§ 27.1. Наука як складний багатогранний феномен

   Наука — складний багатогранний феномен, який можна розглядати в різних планах. у культурологічному плані — це компонент культури, це форма передачі позитивного досвіду, що забезпечує прогрес суспільства, спадкоємний його розвиток.
   У логіко-гносеологічному плані — це система знання, особлива форма суспільної свідомості, що відрізняється від інших форм за метою, глибиною, способом відображення світу.
   У діяльному плані наука — це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань.
   У практичному плані — це безпосередня продуктивна, практична сила суспільства, що перетворює не тільки матеріальне виробництво, але і духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки.
   В інституціональному плані — це особливий соціальний інститут, що додає стійкість і визначеність суспільним відносинам і разом з тим прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є цільовою ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів.
   В інформаційному плані — це система, створена для збору, аналізу і переробки інформації.
   Наука — це не просто система знань, але і процес їхнього одержання і застосування, це і результат спеціалізовано діяльності, що цільовим чином організована і має матеріальне і методичне забезпечення.
   У якому б плані її не розглядати, наука залишається продуктом світового розвитку і носить загальнолюдський характер. Безсумнівно, розвиток науки в окремих країнах має свою специфіку і вимагає спеціального аналізу, особливо її інституціональні форми. Однак важливо пам'ятати про глобальний, світовий її характер, про неприпустимість абсолютизації і протиставлення тимчасових і просторових меж (радянська, українська наука і т. п.).
   У складній природі науки укладені внутрішні протиріччя, що є джерелом її розвитку. Наука не тільки система знання, але і нескінченний процес його розвитку, а, отже, заперечення старого. Науці внутрішньо притаманний інноваційний характер. Разом з тим, її інституціональні форми служать закріпленню того, що потім переборюється, руйнується.
   Наука пройшла складний і тривалий шлях розвитку. Перші її прояви можна знайти в далекій давнині. Це знання в області астрономії, математики, механіки, медицини, що знаходили практичне застосування вже в Стародавньому Єгипті, Греції, а також у країнах давньосхідних цивілізацій. Процес нагромадження і застосування знань продовжується протягом всієї історії. Поступово складаються й організаційні, і нормативно-ціннісні форми наукової діяльності.
   Однак довгий час, аж до XX сторіччя наука не була цілісним, розвинутим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвивалася в рамках інших соціальних інститутів: релігії, освіти. І хоча елементи професіоналізму в науковій діяльності з'явилися вже давно, суспільство завзято розглядало науку, головним чином, як аматорське заняття, як форму проведення дозвілля.
   Наука виконує дві основні соціальні функції:
   • пізнавальну,
   • практичну.
   Перша спрямована на пошук нового, аналіз сутності процесів і явищ, виявлення закономірностей їхнього розвитку, друга спрямована на застосування знання, його використання в різних сферах суспільства.
   Відповідно до цього розмежовуються 3 види наукових досліджень:
   • фундаментальні,
   • прикладні,
   • розроблювальні (інженерні).
   З розвитком суспільства зростає вплив науки на всі сторони життя суспільства, при цьому змінюється роль прикладних досліджень, росте їхня питома вага у системі науки.
   У США в 80-і роки 10 % учених були зайняті фундаментальними дослідженнями, 20 % — прикладними, 70 % — розроблювальними.
   В міру перетворення в цілісне утворення сама наука всі частіше стає предметом спеціального дослідження. Одержують розвиток філософія й історія науки, оформляється наукознавство як загальна наука про науку. У 50-і - 60-і роки американським соціологом Р. Мер-тоном закладаються основи соціології науки. У 70-і роки одержує розвиток поряд з нормативною концепцією Мертона когнітивна концепція у вигляді соціології наукового знання. Яскраві представники цього напрямку — американський історик науки Т. Кун і англійський соціолог М. Малкей.
   Т. Кун критикує мертонівську концепцію загального розуміння науки. У його книзі "Структура наукових революцій" наука розглядається як парадигма, прийнята науковим співтовариством. На думку Т. Куна, відповісти на запитання, чи істинне знання, можна тільки з врахуванням того, з позиції якої парадигми його розглядають. Те, як ми бачимо світ, залежить від того, як ми на нього дивимося.
   Т. Кун розкриває особливості, механізм розвитку науки. Наука, на його думку, розвивається не шляхом нарощування нових знань, а через періодичну корінну трансформацію і зміну основних уявлень, через наукові революції, через зміну парадигм.
   Парадигма, за Куном, — це не тільки теорія, але і принципово новий підхід до рішення наукових проблем, спосіб дії, новий шлях, нова модель розв'язання дослідницьких завдань. Аналізуючи теорію розвитку науки, Т. Кун показує, що розвиток науки відбувався саме в такий спосіб. Він наводить приклад з виникненням астрономії Н. Коперника, теорією відносності, що сформулювала нову парадигму, теорією Ч. Дарвіна.
   На прикладі соціології також можна переконатися в тому, що наука не просте нагромадження знань, а складний суперечливий процес появи нового. Роль нової парадигми у свій час відіграв марксизм, що зажадав осмислення всіх соціальних процесів з погляду їхнього діалектичного відношення з економічними формами при загальному формаційному підході до історії розвитку суспільства. У 30-і - 40-і роки XX ст. був сформульований новий підхід до соціологічного дослідження — структурно-функціональний аналіз. У 80-і - 90-і роки всі частіше відстоюється думка про вплив на розвиток науки сполучення різних парадигм.
   Широку популярність одержали роботи наукознавців і соціологів країн СНД: Г.М. Доброва, А. А. Зворикіна, В. Ж. Келле, П. А. Рачкова, І.І. Леймана та ін., що аналізували науку як соціальний інститут.