§ 7.2. Вчення П. Сорокіна про соціокультурну динаміку

   Подальше вивчення процесів соціальної мобільності в суспільстві Сорокін продовжує в теорії соціокультурної динаміки.
   Особливу увагу при вивченні соціокультурних змін, Сорокін відводить логіко-значеннєвому і каузально-функціональному методам дослідження, що тісно взаємопов'язані.
   Використання каузально-функціонального методу, на думку Сорокіна, служить одним із способів упорядкування хаосу всесвіту і подібного йому світу культури. Перебування формул уніфікування дає можливість звести хаос до серії збагненних систем. Вивчаючи відносини між найпростішими і, як наслідок, загальними елементами, осягаючи природу їхньої уніфікації, каузальний метод пропонує формули однаковості, які загальні у своєму застосуванні. Такі загальні елементи просочують усі комплекси і роблять їх каузально пов'язаними.
   Каузальна інтеграція, будучи зовнішньою й у більшій мірі такою, яка мається на увазі (чи виведеної шляхом висновку), на думку Сорокіна, існує в неорганічних, органічних і надорганічних утвореннях. Більш того, дослідження кожного типу культурної інтеграції, вивчення просторових і механічних скупчень без каузально-функціонального узагальнення, не може привести ні до якого іншого результату, крім як до складання простого описового каталогу різних частин. Тільки відсутністю каузальної єдності Сорокін пояснює те, що більшість етнографічних, антропологічних робіт про примітивних людей є описом, схожим на каталог релігійних, етнічних, сімейних, географічних та інших фрагментів, які висвітлюють окремі аспекти таких культур.
   Логіко-значеннєвий метод служить способом упорядкування хаосу соціокультурного простору. З його допомогою визначається тотожність змісту чи ідентичність центральної ідеї, яка пов'язує разом різні соціокультурні явища. Використання принципів уніфікації в логіко-значеннєвому методі неможливе, оскільки культурні явища (література, живопис, музика, наука і т. д.) не розкладаються на окремі елементи — "культурні атоми". Загальним знаменником цього методу пізнання Сорокін бачить у тотожності основного змісту, ідеї і ментального ухилу, який пронизує всі логічно пов'язані фрагменти.
   Розбіжності в зазначених методах дуже істотні. Так, логіко-значеннєвий зв'язок теоретично помітний навіть тоді, коли пов'язані фрагменти зустрічаються в різні періоди історії, у різних місцях, можливо навіть один раз.
   Головною особливістю логіко-значеннєвої інтеграції є те, що вона може існувати тільки там, де є зміст і розум. Таку єдність варто шукати в сфері людської культури, що торкає людську думку й уяву. Поза цією сферою логіко-значеннєва інтеграція не існує, як не існує вона поза біосоціальними шарами соціокультурного феномена.
   Сорокін відзначає, що саме рівень логіко-значеннєвої єдності додає культурі соціокультурну і логіко-значиму індивідуальність, специфічний стиль, свій вигляд, індивідуальні особливості.
   Кожний з виділених Сорокін методів повинний застосовуватися окремо й у відповідних областях. Так як логіко-значеннєвий метод застосовується до всіх культур на їхніх вищих рівнях, він повинний доповнювати каузально-функціональний метод скрізь, де присутній високий рівень культурної інтеграції.
   З метою пояснення процесів соціокультурного феномена, Сорокін уводить кілька основних понять, якими він оперує. Одним з них є "соціокультурна система", в основі якої лежить гранично широке, загальне розуміння культури.
   Під людською культурою Сорокін розуміє абсолютно все, що було створене чи модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох чи більше індивідів при взаємодії один з одним, при взаємозумовленості їхньої поведінки.

   Численні елементи культури рідко існують окремо, незалежно один від одного. Як правило, вони вступають у різні взаємини, утворюючи кілька основних комбінацій.
   Сорокін вважає, що не існує абсолютно дезінтегрованих чи інтегрованих культурних систем. Усі відомі зараз комбінації посідають своє місце в шкалі (більш низьке, середнє, більш високе) і можуть бути теоретично ранжировані, починаючи з простих просторових скупчень, і закінчуючи логічно інтегрованими.
   Природа змін, які зазнають усі форми інтеграції, також різна. Так, наприклад, у просторових скупченнях зміни означають головним чином механічне додавання, вилучення елементів, або їхню реорганізацію під впливом зовнішніх сил. І, навпаки, в уніфікованих культурних системах зміни означають трансформацію цілої системи чи її більшої частини, підготовлену їхньою власною природою.
   На відміну від перших двох форм культурної інтеграції, будь-яка функціональна чи логічна система, яка виступає як єдність, має визначений рівень автономії, спадкоємну саморегуляцію та імунітет до зовнішніх умов.
   Соціоемпіричні дослідження основних культурних елементів, насамперед значень, норм, цінностей, аналіз рівня їхньої інтеграції дозволяють Сорокіну виділити дуже тривалі періоди історії, протягом яких виявляються відносно близькі культурні зразки, що включають у себе усі форми інтеграції. Виходячи з цього, Сорокін виділяє моделі "інтегральних культурних надсистем", в основі яких лежить об'єднуючий їхній "стиль" чи світоглядний метод створення визначених цінностей. Кожна культурна надсистема (суперсистема) формується під впливом "двоїстої" природи людини: істоти мислячої та істоти чуттєвої. Якщо переважає почуттєва сторона людської природи, то відповідно детермінується почуттєвий зразок культурних цінностей, і ми маємо "почуттєву" культурну надсистему. Якщо основний акцент зроблений на розум, то перед нами "умоглядна" чи "ідеаціональна" суперсистема. За умови балансу почуттєвих, інтуїтивних і раціональних стимулів формується так звана "ідеальна" культурна надсистема.
   Кожна з культурних надсистем володіє властивою їй ментальністю, власною системою істини і знання, власною філософією і світоглядом, своєю релігією.
   У конкретний історичний період лідирує то одна, то інша суперсистема. "Чуттєва" і "ідеаціональна" культурні суперсистеми можуть існувати, будучи більш стійкими досить довго, тоді ЯК "ідеальна", що намагається синтезувати дві попередні, у силу недосконалості цього синтезу, протікає за короткий історичний період (100-200 років).
   Таким чином, загальна культура окремо взятої особистості, конкретного суспільства не є ні нескладним лабіринтом, ні зробленою і цільною системою. Доки велика частина загальної культури чи суспільства індивідуума об'єднана в одну чи кілька великих суперсистем, доти ця загальна культура є раціональною, логічною і послідовною, і, отже, її носії — суспільство чи особистість — також є доцільними і послідовними. Якщо їхня загальна культура має масу систем чи окремих культурних цінностей, вони є ірраціональними, алогічними, непослідовними істотами, що мають відповідний менталітет. Це означає, що всі ті, хто стверджує, що людина і суспільство досконалі раціональні і логічні, також, як і ті, хто заявляє, що людина і суспільство є цілком ірраціональними й алогічними — однаково неправі. I людина, і суспільство є в деякій мірі зосередженням протиріч, у яких співіснують у будь-який момент: раціональне і логічне з ірраціональним і алогічним; суперсистеми з непослідовним скупченням; погодженість із протиріччями; інтеграція з дезінтеграцією; синтез з акумуляцією роз'єднаних і хаотичних цінностей.
   Таким чином, Сорокін, який почав свій "інтегральний" синтез макросоціології з аналізу первинної одиниці — інтегральної цивілізації — доводить його до з'ясування генезису, еволюції, розпаду і кризи переважної культурної суперсистеми. У зміні однієї суперсистеми іншою і складається сутність соціокультурних змін. В основі такої соціокультурної динаміки лежать діалектичні принципи, визначені Сорокіним, як принципи "обмеження" та "іманентної зміни".
   У вивчення соціокультурного феномена Сорокін включає не тільки дослідження культурної, але і соціальної динаміки. Такий розподіл в автора носить "чисто технічний" характер і зроблений винятково з метою зручності аналізу. Сорокін постійно підкреслює, що відмінності між категоріями "культурний" і "соціальний" дуже умовні і відносні.
   Так, як і при розгляді культурного феномена, Сорокін починає аналіз соціального простору з вичленовування найпростішого елемента, з якого складається будь-яка соціальна система, група чи організація, що складає їхню "тканину", їхню "структуру". Такими елементами, на погляд автора, виступають так звані "соціальні явища" (інтеріндивідуальні та інтергрупові взаємини).
   Природа всіх соціальних взаємин має два аспекти:
   • психологічний
   • логіко-значеннєвий.
   Тому будь-які соціальні взаємовідносини можуть бути розглянуті з цих двох точок зору. Сорокін починає своє дослідження з аналізу найбільш загальних і фундаментальних форм соціальних взаємин.
   Однією з таких загальних форм соціальної взаємодії виступає соціальна група, яка відрізняється від простого номінального конгломерату тим; що її члени знаходяться в процесі взаємодії, у тому розумінні, що поведінка і психологічний статус індивіда у відчутній мірі обумовлені діяльністю чи навіть простим існуванням інших членів. Без такої взаємозалежності не існує реальної соціальної групи, — підкреслює Сорокін. У противному випадку це просто "статистична", номінальна чи фіктивна група людей.
   Основною базою реальних соціальних єдностей виступають якісно-відмінні модальності, що приводять, у свою чергу, до різних форм інтеракцій соціальних груп і соціальних систем. Найбільш важливими модальностями, виділеними Сорокіним, є:
   1) одно- чи двостороння інтеракція,
   2) екстенсивність та інтенсивність,
   3) тривалість,
   4) спрямованість і організація.
   Взаємозалежність сторін у процесі взаємодії може бути або рівною, або одна сторона може сильніше впливати на іншу. Отже, ми можемо говорити про двобічну й однобічну обумовленість.
   Якщо інтеракція покриває всі сфери людської життєдіяльності, то це не що інше, як тотальна інтеракція. Вона також може охоплювати половину, чверть частини життєдіяльності людини чи тільки якусь одну, специфічну форму діяльності.
   Розглядаючи різні модальності, Сорокін визначив "екстенсивність" як співвідношення активності і психологічного досвіду індивіда, залученого у взаємодію з загальною сумою діяльності і психологічного досвіду, що складають весь життєвий процес людини.
   У рамках одного "сектора" інтеракції Сорокін подає шкалу інтенсивності залежності життєдіяльності від взаємин. Вона може коливатися від максимальної до мінімальної величини.
   Поєднуючи теоретично екстенсивність та інтенсивність інтеракції, Сорокін на емпіричному матеріалі доводить, що чим більше екстенсивні або інтенсивні сектори інтеракції, тим більше пов'язані і залежні життя, поведінка, психологія взаємодіючих сторін.
   Наступною модальністю, виділеною Сорокіним, є тривалість і безперервність інтеракції. Кожна людина знає, що деякі взаємодії тривають лише кілька миттєвостей і відразу закінчуються. Інші продовжуються довгі роки, іноді все життя. Початком будь-якої інтеракції Сорокін вважає початок впливу однієї сторони на поведінку і психологію іншої. Інтеракція продовжується доти, поки цей вплив існує, при цьому неважливо зустрічаються індивіди чи ні. Тільки коли сама пам'ять чи думка про існування однієї сторони перестає впливати в значній мірі на психологію чи поведінку іншої, тільки тоді процес можна вважати закінченим. Безперервність самого процесу інтеракції залежить від фізичних, біологічних, психологічних та інших умов. Однак найбільший вплив на неї роблять умови соціальні.
   Що стосується такої модальності, як напрямок процесу взаємин, то Сорокін вважає, що воно може бути:
   • солідарним,
   • антагоністичним,
   • змішаним.
   При солідарній інтеракції прагнення і зусилля сторін збігаються. Якщо бажання і зусилля сторін знаходяться в конфлікті, то це антагоністична форма інтеракції, якщо ж вони збігаються тільки почасти — це змішаний тип напрямку взаємодії. У соціальній реальності чисті типи "солідарності" і "антагонізму" зустрічаються надзвичайно рідко, тому що навіть кращі друзі не в усьому погоджуються, а найлютіші вороги можуть мати одну точку зору з декількох моментів.
   Оскільки інтеракції розрізняються по інтенсивності й екстенсивності, по тривалості і спрямованості, то взаємовпливи можуть бути всеосяжними чи лімітованими рамками специфічного "сектора".
   Остання модальність, розглянута Сорокіним, стосується організованих і неорганізованих взаємодій. Інтеракція організована, коли відносини сторін, їхні дії і функції кристалізувалися у визначені схеми і мають своєю підставою визначену, сформовану систему цінностей. Неорганізована інтеракція — коли відносини і цінності знаходяться в аморфному стані. В організованій системі соціальних взаємин існує чітка схема розподілу прав, обов'язків, функцій і соціальної позиції для кожного індивіда. Соціальний статус кожного члена чітко окреслений. Отже, така інтеракційна група має сформовану систему цінностей, поділених натри групи: законні, рекомендаційні і заборонні. Логічним продовженням розвитку організованої інтеракції є її подальша соціальна диференціація і стратифікація.
   Неорганізована система інтеракції не має вищевказаних характеристик. Вона аморфна у всіх відносинах, звідси права, обов'язки, функції, соціальні позиції не визначені. Форми поведінки і взаємовідносин, а також структура соціальних диференціацій і стратифікації — відносні.
   Сорокін, комбінуючи різні модальності, виділяє такі типи інтеракцій соціальних систем, як: організовано-антагоністична cue-тема інтеракції, заснована на примусі. Прикладом може служити тюремна система. Протилежною виступає організовано-солідарна система інтеракції, заснована на добровільному членстві. Міцна сім'я, релігійні, політичні, економічні й інші організації належать до цього типу. Однак найбільш розповсюдженою є організовано-змішана (солідарно-антагоністична) система інтеракції.
   Аналогічні типи інтеракції, автор виділив і для неорганізованих груп:
   • неорганізовано-антагоністичний;
   • неорганізовано-солідарний;
   • неорганізовано-змішаний.
   Розглядаючи довгостроково існуючі організовані групи, Сорокін описав чотири типи соціальних взаємовідносин, властивих їм.
   1. Сімейний тип. Така форма інтеракції всеосяжна, тотальна, всеохоплююча по екстенсивності; високоінтенсивна; солідарна по напрямку і тривала. Конкретним прикладом можуть служити стосунки між люблячою матір'ю і дитиною; між взаємовідданими членами сім'ї; між справжніми друзями.
   2. Договірний тип має таку особливість, як обмеженість часу дії, залучених у взаємодію сторін. Такий тип взаємодії ніколи не охоплює все життя і навіть велику її частину. Сторони взаємодіють одна з одною тільки в рамках маленького сектора їхнього життєвого кола. Інтенсивність взаємодії може бути високою і низькою, залежно від природи "договірного сектора" діяльності, але цей сектор завжди лімітований. У межах договірного сектора відносини солідарні, однак така солідарність егоїстична і спрямована на одержання взаємної вигоди, задоволення чи навіть на одержання "як можна більшого за менше".
   3. Примусовий тип інтеракції, відрізняється від інших своїм антагонізмом. Цей тип взаємодій може займати все життя чи тільки маленький сектор, причому примус може приймати різні форми: як кількісні, так і якісні, починаючи з фізичного примуса (нанесення фізичних травм і т. п.) і закінчуючи складними проявами психологічного примуса. Такі взаємини не дають ніякої волі "примушеній" стороні, тоді як сторона, що примушує, володіє нею в достатній мірі.
   4. Змішані типи соціальних взаємодії. На думку Сорокіна, саме чотири вищевикладених типи охоплюють майже всі чисті форми соціальної взаємодії. Взаємини практично у всіх соціальних групах є різними варіаціями цих форм: вони частково сімейні, договірні, примусові.
   Головною особливістю суспільного рівня життя, за Сорокіним, виступає наявність специфічного "нематеріального" символічного компонента у вигляді "значень — норм — цінностей", що втілює в собі природу соціальної реальності. Наполягаючи на специфіці соціокультурного, він думає, що цінності, ідеї, уявлення та інші елементи суспільної свідомості є єдино важливою детермінантою громадського життя. Тому соціокультурна взаємодія складається з наступних взаємозалежних елементів:
   • сукупності нематеріальних значень,
   • норм,
   • цінностей,
   • стандартів, не виражених у матеріальних носіях, але таких, що містяться у свідомості індивіда та групи,
   • сукупності матеріалізованих цінностей громадського життя,
   • сукупності взаємодіючих індивідів і груп.
   Саме ціннісним підходом Сорокін намагається пояснити закони соціальної статики і динаміки, тотожності і різнорідності, конкретності й опосередкованості соціальних відносин у рамках суспільного цілого.
   Усі ці системи чи групи існують, відрізняючись різними властивостями і характеристиками.

   Таким чином, послідовно розвиваючи принципи іманентної зміни і лімітування, Сорокін приходить до такого висновку, що найбільш загальною моделлю соціокультурної зміни є безупинні мінливі рекурентні процеси. Звідси випливає, що ідентичні рекурентні і вічні лінійні соціокультурні процеси неможливі. Лінійний напрямок, обмежений у часі, існує майже у всіх соціокультурних процесах. У деяких він триває тільки декілька моментів чи годин, днів чи місяців; в інших — багато декад і навіть віків, але у всіх він лімітований в часі. Соціокультурні процеси з необмеженою можливістю змін своїх основних рис також є неможливими — фактично і логічно. Всі такі системи і процеси лімітовані у ймовірностях цих основних форм, тобто "історія завжди стара й повторює себе". Що стосується можливостей варіацій "випадкових" рис системи, діапазон можливостей тут широкий, теоретично майже необмежений.
   Відповідно, безперервні зміни системи в цих рисах може тривати, доки існує система. Практично всі соціокультурні системи мають обмежені можливості зміни своїх основних форм. Всі системи, які продовжують існувати після того, як всі їх можливі форми вичерпались, приречені мати рекурентні ритми. Звідси випливає неминучість повторності ходу розвитку таких систем.
   Теорії соціальної мобільності та соціокультурної динаміки стали основою створення інтегральної концепції, розробку якої Сорокін продовжував до кінця свого життя. У цій концепції він поєднав різні підходи, які використовуються в філософії, історії, психології, культурології та інших галузях знань, підпорядкувавши їх вивченню людської діяльності в цілому.

План семінарського заняття (2 год.)

1. Теорія соціальної мобільності.
2. Соціокультурна динаміка.
3. Якісно-відмінні модальності.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологія П. Сорокіна.
2. Суспільство і соціальна мобільність.
3. Вчення П. Сорокіна про соціокультурну динаміку.

Додаткова література з теми

1. Голосенко И. A. Питирим, Сорокин: судьба и труды. — Сыктывкар; Коми кн. изд., 1991.
2. Голосенко И. А. Социология Питирима Сорокина: Русский период деятельности. — Самара: Социол. центр "Социо", 1992.
3. Медушевский А. Н. Формирование социологической концепции П. Сорокина. //СОЦИС. —1991. — №12.
4. Очерки по истории теоретической социологии XX столетия. — М: Наука, 1994.
5. Согомонов А. Ю. Забытая рукопись Питирима Сорокина. //СОЦИС. — 1988.—№4.
6. Сорокин П. А. Социология как наука (Человек, цивилизация, общество). — М, 1992.