§ 6.1. Поняття, форми зайнятості та державна політика в цій сфері

   Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабілізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зростання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці). Зареєстрований ринок праці у 1999 р. характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними Держкомстату України чисельність зареєстрованих безробітних громадян на 1 січня 2000 р. становила 1174, 5 тис. осіб. Показник рівня зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного населення працездатного віку (Урядовий кур'єр. - 2000. - 29 березня). Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Протягом 1999 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн не зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 48 (Реалії і перспективи соціальної політики // Урядовий кур'єр. - 2000. - 4 березня). У 1999 р. серед незайнятих осіб, які були зареєстровані з початку року, понад половину (50,9%) становили жінки, понад третину (38,2%) - молодь віком до 28 років. Не змінились обсяги прихованого безробіття. Значними залишаються втрати робочого часу через відпустки без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого часу. За дев'ять місяців 1999 р. у так званих адміністративних відпустках перебували 2,5 млн працівників, майже 2,1 млн працювали з неповним робочим часом. Якщо у 1993 р. такий вид прихованого безробіття становив 40%, то, за різними оцінками, на початок 1999 р. - 50-60%.
   На відміну від розвинених країн у нас інша природа безробіття. Вона виникла не на фоні перевиробництва, а навпаки - при масовому дефіциті. Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення обсягів виробництва в зв'язку з недопоставками сировини, комплектуючих виробів, порушенням договірних зобов'язань, розривом виробничих зв'язків. Різке зростання цін на сировину, енергоносії, обладнання, а також тарифів на транспортне обслуговування, що призвело до банкрутства і ліквідації нерентабельних підприємств, також сприяло збільшенню кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку деяких шахт, скорочення бюджетних установ та організацій. Таким чином, протягом останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей, зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.
   Наявність хронічного безробіття характерна сьогодні для багатьох колишніх соціалістичних країн, в яких на середину 1994 р. сформувалася майже 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн налічувалося в державах ЦСЄ, 1,9 млн - в країнах СНД і 0,16 млн - в країнах Балтії. 40% безробітних не мали роботи понад 12 місяців. Не краще ситуація склалася і в західноєвропейських країнах, де поза виробництвом виявилося 12% робочої сили. За рівнем безробіття Україна вже перевищила середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою.
   Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення - його зареєстрований рівень досяг майже 4%. Різними залишаються показники і по регіонах країни. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сягнуло 30%, а в деяких регіонах Західної України і Криму - 50% (Праця і зарплата. - 1999. - №8. - Квітень). Набула поширення нерегламентована тіньова зайнятість. Крім офіційного ринку праці в Україні склався тіньовий ринок. За даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отримували 6-8 млн чол., або 20-27% працездатного населення. Отже, ситуацію, що склалася в Україні з відтворенням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є підстави вважати надзвичайною.
   Згідно з Законом "Про зайнятість населення" з 1 січня 1999 р. особи, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП, повинні були отримувати допомогу за 2 і 3 місяці в розмірі 100% середньої заробітної плати не з коштів підприємства (як це відбувається зараз), а з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Враховуючи напруження на ринку праці, що зберігається, Верховна Рада України прийняла Закон "Про строк введення в дію підпункту "б" пункту 1 статті 26 Закону України "Про зайнятість населення" від 17 грудня 1999 року", яким ввела в дію вказаний пункт з 1 січня 2001 р. Таким чином, держава також намагається стримати зростання безробіття, змушуючи власників обачливо підходити до прийняття рішень про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю належить профінансувати період для працевлаштування вивільнених працівників.
   У нинішній ситуації держава повинна максимально впливати на формування ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення. В Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки визначені основні завдання державної політики в сфері зайнятості й регулювання ринку праці. З метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях передбачається:
   - проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що стимулюватиме більш повне використання наявних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;
   - запровадження системи стимулювання розвитку підприємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;
   - розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих місць;
   - реформування системи призначення і виплати допомоги з безробіття, розроблення заходів, що сприяли б активному пошуку роботи, участі у громадських роботах і професійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;
   - розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.
   Державою визначено основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента України від 3 серпня 1999 р. №958/99 // Офіційний вісник України. - 1999. - №31). Трудовий потенціал - сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.
   Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інтелектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як подолати безробіття /,/ Праця і зарплата. - 2000. - №4. - Січень). Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці й забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого населення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій; визначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес створення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансового механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств аналогічного профілю діяльності; впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо); здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки; зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через громадські роботи та деякі інші заходи.
   Питанням зайнятості і працевлаштування приділено увагу в Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000-2004 роки". Пріоритетним завданням визначено максимальну орієнтацію стратегії економічного зростання на забезпечення продуктивної зайнятості, скорочення безробіття. У 2000-2004 рр. ставиться за мету створення 1 млн нових робочих місць, мають бути реалізовані Державна програма розвитку трудового потенціалу України, п'ятирічні галузеві програми ефективної зайнятості та щорічні регіональні програми зайнятості населення. Діяльність органів влади буде спрямована на здійснення політики ефективної підтримки самозайнятості населення, сімейного підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку громадських робіт, посилення соціального захисту безробітних громадян та їх професійно-психологічної реабілітації (Урядовий кур'єр. - 2000. - 23 лютого).
   Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються Законом України "Про зайнятість населення", КЗпП України (розділ ІІІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), постановами Кабінету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами. Важливу роль відіграють акти Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері зайнятості та працевлаштування. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про безробіття 1919 р., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 р., Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 р., Конвенцію №96 про платні бюро з найму 1949 р. (переглянуті в 1949 р.), Конвенцію №122 про політику в галузі зайнятості 1964 р., Конвенцію №168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 р., Конвенцію №181 про приватні агентства зайнятості 1997 р. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції - №2 (рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).
   Закон України "Про зайнятість населення" є комплексним законодавчим актом, що містить норми адміністративного права, права соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт - сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проблема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науковий обіг два поняття - трудове законодавство і законодавство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, закони про відпустки, про оплату праці, про колективні договори і угоди), у другому - акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм, проникнутих єдиними принципами, методами, засобами, притаманними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, пронизаних різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування - соціальну сферу.
   У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.
   Згідно зч.З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення відносяться громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:
   - працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні й за кордоном;
   - громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;
   - обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;
   - які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, Військах внутрішньої та конвойної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
   - які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
   - працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.
   Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.
   Державні гарантії зайнятості населення закріплені в статтях 4 і 5 Закону України "Про зайнятість населення". Безкоштовне сприяння в підборі відповідної роботи і працевлаштуванні є однією з основних (але не єдиною,) державних гарантій права на вибір виду діяльності. Не менш важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги в період професійної підготовки; виплата безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю; захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; компенсація матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу та ін.
   Законом України "Про зайнятість населення" встановлено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них належать:
   а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;
   б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;
   в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби та якій надається перше робоче місце, діти (сироти), які залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх заміняє, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
   г) особи передпенсійного віку (чоловіки з досягненням 58 років, жінки - 53 років);
   д) особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.
   З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисельності робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.
   Згідно із п. 1 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. - 1998. - №7), броня - ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць - це закріплена норма робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.
   У Положенні вказується, що до громадян, які потребують соціального захисту і надання першого робочого місця (підп. "в" і "д" ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення"), належать:
   а) молодь до 18 років;
   б) громадяни старші 18 років, які закінчили або припинили навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних навчальних закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня закінчення навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;
   в) діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти, які не досягли 18 років; вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання), але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом календарного року з дня закінчення навчання;
   г) громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування, які вважаються такими, що потребують соціального захисту, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття покарання або примусового лікування.
   У межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється стосовно кожної категорії громадян, які потребують соціального захисту.
   У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій в розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій.
   У разі відмови в прийомі на роботу громадянам з числа вказаних категорій у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.
   Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" місцеві ради спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами й організаціями, громадськими організаціями інвалідів, з участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі, на основі пропозицій органів Міністерства праці та соціальної політики України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, для всіх підприємств (об'єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності й господарювання) в розмірі не менше 4% від загальної чисельності працюючих; а якщо працює від 15 до 25 осіб - встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.