§ 4.2. Формальна соціологія Г. Зіммеля

   Типологічний аналіз соціальних відносин і проблем розвитку аналітичної, формальної соціології були в значній мірі і предметом інтересів Г. Зіммеля (1858 - 1918 pp.) основоположника так званої формальної соціології.
   Філософська і соціологічна творчість Зіммеля розгорнулася в епоху "кризи культури" — на схрещенні різноманітних старих і нових ідей та тенденцій. Саме як виразник цих кризових і суперечливих рис і ввійшов Зіммель в історію соціології.
   Зіммель намагався знайти наскрізне (основне) протиріччя в сучасній йому культурі — завдання майже нездійсненне, оскільки цей період у повному розумінні був періодом "розброду і хитань" у культурі й ідеології.
   Вихідною проблемою, від якої починає свої соціологічні побудови Зіммель, є проблема визначення предмету соціології. Як вважав Зіммель, соціологія повинна утвердити своє право на існування не за допомогою вибору особливого, не "зайнятого" іншими науками предмету, а як метод. Соціологія, за Зіммелем, не є наукою, що "володіє власним змістом", оскільки "вона не знаходить собі об'єкта, який не вивчався б якою-небудь із суспільних наук". Звідси, якщо соціологія не може визначити свій предмет шляхом простого вичленовування тих чи інших явищ соціального життя, вона повинна визначити його методологічно, знайшовши специфічну точку зору. Ця специфічна точка зору полягає в тому, що соціологія повинна досліджувати не зміст, а форми суспільного (соціального) життя, те загальне, що властиве всім соціальним явищам.
   Для пояснення своєї позиції він звертається до аналогії. Соціологія, за Зіммелем, перебуває до приватних суспільних наук у такому ж відношенні, як геометрія до наук фізико-хімічних, тобто вона не вивчає зміст суспільних явищ, а досліджує загальну для них соціальну форму.
   За Зіммелем, у будь-якому суспільстві можна відокремити форму від змісту, а суспільство як таке є взаємодією індивідів. Сама ж взаємодія завжди складається внаслідок певних потягів і заради певних цілей. Як він відзначає, еротичні інстинкти, діловий інтерес, релігійні імпульси, гра і безліч інших мотивів спонукують людину до діяльності заради іншої, з іншим, проти іншого, до сполучення й узгодження внутрішніх станів, тобто до надання впливу. У результаті взаємних впливів на основі індивідуальних спонукальних імпульсів і цілей утвориться єдність, яку він і називає "суспільством".
   Як вважає Зіммель, усе те, що наявне в індивідах (яких він розглядає як конкретних носіїв), є в наявності у виді потягів, інтересів, цілей і т. д., тобто те, з чого формується вплив на інших людей, він позначає як зміст, або матерію усуспільнення. Причому, сама по собі ця матерія, у якій виповнюється життя, за Зіммелем, по суті не соціальна. Як він пише, голод, любов, праця, релігійність, техніка і результати діяльності розуму не є безпосередньо суспільними. Усе це стає таким лише постільки, оскільки перетворює ізольоване існування індивідів у певні форми спільного існування.
   Причому форми, що виникають, які відповідали визначеним життєвим цілям можуть виявитися відірваними від реального життя з якого вони вийшли і якому зобов'язані своїм існуванням, більш того, вони, за Зіммелем, можуть "грати" у себе і заради себе, захоплюючи і створюючи матерію, яка служить тепер лише засобом їхньої самореалізації.
   Отже, чиста (чи формальна) соціологія вивчає, за Зіммелем, форми усуспільнення, які існують у кожному з історично відомих суспільств, відносно стійкі і повторювані форми міжлюдських взаємодій.
   Усуспільнення – форма, що реалізується у незліченній кількості способів, у якій індивіди на основі різноманітних мотивів і інтересів створюють особливу єдність, усередині якої ці мотиви й інтереси знаходять своє втілення.
   Г. Зіммель
   Зіммель не залишив будь-якої класифікації соціальних форм. Проте він зробив предметом своїх досліджень ряд аспектів і сторін соціального життя, його форми:
   • панування,
   • підпорядкування,
   • суперництво,
   • розподіл праці,
   • утворення партій,
   • солідарність.
   Як вважав німецький соціолог, усі ці форми відтворюються, наповнюючись відповідним змістом, у різного роду групах і соціальних організаціях, таких як: держава, релігійне суспільство, сім'я, економічне об'єднання і т. п.
   Разом з тим можна класифікувати форми суспільного життя і виділити в них:
   1) соціальні процеси,
   2) соціальні типи,
   3) моделі розвитку.
   До соціальних процесів відносять постійні, незалежні від конкретних обставин їхньої реалізації явища: підпорядкування, панування, змагання, примирення, конфлікт і т. п. Зразком соціального процесу як форми соціального життя (соціації) може служити таке універсальне явище, як мода. Мода, за Зіммелем, припускає одночасно і наслідування, і індивідуалізацію особистості. Чому? Тому що людина, що наслідує моду, одночасно відрізняє себе від інших і затверджує свою приналежність до визначеної групи. Зіммель дуже тонко спостерігає, здавалося б, парадоксальну властивість моди, а саме: як тільки будь-яке явище (одяг, ідеї, манери, речі і т. п.) стало "модним", воно відразу починає "виходити з моди", тобто мода одночасно нова і перехідна.
   Причину широкого поширення моди в сучасну Зіммелю епоху він бачив у процесі розкладання старих, що приймалися на віру переконань, звичок, традицій. Звідси — засилля моди в мистецтві, у науці, і навіть у моралі. Однак незважаючи на перехідний характер тієї чи іншої конкретної моди, вона, як соціальна форма, володіє, за Зіммелем, деякою сталістю: мода в тому чи іншому вигляді існує завжди.
   Друга з категорій чистих соціальних форм — це соціальний тип. Зіммель, досліджуючи, наприклад, такі соціальні типи і характери як цинік, бідняк, аристократ, кокетка і т. п., намагається виявити їхні характерні протиріччя. За Зіммелем, буття такого типу, як аристократ, є єдністю двох взаємовиключних характеристик: з одного боку, він поглинається своєю групою, її фамільною традицією, з іншого боку — він абсолютно віддалений і навіть протиставляється їй, тому що сила духу, незалежність і особиста відповідальність суть цієї характерної для аристократії традиції.
   Прикладом соціальних форм, які відносяться до третьої групи, іменованої "моделі розвитку", може служити універсальний процес розширення групи з посиленням індивідуальності її членів. Як відзначав Зіммель, у міру зростання чисельності груп члени її стають усе менше схожими один на одного. І інший момент: розвиток індивідуальності членів групи супроводжується зменшенням її згуртованості і єдності. За Зіммелем, історичний процес розвивається у бік посилення індивідуальності за рахунок втрати індивідами їх унікальних соціальних характеристик. Так, велика патріархальна сім'я змінюється самостійними і повноправними індивідами і нуклеарною сім'єю; цехова і кровносімейна організація змінюється цивільним суспільством з характерною для нього високою індивідуальною відповідальністю.
   Наведена класифікація не вичерпує усіх варіантів і можливих підходів до виділення соціальних форм. Наприклад, існує і вважається більш змістовною класифікація форм за ступенем їхньої віддаленості від безпосереднього потоку життя. Так, ближче усього до життя, за Зіммелем, знаходяться спонтанні форми: обмін, особиста схильність, наслідування, форми, пов'язані з поведінкою натовпу та ін. Трохи далі від потоку життя, тобто від суспільних змістів, стоять такі стійкі і незалежні форми, як економічні та інші форми державно-правових організацій.
   Нарешті, найбільшу дистанцію безпосередньо від соціального життя зберігають форми, названі Зіммелем "ігровими". Ігрові форми — це чисті форми соціації, які є не просто розумовою абстракцією, а реально зустрічаються в соціальному житті. Приклади ігрових форм: "старий режим"; "наука для науки", тобто знання, відірвані від потреб людства, що перестали бути "знаряддям у боротьбі за існування" і т. п.
   Велику увагу Зіммель приділяв методологічним проблемам соціологічного пізнання, тобто питанням, пов'язаним з обґрунтуванням істинності соціологічного знання. Як специфічна теорія пізнання в Зіммеля фігурувала теорія історичного розуміння. Вона була викладена ще в роботі "Проблеми філософії історії" і розглядалася Зіммелем як філософська методологія пізнання. Розуміння виступало в нього як метод, що характеризує винятково соціальне пізнання.
   Головним тут є те, що результатом розуміння вважається не виявлення причинно-наслідкових зв'язків, не відкриття причини і наслідку, а відкриття змісту історичної дії, який полягає в логіці зв'язку цієї дії з людськими уявленнями, потребами, інтересами. У цьому плані теорія розуміння була спрямована проти пануючої тоді позитивістської методології, орієнтованої на методи природничих наук. Зіммель вимагав визнання відносності соціально-історичних пояснень і обліку ролі суб'єктивних компонентів у пізнанні. Теорія розуміння одночасно повинна була служити засобом контролю над цим суб'єктивним компонентом, оскільки визнання участі інтересу і, отже, цінностей у соціальному пізнанні вимагало з'ясування їхньої ролі у виборі об'єктів дослідження, формуванні й інтерпретації понять та ін. І, нарешті, розуміння служило з'єднувальною ланкою між чистою (формальною) соціологією і соціальною філософією.
   Головна тема соціальної філософії Зіммеля — взаємини індивідууму і суспільства в процесі Історичного розвитку.
   Процес індивідуалізації, зростання людської волі він розглядав як продукт інтелектуалізації життя і розвитку грошового господарства. За Зіммелем, розмір групи тісно пов'язаний з мірою розвитку індивідуальності її представників. Розмір групи прямо пропорційний мірі волі, якою користуються її члени, оскільки розширення групи приводить до розширення простору соціалізації, що, у свою чергу, веде до виявлення здатності абстрагування, до зростання інтелекту і свідомості.
   Як вважає Зіммель, походження і розвиток інтелекту взаємозалежні з виникненням і розвитком грошового господарства. Виникнення свідомості і поява грошей знаменує вступ суспільства в його "історичний" період. Історія суспільства, за Зіммелем, це історія наростаючої інтелектуалізації соціального життя і поглиблення впливу принципів грошового господарства.
   Інтелектуалізм і грошове господарство — керуючі поняття історико-соціологічної концепції Зіммеля одночасно виступають як найбільш абстрактні з форм соціації.
   Говорячи про інтелектуалізм як характерну рису сучасної епохи, він відзначає, що інтелектуалізм виганяє властивий попереднім епохам наївний суб'єктивізм і пряме, безпосереднє пізнання світу, замінюючи їх об'єктивністю логічного методу. Усе це приводить до зникнення глибини і повноти душевного переживання і до зниження загального рівня душевного (емоційного) життя. Гроші ж сприяють проникненню у стосунки людей "ціннісних стосунків речей".
   Гроші сприяють загальному відчуженню в спілкуванні, керуванні, у процесі самого виробництва і т. п. З іншого боку, загальне відчуження супроводжується зростанням індивідуальної волі. Відчуження і воля, за Зіммелем, дві сторони однієї медалі. У цьому зв'язку він висловлює вражаюче точну характеристику суті самого процесу спілкування, відносини людей один до одного. На його думку, у процесі загального відчуження люди втрачають якості своєї особистості, переходять у "одномірність", перестають бути такими, що надають та мають перевагу, а символом людських стосунків, за Зіммелем, стає проституція, оскільки природа проституції і природа грошей аналогічні.

   Зіммель у своїх соціологічних роботах дав вражаючу картину пагубних наслідків системи господарювання (економіки) і найглибших протиріч сучасної йому епохи, тобто капіталістичної цивілізації в сфері культури. У цьому відношенні його "Філософія грошей" стала першою в нескінченному ряді праць різних авторів, присвячених аналізу "духу капіталізму": В. Зомбарта "Сучасний капіталізм"; М. Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" та ін.
   Соціологія Зіммеля є всеосяжною системою, що містить у собі елементи різного рівня і різного ступеня спільності. Причому, формальна соціологія так чи інакше є основним елементом зіммелівської системи соціології. У чому ж її реальний теоретичний і методологічний зміст і чим вона цінна для сучасної соціології? Як уже відзначалося, ключем до правильного розуміння програми соціології Зіммеля є "форми соціації", які він називав власне предметом соціології. Через них він намагався виявити специфіку соціологічного бачення. Головне тут те, що соціальні явища знаходили свою соціологічну специфічність.
   Формальна соціологія Зіммеля була багато в чому спрямована проти популярних у той час орієнтацій на "надіндивідуальні сутності" — типу "народний дух", органічних теорій, а також індивідуально-психологічних концепцій, які спираються на інстинкти, потяги та інші індивідуальні властивості. Зіммель же стверджував, що суспільство існує завдяки взаємодії людей.
   Формальна соціологія Зіммеля визначила напрямок досліджень у різних сферах соціального життя і вплинула на ряд соціологічних концепцій, наприклад структурний функціоналізм, теорію ідеальних типів М. Вебера.
   Форми соціації абстрагувалися Зіммелем від відповідного змісту, для того, щоб виробити "опорні пункти" наукового аналізу. Він прагнув до створення і використання соціологічних понять, які можна широко застосовувати в процесі дослідження соціальних явищ. Саме через створення науково обґрунтованих понять він бачив шлях до утвердження соціології як самостійної науки.
   Найважливішим елементом соціологічної концепції Зіммеля є соціологія культури. У чому ж суть культурологічних поглядів Зіммеля і як вони вписувалися в його соціологічну концепцію?
   Розуміння Зіммелем культури ґрунтувалося на принципах філософії життя. Життя — це вихідне поняття і стан, розвиваючись, воно піднімається над чисто тваринним станом, доходить до деякої духовності. Життя ірраціональне, самодостатнє, воно об'єктивне і в об'єктивності свого існування позаціннісне. Факти життя, такі, наприклад, як праця, творчість, стають ціннісними лише тоді, коли вони перевершують рамки свого природного існування. Культура є "витончена, наповнена розумом форма життя, результат духовної і практичної роботи". Культура — друга усвідомлена, раціоналізована "природа". Усі досягнення людей у сфері матеріальній, і сфері духовній, усі продукти — будь то знаряддя, машини, книги, мораль, мова, релігія, право, політика, що регулюють людські відносини, — усі вони втілюють у собі ідеї, завдяки яким реалізувалися наявні в природі й у житті можливості. У кінцевому рахунку, "окультурюючи" природу і безпосереднє наше життя, ми "окультурюємо" самих себе.
   Зіммель стверджує, що культура, надбудовуючись і піднімаючись над життям, знаходить власні, відносно автономні закономірності і логіку розвитку. Але головне тут у тому, що культура, на його думку, усе більш відриваючись (раціоналізуючись) від життєвої стихії, відповідно позбавляється і життєвого змісту, перетворюючись в чисту "логіку", що нездатна містити в собі життєві імпульси, які нескінченно розвиваються.
   Культура, культурна еволюція є нескінченний процес зростання ціннісного змісту життя.
   Г. Зіммель
   За Зіммелем, конфлікт життя і культури — нерозв'язний, а протиріччя, з яких складається конфлікт не ведуть до синтезу, отже, і розвитку. З цього можна зробити висновок: усе більша розбіжність життєвих змістів і культурних форм, що претендують на їхнє втілення, веде в кінцевому рахунку до конфлікту і загибелі культури, не здатної вміщувати зміст життя, яке змінюється. Така неминуча доля будь-якої культури.
   Так само як у мистецтві чи філософії, руйнування традиційних форм вираження життєвих змістів виявляв Зіммель у релігії, статевій моралі та в інших сферах культурного життя. Процес руйнування традиційної релігії мав, за Зіммелем, двобічні наслідки: з одного боку, він звільняв людину від гніту квазіоб'єктивних сил, що знаходять своє вираження в століттями сформованих релігійно-ідеологічних уявленнях, з іншого боку — він руйнував нормативні структури спільного існування, не пропонуючи замість них нових структур. Говорячи мовою Зіммеля, життя зруйнувало сформовану форму, але не дало замість неї нової. Справа не в тому, що стара релігійна ідея була "гарна" чи "корисна": справа в тому, що, зруйнувавши традиційну релігію, "безпосередність" сучасного "життя", не зуміла знайти в собі нової ідеї, здатної стати основою людського суспільного життя. Життя повинне розумітися історично. Тільки в цьому випадку розвиток культури знаходить зміст і ціль. Якщо ж цього не відбувається, якщо історизм відсутній, а життя розглядається як вічно тотожний самому собі, не сконструйований потік буття, що тоді дійсно процес розкладання культурних форм здобуває видимість неминучого трагічного конфлікту, криза культури починає сприйматися як загибель культури. Саме це і сталося із зіммелівською концепцією культури.
   Цікаві міркування Зіммеля про творчість, про реальність творів мистецтва. Він вважав, що справжній твір мистецтва має характер неминучої культурної цінності.
   Твір мистецтва, за Зіммелем. немислимий без органічно поєднаних трьох елементів: стилю, форми та ідеї. Досконалість уявлення та реалізації цих елементів, як і досягнення їхньої єдності залежить від величі особистості художника. Соціальний зміст творчості розкривається подвійно:
   1) він виявляється як фактор генезису творчості,
   2) він проявляється в тому, що творчість, а, отже, її результат — твір мистецтва — несуть у собі соціологічну інформацію.
   Зіммель дав характеристики різним культурно-історичним епохам. XIX століття,' на думку Зіммеля, при всьому різноманітті ідейних рухів не висунуло всеосяжної і грандіозної ідеї. Разом з тим найбільш масштабною, вважає він, є ідея суспільства, де особистість — лише простий продукт схрещування соціальних сил. У XIX столітті, як ніколи раніше, "висувається вимога розчинення особистості в суспільстві, і таке підпорядкування розглядалося як щось абсолютне, що вмішує в собі моральну підставу (повинність). Однак до кінця XIX століття поняття суспільства як центральної точки "картини світу" усе більш уступає іншому розумінню життя". Саме навколо цього поняття, як вважає Зіммель, "основного мотиву світогляду", поєднуються на порозі XX сторіччя широкі шари інтелектуальної Європи. Дійсно, світоглядні установки, характерні для філософії життя, знаходили своє втілення в літературі, скульптурі, живописі того часу.
   Наближаючи філософське розуміння до реалій культури, Зіммель переводить його в соціологічну сферу, сферу соціального аналізу кризи сучасної йому епохи. Ця криза визначається Зіммелем усебічним впливом двох факторів грошей та інтелекту — ці два фактори утворять сутнісне ядро сучасної культури. Вони усі раціоналізують, огрублюють, знижують емоційний компонент культури. Падає індивідуальна культура, особливо у вищих соціальних шарах. "Масовість культури" веде до загального зниження її змісту, не тільки в різних областях духовного життя, але й у сфері матеріального виробництва. Приклад: прогрес техніки не веде до духовного збагачення виробника, робітника, тому що техніка "розумніша" за робітника.
   Те ж саме ми спостерігаємо в науці. За Зіммелем, індивіди, що знають і мислять, суцільно і поруч оперують поняттями, символами, справжня суть і зміст яких ними не усвідомлюється. Ідеї "ходять по руках", як запечатані контейнери, але не розкривають багатства свого духовного змісту. Подібне бачимо, як вважає Зіммель, і в системі освіти, де на зміну концепції, пов'язаної з виробленням внутрішніх, глибоко особистих цінностей приходить формальна освіта, яка полягає лише у впровадженні у свідомість індивіда деякої сукупності об'єктивного знання і навичок поведінки.
   Яка ж причина зниження культурного потенціалу і зниження внутрішньої духовності особистості?
   Зіммель вважає, що єдина причина — це розподіл праці, велике машинне виробництво. Саме воно робить "виготовлення продукту за рахунок недорозвинення особистості виробника". Вузька спеціалізація виявляється марною і підсилює відчуження людини як від продукту праці, так і культурних цінностей. Паралельно зі спеціалізацією і розподілом праці росте споживання, що у таких умовах неминуче стає масовим споживанням, а продукти культури здобувають безособовий "об'єктивний" (відчужений) характер. У цьому зв'язку він дає блискучі зразки психології масової культури, що веде до придушення індивідуального "Я" і обмеженню людської волі.
   Зіммель малює грандіозну картину "затвердіння" того, що в його філософії культури називалося культурною формою. Об'єктивована культура, за Зіммелем, стає гальмом на шляху саморозвитку і самореалізації життя. У цьому полягає "трагедія культури", яка закладена внутрішньою логікою її розвитку.

План семінарського заняття (2 год)

1. Витоки німецької філософії.
2. Соціологія Ф. Тьонніса.
3. Формальна соціологія Г. Зіммеля.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Німецька соціологічна школа.
2. Внесок Ф. Тьонніса у розвиток соціології.
3. Конфлікт сучасної культури за Г. Зіммелем.

Додаткова література з теми

1. Давыдов Ю.Н. Эволюция теоретической социологии XX века // СОЦИС. — 1995. —№ 8.
2. Зиммель Г. Общение. Пример чистой или формальной социологии // СОЦИС. — 1984. —№ 2.
3. Ионин Л. Георг Зиммель — социолог. — М., 1981.
4. История социологии в Западной Европе и США. — М, 1993.
5. История социологии и история социальной мысли: общее и особенное // СОЦИС. —1996. —№10-11.
6. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс. Эстетика. Философия культуры.— М., 1991.
7. Очерки по истории теоретической социологии XX столетия (от М. Вебера к Ю. Хабермасу, от Г. Зиммеля к постмодернизму). — М, 1994.
8. Семенов В. А. Массовая культура в современном мире. — СПб., 1991.
9. Шпакова Р. П. Фернанд Тённис "Забытый социолог" // СОЦИС. — / 995. № 12.
10. Хайдегер М. Исследовательская работа Вильгельма Дильтея и борьба за католическое мировоззрение в наши дни // Вопросы философии. -1995. — № 11.