§ 26.1. Соціальна поведінка особистості та фактори її формування

   Соціологія розглядає виховання як особливий вид суспільно необхідної діяльності людей.
   Виховання — діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний і цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особистості, її підготовку до громадського життя і продуктивної праці.
   Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що складається у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, вироблення визначених рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання.
   Соціологія розглядає виховання як одну з найважливіших форм взаємозв'язку суспільства й особистості. Аналізуючи взаємозв'язок суспільства й особистості соціологія виховання виділяє два її рівні: первинний і вторинний.
   Первинний рівень взаємозв'язку складає об'єктивна взаємодія людини й умов її побуту, її життєдіяльності, здійснюваної у певному соціальному середовищі. Якщо формування особистості здійснюється у всіх сферах життя суспільства, то людина в динаміці її особистісного розвитку розглядається як модель суспільства, що розвивається. В особистості, як у краплі води, відбивається різноманіття і багатосторонність громадського життя людей. Формування особистості — основний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про стан усіх сторін життя соціального організму.
   Соціологія виховання — формування особистості як конкретного носія соціальності з визначеними світоглядними, моральними, естетичними установками і життєвими устремліннями в результаті виховання як цілеспрямованої діяльності суспільства.
   Відтворення особистості, наділеної певними характеристиками, є природний і закономірний результат життя. Особистість виступає ніби дзеркалом об'єктивних тенденцій і протиріч, що визначають її існування. Контрагентом особистості на такому рівні виступає соціальне життя в тій мірі, у якій звернена до конкретної особистості, сприймається нею, впливає на неї і, у свою чергу, випробує на собі її вплив. От чому виховання необхідне для того, щоб людина переросла рівень чисто ситуативної поведінки. Виховання покликане формувати особистість, що сама, добровільно і свідомо, побудує своє життя відповідно до вимог суспільства.
   Виховання як одна з форм взаємозв'язку між суспільством і особистістю реалізується у свідомій діяльності суспільства, спрямованій на одержання визначених, передбачених правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самостійний зміст і значенням. Універсальні зв'язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями і т. д., визначає необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги виробляються як моральні, правові й інші норми соціальної регуляції. Затверджувані в суспільстві правила поведінки, виступаючи засобом закріплення найбільш важливих суспільних відносин, трохи відстають від них у своєму розвитку чи випереджають, викликаючи конфліктні ситуації. Дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, виражаючи єдність особистих і суспільних інтересів.
   Управління людиною, людьми — це раціональна організація їхньої життєдіяльності. При усій важливості цілеспрямованої діяльності з виховання вирішальне значення для формування особистості із соціально-значимими рисами, якостями, принципами поведінки має все-таки сам по собі вплив конкретних умов її життя. Вторинний рівень виховання дає визначену можливість зм'якшити, нейтралізувати небажані, а часом і негативні впливи, що є в процесі виховання і гальмують формування і розвиток особистості. Суть виховання особистості — облік її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особистість. У принципі, це двоєдиний процес. З одного боку, виховання особистості спрямоване на прилучення людини до цінностей культури, на присвоєння їм конкретних суспільних відносин. З іншого, — з огляду на те, що покликання, призначення всякої людини — усебічно розвивати свої здібності і задатки — виховання складається в індивідуалізації, у знаходженні особистістю власного Я. Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особистості в суспільно-корисній праці. Виховання повинне сприяти привнесенню і нагромадженню конкретною особистістю свого індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.
   Соціологія виховання через поняття якісного стану суспільства прагне інтегрувати різні сторони суспільної поведінки і її результати. Одна зі складових станів суспільства — соціальні регулятори людської поведінки і діяльності. Власне кажучи такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, що кожне покоління одержує готової.
   Найважливіше місце належить економічним відносинам. Не можна розраховувати на кардинальні зміни в такому суспільстві, у якому не відбувається настільки ж кардинальних змін економічної структури. Соціальні регулятори ефективні тоді, коли вони не просто існують у виді звичних для суспільства інститутів, норм і правил, але й охоче приймаються людьми, природні для них.
   У сучасних умовах в Україні, у суспільстві діють дві ціннісно-різні системи соціальних регуляторів. Орієнтована на натуральні економічні показники, зрівняльний розподіл, на традиційний колективізм "гвинтика", на зовнішній контроль за поведінкою людини, командні методи керування і бюрократичне адміністрування. Така система нав'язується досвідом минулого, а її живучість визначається наявністю соціальних шарів, сприйнятливих до регулятивних впливів типу твердого економічного і позаекономічного тиску. Система соціальних регуляторів ставить в основу ринкові механізми, грошові доходи, оплату праці за індивідуальні здібності людини, волю вибору, засновану на внутрішній відповідальності, солідарність людей, об'єднаних загальними інтересами. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товарно-грошових відносин, виборні механізми формування органів державної і політичної влади, судові механізми дозволу конфліктів і т. д.) спрацьовують не завжди. Вони більш ефективні переважно в тих випадках, коли в суспільстві накопичується більше людей, що сформувалися як самостійні й ініціативні особистості. Коли незабаром такі ж особистості виявляються, то вся система соціальних регуляторів повинна перебудовуватися відповідно: вона орієнтується не на придушення прояву різних індивідуальностей, а на заохочення їх.
   У сучасних умовах у процесі демократизації громадського життя в Україні очевидно: адміністративно-командна система терпить крах, її соціальна база неухильно звужується. Хід речей вимагає перенастроювання на іншу систему регуляторів.
   Соціальні регулятори мають інструментальні і ціннісні компоненти. Люди не усвідомлять інструментальної ролі економічних чи моральних принципів, релігійних і етнічних символів, але додають їм самостійне значення, бачать у них вищий зміст і нерідко готові відстоювати їх за будь-яку ціну. Навіть і тоді, коли інструментальна роль звичних регуляторів вичерпана, вони можуть ще якийсь час по інерції зберігати колишній престиж у суспільній свідомості.