, що антисоціальні норми цієї субкультури може перебороти далеко не кожен засуджений, а тим більше — рецидивіст, в якого, як правило, відсутні міцні зв'язки із суспільством і родиною, сформувалося стійке негативне ставлення до системи юстиції взагалі, і установ, що виконують поліцейські і пенітенціарні функції, зокрема. Усе це сприяє тому, що злочинність (особливо рецидивна) найчастіше зароджується в стінах самих тюремних закладів.
   Під час обговорення питання про спеціальні превентивні та виправні заходи для молоді висловлено ряд цікавих рекомендацій: доцільно стосовно неповнолітніх і молодих правопорушників якомога рідше застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту; у випадках здійснення небезпечних злочинів виконання взяття під варту стосовно неповнолітніх повинне здійснюватися окремо від інших категорій правопорушників; стосовно цих осіб варто уникати використання традиційних форм тюремного ув'язнення, а створювати по можливості пенітенціарні установи відкритого типу, в яких головну увагу приділяти професійно-технічному навчанню і підготовці до звільнення.
   Четвертий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся в 1970 р. в Кіото (Японія). Робота конгресу протікала в чотирьох секціях відповідно до такого порядку денного:
   1) політика в галузі соціального захисту щодо планування розвитку;
   2) участь громадськості в попередженні злочинності і боротьбі з нею, включаючи злочинність неповнолітніх;
   3) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими у світлі останніх досягнень у виправній практиці;
   4) організація наукових досліджень для розробки політики в галузі соціального захисту.
   Перше, друге і четверте питання носили у своїй основі кримінологічний характер, але третє питання було сугубо пенітенціарним. На конгресі обговорювалися: а) характер Стандартних мінімальних правил; б) сфера їхньої дії; в) статус Стандартних мінімальних правил; г) застосування Стандартних мінімальних правил у національному і міжнародному масштабах; д) необхідність удосконалення Стандартних мінімальних правил.
   На конгресі констатувалося, що хоча Стандартні мінімальні правила і мають універсальний характер, проте застосовувати їх слід гнучко, з урахуванням національно-історичних, соціально-економічних і духовних особливостей кожної країни, яка бере ці правила за зразок поводження з ув'язненими. Тому вказувалося, що в даний момент переводити Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими в ранг міжнародної конвенції передчасно. Однак це питання не рекомендується знімати з порядку денного в перспективі.
   П'ятий конгрес з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками проходив у 1975 р. у Женеві (Швейцарія). Відповідно до його порядку денного працювало п'ять секцій:
   1) зміни у формах і масштабах злочинності — міжнародної і внутрішньодержавної;
   2) роль кримінального законодавства, відправлення правосуддя й інших форм суспільного контролю у попередженні злочинності;
   3) нова роль поліції й інших органів забезпечення правопорядку з особливим наголосом на обстановку, що змінюється, і мінімальні норми ефективності;
   4) поводження із засудженими;
   5) економічні та соціальні наслідки злочинності, нові завдання в галузі дослідження і планування.
   П'ятий конгрес на секційних засіданнях розглянув питання, в основному кримінологічного та кримінально-правового характеру:
   1) злочинність як форма бізнесу на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях (організована злочинність, злочинність серед службовців, корупція);
   2) злочинність, пов'язана з а) зловживанням алкоголем і наркотиками, б) дорожнім рухом, в) міграцією і втечею від стихійних і ворожих дій;
   3) злочинність серед жінок;
   4) прогнози злочинності та проблеми боротьби зі злочинністю;
   5) зміни в карному законодавстві та судовій процедурі;
   6) розробка форм соціального контролю в попередженні злочинності;
   7) добір і професійна підготовка поліцейських кадрів;
   8) міжнародне співробітництво поліції;
   9) боротьба зі злочинністю і планування витрат, пов'язаних з нею.
   Центральним питанням четвертої секції було обговорення доповіді "Поводження з правопорушниками, які перебувають в ув'язненні і які перебувають на волі, з особливим наголосом на дотримання прийнятих Організацією Об'єднаних Націй Стандартних мінімальних правил поводження з ув'язненими". У процесі дискусії учасники конгресу приділили особливу увагу встановленню гуманнішого кримінального правосуддя і виправних систем, заміні тюремного ув'язнення альтернативними заходами. Констатувалося, що кінцевими цілями виправної системи є ресоціалізація (виправлення і перевиховання) правопорушника, захист суспільства від злочинних посягань, зниження злочинності. В інтересах реформи виправної системи доцільно забезпечити надійні гарантії захисту прав засуджених, розширити участь громадян у розробці і здійсненні пенітенціарних програм, поліпшити взаємодію виправних установ з установами охорони здоров'я і соціального забезпечення.
   На засіданні пенітенціарної секції делегати прийняли "Процедури для ефективного виконання Стандартних мінімальних правил поводження з ув'язненими". У цьому документі передбачені основні положення відносно застосування Правил (включенню в національне законодавство), система збору інформації про їхнє застосування, обов'язковість ознайомлення з ними ув'язнених, способи поширення Правил. Згідно з "Процедурами", питаннями застосування й удосконалення Правил повинні займатися постійно діючий Комітет з питань попередження злочинності і боротьби з нею як структурний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН. Учасники секції виробили рекомендації про включення Стандартних мінімальних правил у навчальні програми для підготовки працівників пенітенціарних установ.
   Шостий конгрес ООН з питань попередження злочинності й поводження з правопорушниками проходив у 1980 р. у Каракасі (Венесуела). На конгресі були обговорені питання, схвалені Економічною і Соціальною Радою за рекомендацією Комітету з питань попередження злочинності і боротьби з нею. Ці питання мають велике значення для діяльності органів кримінальної юстиції і розвитку юридичної науки, особливо в плані з'ясування соціальної сутності злочинності і стратегії її подолання, пошуку шляхів міжнародного співробітництва в цій сфері життя. Робота секцій здійснювалася за такими напрямками:
   1) тенденція в галузі злочинності і стратегія її подолання;
   2) судове переслідування неповнолітніх правопорушників до і після здійснення злочинів;
   3) злочинність і перевищення влади, правопорушення і правопорушники, що перебувають поза досяжністю закону;
   4) реорганізація в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених;
   5) норми і керівні принципи Організації Об'єднаних Націй при здійсненні кримінального правосудця; страта;
   6) нові перспективи в попередженні злочинності й кримінальне правосуддя; роль міжнародного співробітництва.
   З питань порядку денного була прийнята декларація і резолюція з проблем кримінального правосуддя і поводження з правопорушниками.
   Під час обговорення питання про реорганізацію в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених увагу делегатів було зосереджено на пошуку кримінально-правових заходів, що виступають як ефективна альтернатива покаранню у вигляді позбавлення волі, а також на активному включенні громадськості в процес їхнього виконання, особливо в здійснення заходів щодо повернення правопорушників до соціальне корисної діяльності. Дискутувалася пропозиція про скорочення кількості тюрем.
   На конгресі багато уваги приділялося вищій мірі покарання — страті. Делегати Швеції й Австрії запропонували виключити її з кримінального законодавства як негуманну й аморальну. Однак більшість делегатів відхилила цю пропозицію. У документах конгресу зазначається, що збереження страти як тимчасової міри доцільно за найтяжчі злочини, особливо за злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людства.
   У ряді резолюцій з питань поводження з правопорушниками шостий конгрес рекомендував делегатам зосередити зусилля на розробці проекту конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність особистості форм поводження і покарання, на створенні кодексу поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку та ін. Конгрес звернув особливу увагу на здійснення пактів про права людини стосовно ув'язнених.
   Сьомий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся в 1985 р. у Мілані (Італія). У роботі конгресу взяли участь делегати 123 держав. Були присутні також представники 10 міждержавних і понад 50 неурядових організацій, 13 органів і інститутів ООН.
   Конгрес проходив під девізом "Попередження злочинності з метою волі, правосуддя, миру та розвитку". Порядок денний включав такі питання: нові форми злочинності й попередження злочинності в контексті розвитку; майбутні завдання; процеси та перспективи кримінального правосуддя у світі, що змінюється; жертви злочинів; молодь, злочинність і правосуддя; розробка і застосування стандартів і норм Організації Об'єднаних Націй в галузі кримінального правосуддя.
   На восьмому конгресі (1990 р., м. Гавана) були розглянуті проблеми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою.
   З викладеного видно, що міжнародне співтовариство постійно розробляє і вдосконалює нові методи роботи із засудженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення волі, не відчувала себе відірваною від суспільства.