Загальна характеристика інших засобів захисту права власності

   Захист права спільної власності. Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).
   Згідно зі ст. 115 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.
   В Законі України "Про власність" нічого не сказано про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише Щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема щодо сумісної власності подружжя. Крім того, в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 p., хоч і не врегульовано відносини щодо поділу спільного майна фермерського господарства, але передбачена заборона поділу цих господарств на земельні ділянки (ст. б).
   Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог статей 28 і 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
   Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними щодо поділу майна згоди за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. Суд також враховує інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні. Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).
   Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.
   Відповідно до ст. 114 ЦК України продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи 10 днів — стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.
   У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватися недійсною попередня угода про відчуження частки у спільній власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 p. Натомість у цій Постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 114 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним з порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частковій власності, слід з'ясовувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми, дійсної вартості частки.
   Захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими. Довга безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Важливою метою у такій ситуації є охорона майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому закон створив інститут визнання громадянина відсутнім та оголошення громадянина померлим (статті 18—22 ЦК, статті 261-265 ЦПК).
   Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 18 ЦК).
   У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони та управління майном відсутнього громадянина до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 19 ЦК).
   З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.
   Отже, вживаючи заходів з охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місця перебування безвісно відсутнього, суд скасовує своє попереднє рішення (ст. 20 ЦК) і знімає опіку над майном.
   Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 21 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина:!) відкривається спадщина; 2) припиняється шлюб; 3) припиняються зобов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим; 4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при визнанні громадянина безвісно відсутнім.
   Стаття 22 ЦК України передбачає наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому разі суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:
   1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;
   2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;
   3) у разі переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.
   Крім того, припиняється виплата пенсій, поновлюється шлюб, а у разі його розірвання — шляхом його нової реєстрації.
   Проект ЦК України в цілому підтримав порядок визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення його померлим, встановлений чинним ЦК України. Проект лише уточнює правові наслідки оголошення особи померлою. Зокрема, в ч. 2 ст. 47 проекту зазначається, що спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Бажано, щоб така норма проекту була обов'язково закріплена в ЦК, адже вона містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її з'явлення.
   Отже, зазначені способи захисту мають на меті захист майнових прав та інтересів безвісно відсутнього чи оголошеного померлим як під час їх відсутності, так і після їх повернення, а також захист прав та інтересів інших заінтересованих осіб.
   Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та видання державними органами актів, які порушують права власників. Ці засоби захисту права власності застосовуються як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.
   Особливостями даного способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони чи ні. Цей спосіб захисту був впроваджений Законом України "Про власність".
   Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення ними прав власників відшкодувати заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи.
   Так, відповідно до п. 4 ст. 48 Закону "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Так, вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі здійснюється шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 закону). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.
   Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, і з попереднім відшкодуванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника на вилучення земельної ділянки, рішення не може бути виконано до вирішення спору судом, арбітражним судом або третейським судом.
   Відповідно до ст. 56 закону не допускається втручання державних органів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочнестей щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону.
   За ст. 57 Закону України "Про власність" у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону. Проект ЦК України (ч. 2 ст. 394) передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебував до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості відновлення попереднього становища власнику відшкодовуються збитки.
   Захист інтересів власників у надзвичайних ситуаціях. Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю підприємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому випадку власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 закону).
   Відповідно до ст. 54 закону у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.
   Конституція України і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Водночас Конституція України допускає можливість примусового сплатного вилучення майна. Це можливо щодо об'єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції України).
   У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано випадки позбавлення права власності і закріплюється загальний принцип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій та ін.) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою його вартості. Допускається оплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом, що не узгоджується з Конституцією України.
   Не можна заперечувати допустимість вилучення майна власника при зверненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і порядку, встановлених законодавством (ст. 55 закону).
   Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними. Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей (ч. 1 ст. 48 ЦК).
   Законодавство встановлює певні правові наслідки визнання угоди недійсною. Зміст та обсяг цих правових наслідків залежать від підстави визнання угоди недійсною. За загальним правилом, за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом (ч. 2 ст. 48 ЦК). Такі правові наслідки в юридичній науці називають двосторонньою реституцією. Це загальне правило застосовується у разі невідповідності угоди закону, за винятком випадків, коли угода підпадає під дію спеціальних норм ЦК України або інших законів України, які закріплюють особливі підстави визнання угод недійними та їх правові наслідки.
   Водночас можливі й інші правові наслідки визнання певних угод недійсними. Так, за недійсною угодою, укладеною неповнолітнім, який не досяг 15 років, застосовується двостороння реституція, крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Такі самі правові наслідки передбачено й щодо деяких інших недійсних угод, які визнані такими через вади суб'єктного складу (статті 52—54 ЦК) та укладених внаслідок помилки (ст. 56 ЦК).
   Нарешті, законодавство передбачає можливість стягнення з однієї сторони або з обох сторін одержаного за недійсною угодою у доход держави. Так, якщо угода укладена з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, у разі виконання угоди обома сторонами, в доход стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною, з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави (ст. 49 ЦК). Спеціальні правові наслідки передбачено щодо недійсних угод, укладених внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин.
   Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про визнання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не позбавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витребування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування понесених витрат, втрат чи пошкодження майна.
   Практиці розгляду спорів про визнання угод недійсними присвячені Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р.(з наступними змінами) та роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.1. При цьому в роз'ясненнях Президії ВАСУ судам дано деякі радикальні рекомендації про те, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Разом з тим, закон може передбачати випадки, коли порушення законодавства, допущені при виконанні договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").
   Дійсно, в Закон України "Про приватизацію державного майна" 19 лютого 1997 p. було введено норму про те, що "на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвань або визнано недійсним за рішенням суду, арбітражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки". Юридична неспроможність наведеного положення є очевидною, адже в цивільному праві допоки що було непорушним правило про те, що порушення умов договору є підставок) для можливого розірвання договору. Тому не можна охарактеризувати інакше як юридичною помилкою наведене законодавче положення щодо можливості визнання недійсним договору у зв'язку з невиконанням його умов.
   Незважаючи на це. Президія ВАСУ у роз'ясненнях від 12 березня 1999 p. підтримала зазначене спірне положення приватизаційного законодавства. Водночас у позиції Президії є й інші вразливі місця. По-перше, коментар п. 1 роз'яснень сформульований таким чином, що дає підстави вважати про наявність у законодавстві й інших випадків визнання договорів недійсними у зв'язку з неналежним їх виконанням, чого фактично немає. По-друге, Президія дає некоректну оцінку ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна", в якій сказано про можливість визнання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням стороною зобов'язань, передбачених договором, а не законодавством, як про це зазначено в роз'ясненнях. По-третє, Президія так і не визначила, які порушення умов договору можуть слугувати підставою для його розірвання, а які — для визнання недійсним.
   Неоднозначним для тлумачення може виявитися і п. 18 роз'яснень Президії ВАСУ, в якому зазначається, що чинне законодавство (ст. 58 АПК України) не виключає права позивача об'єднати в одному позові вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі чи про відшкодування в грошах. Відповідач у такому разі має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна чи про відшкодування вартості останнього. Наведені рекомендації певною мірою не узгоджуються зі ст. 48 ЦК України, яка передбачає двосторонню реституцію щодо недійсної угоди, а відтак вимога про необхідність подання відповідачем зустрічного позову лише ускладнює процесуальне становище останнього.
   Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут можуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятками, прямо передбаченими законом (наприклад, статті 53, 56 і 57 ЦК). 3 таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на придбання акцій.
   Так, компанія "Ренд Джей..." заявила у Вищому арбітражному суді позов про визнання договору купівлі-продажу, за яким ЗАТ "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" продало товариству з обмеженою відповідальністю додатково випущені акції, недійсним. Компанія "Ренд Джей..." посилалася на те, що вона є засновником і акціонером ЗАТ "БХФЗ", а відтак має переважне право на придбання додатково випущених акцій, які були відчужені сторонній юридичній особі. Рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 p. позов було задоволене і, зокрема, зазначено, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися серед інших юридичних осіб чи купуватися сторонніми.
   Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звертаються з позовами про визнання недійсним заповіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.
   Зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між собою певними правами та обов'язками.
   На відміну від речових засобів захисту права власності, які базуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах з цілком конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов'язана особи.
   Як відомо, усі зобов'язання поділяються на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.
   Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом: а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі; б) розірвання договору; в) застосування мір відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (зокрема, статті 234, 263 і 269 ЦК).
   Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, заподіяння шкоди організації та придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 440—466 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину).
   Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи слугують: відшкодування її в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 453 ЦК).
   Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, злочинець зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ, власник може захистити порушене право власності лише шляхом звернення з позовом про відшкодування вартості цієї речі відповідно до ст. 440 ЦК України.
   Зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, врегульовані главою 42 ЦК України. Зміст цього зобов'язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути його цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є його застосування незалежно від вини зобов'язаної особи.
   Під належною правовою підставою розуміють придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та інших підставах, не заборонених законом. Таке зобов'язання виникає у разі, коли відповідна правова підстава була відсутня з самого початку або відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом чи арбітражним судом недійсною (статті 53 і 57 ЦК України); у зв'язку з введенням у дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.
   Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між даними сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необгрунтованим придбанням може бути й оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.
   Відповідно до ст. 471 ЦК України не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню: 1) майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання; 2) майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається ст. 82 ЦК України; 3) сплачена зайво або на підставі, ідо згодом відпала, авторська винагорода або винагорода на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок, якщо виплату організація провела добровільно за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку одержувача. За ст. 1269 проекту ЦК України цей перелік (за винятком п. 3) доповнений ще таким видом: грошові суми та інше майно, надані фізичній особі за відсутності недобросовісності з її боку як засіб для існування (заробітна плата, відшкодування шкоди, завданої життю та здоров'ю, аліменти тощо) і використані набувачем. Цей перелік проекту не є вичерпним.
   Щодо безпідставного збереження, то воно має місце у випадках, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх внаслідок витрат іншої особи. Проект ЦК України (глава 81) цей спосіб захисту називає "безпідставним збагаченням", який включає в себе лише безпідставне набуття майна. Тобто проектом не передбачає безпідставного збереження майна.
   Стосовно до розрахунків між сторонами, слід зазначити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати усі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.
   Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.
   Потрібно також відмежовувати позови з безпідставного збагачення від позовів з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — за її відсутності. Другою ознакою є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди. А зобов'язання з безпідставного збагачення не є мірою відповідальності, адже воно не є деліктним.
   Стаття 470 ЦК України передбачає ще один із способів повернення безпідставно придбаного майна, а саме — стягнення його в доход держави. Підставою для застосування цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.
   У юридичній літературі сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в доход держави:
   — дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;
   — вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;
   — дії не повинні полягати у вчиненні угод. В іншому випадку застосовуються правила, передбачені статтями 49, 50 і 57 ЦК України;
   — дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію безпідставно придбаного майна.
   У разі стягнення безпідставно придбаного майна в доход держави, на зобов'язану особу, крім обов'язку віддати майно, покладається обов'язок повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з безпідставно придбаного майна. Отже, в доход держави стягуються всі доходи, які особа здобула, використовуючи майно за весь час неправомірного володіння річчю.