§ 2.4. Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

   Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні — як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні — як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні — як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні — як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні — як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі періоди (20-і - середина 40-х років; середина 40-х - кінець 60-х років; 70 - 90-і роки), що мають суттєві особливості, про які мова йтиме нижче.
   Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.
   Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма, висунуте ще в 20-х роках американським науковцем Г. Куном. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміються великі теорії, групи теорій чи метатеорії). Кожна парадигма визначає специфічний підхід дослідника до вивчення, інтерпретації й оцінці соціальних об'єктів і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчать її історія й особливо сучасність, — це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. Її розвиток пов'язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших, їхнім протиборством і зміною. Різноманіття соціологічних парадигм не виключає можливості і їх групування. Так, наприклад, вони можуть бути об'єднані в структурні:
   • функціоналізму,
   • конфліктології;
   • інтерпретативні (інтерпретивні), куди повинні бути включені парадигми:
   • інтеракціонізму,
   • феноменології,
   • етнометодології та ін.
   Та сама парадигма може лежати в основі не однієї, а ряду теорій, і розроблятися представниками декількох соціологічних шкіл. Соціологічна школа — це більш-менш велика і визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних рамках. Яскравими прикладами тут можуть служити Чикагська школа емпіричної соціології при Чикагському університеті і Дюркгеймівська (Французька) соціологічна школа, що склалася навколо заснованого Е. Дюркгеймом журналу "Соціологічний щорічник". Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику і/чи мають загальні світоглядні позиції (наприклад, конфліктологічний, позитивістський, антропологічний, психологічний, гуманістичний напрямки в соціології).
   Найважливішими особливостями сучасного етапу в розвитку цієї науки є не тільки поява багатьох нових теорій і напрямків, посилення плюралізму теоретичної соціології, але й становлення і розвиток емпіричної соціології, тенденція до об'єднання теоретичної та емпіричної соціології, макро- і мікросоціологією.
   Перший період у розвитку сучасної соціології — 20-і - середина 40-х років — був ознаменований насамперед твердженням, бурхливим розвитком і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології. Бурхливий розвиток у ці роки емпіричної соціології в США був пов'язаний, з одного боку, з назрілою потребою подальшого розвитку самої соціологічної науки, насамперед із прагненням перебороти європейську традицію, що панувала до цих пір, розглядати соціологію як філософію історії з її абстрактно-теоретичними міркуваннями, не підкріпленими вивченням соціальних фактів; а з іншого боку, насамперед з потребою індустріального суспільства, що швидко розвивається в конкретному дослідженні і практичному розв'язанні численних нових і складних соціальних проблем, що загострюються.
   Свого роду рубіжним явищем тут виявився вихід у світ у 1918 -1920 роках спільної праці американських соціологів У. Томаса (1863 -1947 рр.) і Ф. Знавецького (1882 - 1958 рр.) "Польський селянин у Європі й Америці", цілком побудованої на емпіричному матеріалі. На основі аналізу насамперед особистих документів (листів, щоденників, спогадів, біографій та ін.) вони досліджували різноманітні проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, приділивши особливу увагу установкам особистості і соціальної групи. Вони показали, що джерелом соціальних конфліктів і дезінтеграцій, що породжують багато хвороб сучасного суспільства, с розбіжність визначення ситуації діючим індивідом із груповими цінностями.
   Особливо великий і серйозний внесок у становлення і розвиток емпіричної соціології внесла Чикагська школа соціологів однойменного університету — Р. Парк (1864 - 1944 рр.), Е. Берджес (1886 -1966 рр.), Л. Вірт (1897 - 1952 рр.), У. Огборн (1886 - 1959 рр.), Р. Маккензі та ін., заслуга яких полягала насамперед в емпіричному соціологічному дослідженні процесів індустріалізації та урбанізації в такому великому промисловому місті, як Чикаго, яке вони називали соціальною лабораторією. У центрі їхніх емпіричних досліджень були зростання міст, життя громад сільських та іноземних мігрантів, проблеми їхньої адаптації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки (поведінки, що відхиляється), злочинності, бродяжництва й ін. Р. Парк та Е. Берджес видали перший підручник з соціології "Введення в науку соціології", у якому були узагальнені відомі тоді принципи і методи емпіричних соціологічних досліджень.
   Велике значення мало і проникнення соціології у виробничу сферу і розвиток індустріальної соціології та соціології управління. Особливу роль тут зіграв так званий Хоторнський (від назви м. Хоторна, поблизу Чикаго) експеримент, проведений американським соціологом Е. Мейо (1880 - 1949 pp.), що наприкінці 20-х - початку 30-х років здійснював свої дослідження на підприємствах Вестерн Електрик Компані.
   В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:
   1) погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;
   2) несумісність людської природи з конкретною ієрархією підпорядкованості в бюрократичній організації;
   3) керівники організації повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на виробництво продукції.
   Такий підхід, за Мейо, забезпечує соціальну задоволеність людини своєю безпосередньою працею і в кінцевому рахунку — соціальну стабільність суспільства.
   Емпіричний напрямок у сучасній соціології одержав у наступні десятиліття ще більший розвиток. На його основі створювалися різноманітні соціологічні служби прикладного характеру, які називалися "соціальна інженерія", тобто соціальний менеджмент, і клінічна соціологія (психологічний тренінг). В емпіричній соціології виявилися два варіанти: радикальний і помірний емпіризм. Перший поширився в 40-х роках і був представлений у першу чергу Дж. Ліндбергом (1895 - 1966 рр.), який вважав предметом соціології лише поведінку індивідів та груп, що зовні спостерігається, а її методом — сукупність логічних принципів і дослідницьких нормативів вивчення суспільної реальності, на зразок того, що використовується природознавством, особливо фізикою. У 50-і роки радикальний емпіризм багато в чому поступається місцем помірному емпіризму П. Лазарсфельда (1901 - 1976 рр.) і С. Стауффера (1900 - 1960 рр.), що на відміну від Ландберга зайнялися розробкою насамперед логічних прийомів узагальнення і систематизації емпіричних даних, а не процедурно-технічними сторонами соціологічного дослідження.
   Бурхливий розвиток емпіричної соціології в США у 20 - 30-і роки, а потім і в Європі, зіграв, безсумнівно, дуже важливу роль у подальшому розвитку всієї соціологічної науки, різко підсилив її зв'язок з реальним громадським життям і підняв престиж соціології. Разом з тим, чим далі, тим усе більше та ясніше проявлялася однобічність у розвитку соціологічного знання, оскільки величезний прогрес в емпіричній і прикладній соціології не супроводжувався тоді відповідним прогресом у теоретичній соціології, необхідним для узагальнення і серйозного аналізу фактичного матеріалу, який швидко накопичувався. У 30-ті роки гостро виявилася потреба в створенні такої систематичної соціологічної теорії, що могла б знайти застосування в емпіричній соціології. Ця теорія проявилася в особі структурного функціоналізму і зайняла пануюче положення в західній соціології 50 - 60-х років.
   Структурний функціоналізм — це такий напрямок у соціології, що розглядає суспільство, соціум, їхні явища і процеси як соціальні системи, які мають свою структуру і механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі.
   У 1937 р. вийшла у світ перша велика праця видного представника Гарвардської соціологічної школи Толкотта Парсонса (1902 -1979 pp.), що називалася "Структура соціальної дії" і визначила основи і загальну спрямованість усієї його творчої діяльності у створенні загальної соціологічної теорії.
   Т. Парсонс увійшов в історію соціологічної думки насамперед як творець сучасної теорії соціальної дії і на цій основі — структурно-функціональної теорії соціальних систем, покликаної бути основою рішення приватних емпіричних і прикладних проблем. Вихідне місце в цих теоріях займає розуміння соціальної дії як єдності трьох підсистем:
   1) суб'єкта дії (індивіду як діючої особи),
   2) певної ситуації,
   3) ціннісно-нормативних розпоряджень як умов дії.
   Емпіричні дані, за Парсонсом, знаходять справжнє розуміння, якщо вони досліджуються в системі координат "діюче обличчя — ситуація". Найважливіше значення надається ним категорії "система дії", а сама соціальна система розуміється не як система "культурних стандартів" (Е. Дюркгейм), а як система соціальної дії мотивованої поведінки, яка взаємодіє з культурними стандартами, як і з фізичними та біологічними елементами навколишнього середовища. Соціальна дія для Т. Парсонса — це самоорганізуюча система, яка відрізняється:
   • символічністю (мова, цінності та ін.),
   • нормативністю,
   • волюнтаристичністю (незалежністю від середовища),
   У загальній системі соціальної дії Т. Парсонс виділяв чотири підсистеми:
   1) соціальна система,
   2) культура,
   3) особистість,
   4) поведінковий організм,
   Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.
   Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.
   Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному" суспільстві соціальна диференціація відсутня; у "проміжному" — виявляється, розширюється і поглиблюється; а в "сучасному" суспільстві — одержує найбільший розвиток. Зміна цих типів суспільств пов'язана з послідовним здійсненням відповідно трьох типів революцій:
   1) "промислової", яка спирається на диференціацію економічної і політичної систем;
   2) "демократичної", яка спирається на розподіл соціальної і політичної систем;
   3) "освітньої", яка спирається на відокремлення системи відтворення культури від соціальної системи.
   Іншим, не менш відомим представником структурного функціоналізму, є Роберт Мертон (1910 р. н.), що особливо багато зробив для органічного поєднання теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу і "середнього рівня".
   У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії і методології структурного функціоналізму. На відміну від Т. Парсонса він відмовився від ідеї створення загальної, всеохоплюючої теорії соціальних систем і єдиної високої соціологічної теорії та зосередив свої зусилля на функціональному аналізі соціальних систем середнього рівня і розробці соціологічної теорії "середнього радіуса дії".
   Саме такі теорії, що відкидають претензії на всеохоплення й універсальність, дозволяють, на думку Р. Мертона, найкраще забезпечувати єдність теорії, методу й емпіричних фактів, вирішувати на цій основі принципове завдання взаємозв'язку і взаємодії макро- і мікросоціології, емпіричних і теоретичних соціологічних досліджень.
   Подальший розвиток у працях Р. Мертона одержали і проблеми функціоналізму. Функціональність у прямому розумінні виражена в його вченні навіть більш рельєфно, ніж у Т. Парсонса.
   Функція для Р. Мертона — це "ті наслідки, які спостерігаються та служать саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища", а дисфункція — це прямо протилежні наслідки. Важливим внеском у теорію функціоналізму стало його вчення про дві форми прояву функцій — явної і схованої (латентної). Перша має місце тоді, коли мова йде про об'єктивні і навмисні наслідки соціальних дій, а друга — про ненавмисні і неусвідомлені наслідки. Таке розмежування служить меті недопущення змішання свідомої мотивації соціальної поведінки з його об'єктивними наслідками, а також точці зору діючої особи з точкою зору спостерігача.
   У дослідженні порівняно менше загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії і девіантної поведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін.
   Усі ці проблеми досліджувалися ним також на основі й у ракурсі структурного функціоналізму.
   У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм (незважаючи на те, що Р. Мертону частково удалося перебороти ці недоліки поглядів Т. Парсонса), так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів.
   У 50-і роки склався особливий конфліктологічний напрямок у сучасній соціології.
   У цьому особливо велика заслуга американських соціологів Ч. Р. Мілса та Л. Козера, німецького соціолога Р. Дарендорфа й англійських соціологів Т. Боттомора та Д. Рекса.
   Льюс Козер (1913 р. н.) — один із засновників функціоналістської теорії соціального конфлікту, який прагне об'єднати еволюційний функціоналізм і теорію соціального конфлікту. Виступивши проти "рівноважної" концепції Т. Парсонса, у якій немає місця для соціального конфлікту, він разом з тим залишився на позиціях традиційного функціоналізму і вважає, що соціальні конфлікти виростають і розвиваються не поза, а усередині суспільства як соціальної системи в результаті посилення його диференціації і зростання відокремленості його структур. Тому соціальний конфлікт виступає в нього як атрибут соціальних відносин. При цьому Л. Козер наголошує на позитивній ролі соціальних конфліктів, у той час як представники класичного функціоналізму розглядали їх традиційно в негативному плані, як перешкоду стабільності і порядку, як фактор розладу, дезінтеграції соціальної системи. У роботах "Функції соціального конфлікту" (1956), "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) та ін. він звертає увагу на важливу роль соціальних колізій в інтеграції та стабілізації громадського життя і підкреслює, що шлях руху до стійкого суспільного порядку в сучасних західних суспільствах не тільки не виключає, але й припускає боротьбу різних інтересів особистостей та соціальних груп і соціальні зіткнення між ними, навіть їхнє посилення і поглиблення, оскільки одночасно зростає гнучкість соціальної системи і її інститутів, їхня здатність переборювати наслідки цих конфліктів. За конфліктом визнається важлива роль і в край необхідному відновленні суспільства.
   Найбільший представник сучасної конфліктології Ральф Дарендорф (1929 р. н.) створив свою "конфліктну модель суспільства". Як і Л. Козер, він визнає, що соціальний конфлікт притаманний будь-якому суспільству, завжди існував і буде існувати, оскільки люди і їхні групи мали, мають і будуть мати різні інтереси.
   Р. Дарендорф зробив великий внесок у сучасну теорію соціальної диференціації (стратифікації) і соціальних конфліктів, він показав, що класи — це соціальні групи людей, які розрізняються участю чи неучастю в пануванні і знаходяться в конфлікті, оскільки одні мають владу і хочуть її зберегти, а інші її не мають і хочуть змінити існуюче становище. Відносини панування і підпорядкування органічно властиві будь-якому суспільству. У кожному суспільстві, за Дарендорфом, відбуваються постійні зміни; мають місце незгода і конфлікт; будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам; його основу складає насильство одних над іншими. Загострення і вибух соціального конфлікту, суть якого полягає в протиборстві влади і безвладдя, що чинить опір існуючій владі, складає джерело і рушійну силу соціальних змін, соціального прогресу. Сам же конфлікт виростає з нерівності статусного становища людей та їхніх груп, насамперед стосовно влади, управління суспільством.
   Визнаючи чималу заслугу К. Маркса в аналізі конфліктів минулого сторіччя, Р. Дарендорф разом з тим вважає його підхід застарілим для XX ст., особливо коли мова йде вже про посткапіталістичне, постіндустріальне суспільство. У такому суспільстві, на його думку, основний соціальний конфлікт переміщується зі сфери відносин власності в сферу управління. Тут головне джерело соціального конфлікту лежить не в області економічних відносин, а в області відносин володарювання, і зміст конфлікту визначається характером влади.
   Засновником символічного інтеракціонізму був Джордж Мід (1861 -1931 pp.) — американський філософ, соціолог і соціальний психолог, професор Чикагського університету, який написав дуже мало робіт, у зв'язку з чим про його погляди доводиться судити за посмертно опублікованими записами його лекцій, насамперед за опублікованою лише в 1934 році роботі "Розум, Я і Суспільство". Стоячи на позиціях соціального біхевіоризму, він виходив з того, що в основі всіх соціальних явищ і процесів лежить соціальна взаємодія індивідів, яка формує соціальний світ як індивіда, так і суспільства. На відміну від ортодоксального біхевіоризму Д, Мід визнавав примат соціального над індивідуальним, ішов від зовнішнього до внутрішнього у вивченні процесу формування свідомості в поведінці, надавав вирішальну роль в цьому "символічному оточенню". Він вважав, що спілкування, взаємодія (інтеракція) між людьми здійснюється шляхом особливих засобів — символів (жестів і особливо мови), що мають певне значення і викликають відповідну реакцію з боку партнера чи партнерів. Тому його вчення й одержало після його смерті назву "символічний інтеракціонізм".
   Концепція "міжіндивідуальної взаємодії" Д. Міда ґрунтується на тому, що сприйняття індивідом навколишньої соціальної дійсності обумовлено його досвідом спілкування з іншими, особливо його здатністю сприймати світ і себе таким чином, щоб це відповідало баченню інших і значенню символів. Поведінка індивіда в групі, вважав Д. Мід, "є результатом прийняття даним індивідом установок інших стосовно себе і наступної кристалізації всіх цих приватних установок у єдину установку чи точку зору, що може бути названа установкою "узагальненого іншого". Поведінка людини, за Д. Мідом, визначається структурою його особистості, його соціальною роллю і сприйняттям установок "узагальненого іншого". Важливою заслугою Д. Міда є розробка ним рольової теорії особистості, відповідно до якої сутність особистості, її багатство і своєрідність визначаються і виявляються насамперед через виконані нею соціальні ролі.
   У символічному інтеракціонізмі більше ніж у, будь-якому іншому, теоретичному підході надається значення активному, творчому індивіду.
   Учень Д. Г. Міда американський соціолог і соціальний психолог Герберт Блумер (1900 - 1987 pp.) розвинув далі вихідні основи символічного інтеракціонізму, показавши, що люди діють, керуючись насамперед значеннями, які вони надають тим чи іншим об'єктам. Ці значення — продукт соціальної взаємодії. Соціальна реальність та її зміна служать результатом постійних і нескінченних взаємних узгоджених значень між діючими соціальними суб'єктами (авторами). Його особлива заслуга — у дослідженні колективної поведінки людей, особливо в неорганізованих чи слабко організованих групах (юрба, маса, громадськість, рухи і т. п.).
   Близьким до символічного інтеракціонізму є феноменологічний напрямок у сучасній соціології, що також розглядає соціальну реальність як продукт інтерпретуючої діяльності людей, ототожнює суспільство з уявленнями про нього і зосереджує свою увагу на виявленні універсальних структур розуміння й інтерпретації людьми соціальних явищ і процесів, що виявляються при соціальній взаємодії.

   Засновником цього соціологічного напрямку був австро-американський філософ і соціолог Альфред Шюц (1899 - 1959 pp.), який розробив своєрідний різновид "розуміючої" соціології. Остаточно цей напрямок склався в 50-х і одержав широке розповсюдження уже в 60 - 70-х роках. Вважаючи, що позитивізм спотворював природу соціальних явищ, ототожнюючи їх з явищами природи, А. Шюц розробив концепцію "інтерсуб'єктивного світу" повсякденного життя і діяльності, "соціологію повсякденного знання", суть якої полягає в тому, що соціальна реальність представлена нам як суб'єктам дії у вигляді "інтерсуб'єктивного світу, який існував до нас," — сформованого способу розуміння один одного і формування загального сприйняття і загального уявлення про світ.
   Кожна людина, за А. Шюцем, має унікальну біографію і тому сприймає світ по-своєму. Тільки завдяки вихованню і навчанню в сім'ї і школі, нагромадженню власного досвіду взаємодії з людьми, що нас оточують, ми в можемо долучитися до цього світу, який дозволяє нам ставити перед собою реальні цілі й досягати їх.

   Він вважав, що феноменології немає справи до самих об'єктів; її цікавлять їхні значення, сконструйовані діяльністю нашого розуму. Таким чином, найбільш цінною і специфічною стороною феноменологічної соціології А. Шюца стало вчення про пізнання соціальної реальності через аналіз побутового, повсякденного знання і діяльності.
   До феноменологічної соціології безпосередньо приєднується і навіть розглядається як її різновид соціологічна етнометодологія. її основоположником вважається Гарольд Гарфинкель (1917 р. н.) — американський соціолог, який опублікував у 1967 р. "Дослідження з етнометодології".
   Етнометодологія — це сформований в 70-х роках соціологічний напрямок, суть якого у виробленні методів перетворення повсякденних дій людей в безсумнівно розумні і практично з'ясовні на основі використання методів етнографії і соціальної антропології.
   Головне в етнометодології — це вивчення повсякденних норм, правил поведінки, змісту мови спілкування, які регулюють взаємини між людьми, дослідження процедур інтерпретацій і схованих, неусвідомлюваних механізмів міжособистісних взаємодій.
   Етнометодологія принципово заперечує існування суспільства як об'єктивної реальності, зводячи його до пояснюючої (інтерпретуючої) діяльності людей. У зв'язку з цим відкидається і можливість одержання об'єктивного наукового знання про суспільство, оскільки будь-яке знання похідне від повсякденного спілкування. Усякий соціальний факт феноменолог зводить, по суті, до його інтерпретації. Г. Гарфинкель критикує методологію традиційної соціології за штучне накладення готових схем і норм на реальну людську поведінку. З його позиції, завдання соціології полягає в з'ясуванні іманентної раціональності повсякденного життя.
   Останні десятиліття в розвитку сучасної соціології відзначені, з одного боку, появою нових соціологічних концепцій, подальшим посиленням їхнього розмаїття, а з іншого боку — усе що ясніше проявляється прагненням так чи інакше перебороти давно сформований, традиційний розрив макро- і мікросоціології, теоретичного й емпіричного, об'єктивного і суб'єктивного підходів до вивчення і розуміння соціальної реальності.
   Інтегралістичні, об'єднавчі тенденції в сучасній соціології рельєфно проявилися, зокрема, у новітніх концепціях комунікативної дії" Ю. Хабермаса, "структуралістського конструктивізму" П. Бурдьє, "структурації" Е. Гідденса, "неофункціоналізму" Дж. Александера та ін.
   Німецький соціальний філософ і соціолог, представник франкфуртської школи неомарксизму Юрген Хабермас (1929 р. н.) у роботах "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1990), "Фактичність і значимість" (1992) та ін., зробив спробу поєднати (на основі переосмислення марксистської соціальної теорії) концепції структурного функціоналізму і концепції феноменології, домогтися "інтеграції теорії дії і теорії систем".
   Відомий французький соціолог, засновник Центру європейської соціології П'ср Бурдьє (1930 р. н.) створив концепцію "структуралістського конструктивізму", у якій спробував поєднати об'єктивне (вплив соціальної структури) і суб'єктивне (конструювання особистістю об'єктів) у соціологічному пізнанні, подолати однобічність як об'єктивізму, так і суб'єктивізму. Поєднуючи у своєму вченні принципи структуралізму і конструктивізму, він використовує два центральних у його концепції поняття — "соціальне поле" і "габітус".
   Соціальне поле — це соціальний простір, середовище, у якому здійснюється різна взаємодія людей, що включає цілий ряд різних полів — політичного, економічного, культурного, наукового, релігійного та ін.
   Під габітусом він розуміє "систему міцних набутих схильностей" індивідів, що формуються під впливом об'єктивного соціального середовища і використовуються ними у своїх діях як вихідні установки. На цій основі П. Бурдьє прагне зробити свій внесок і в подолання протиставлення макро- і мікросоціології.
   Найбільший сучасний англійський соціолог і політолог, професор Кембріджського університету, автор одного з найпопулярніших підручників з соціології та багатьох наукових праць. Гідденс висунув "теорію структуризації", також спрямовану на інтеграцію макро- і мікропідходів до дослідження соціальної реальності.
   Теорія структурації Е. Гідденса виходить з того, що в суспільному житті дії і структури нерозривно пов'язані і не існують одна без одної. Саме соціальні дії створюють і відтворюють соціальні структури, а ці останні багато в чому обумовлюють соціальні дії. Тому соціологія, як і інші соціальні науки, повинна мати справу не з досвідом індивіда і не з загальними, універсальними соціальними формами; а з "соціальним досвідом, упорядкованим у часі і просторі", в основі якого лежить людська діяльність.
   Чималий інтерес викликають і погляди американського соціолога, професора Каліфорнійського університету, одного з засновників неофункціоналізму Джеффрі Александера. Його інтегральна "багатомірна соціологія", що спирається на використання багатьох положень попередніх теорій Маркса, Дюркгейма, Вебера, Парсонса та ін., особливо чітко спрямована на синтез макро- і мікросоціології, структурного функціоналізму і феноменології, конфліктного і системного, упорядкованого, індивідуального і колективного підходів у соціології. У центрі його уваги — соціальні дії і соціальний порядок, що у його концепції цілком сумісні. Д. Александер частково визнає справедливість критики ортодоксального структурного функціоналізму і необхідність його реконструкції, алё в цілому залишається на його принципових позиціях (звідси — "неофункціоналізм"). Його нова теоретична логіка в соціології спрямована на поєднання "колективістського" (системного) методу з мікросоціологічним дослідженням мотивацій соціальної дії. Намічаючи майбутнє в розвитку сучасної соціології, він виступає проти індивідуалістичної, за колективістичну перспективу.

План семінарського заняття (2 год.)

1. Засновники соціологи.
2. Значення і недоліки соціології марксизму.
3. Особливості і напрями соціологічної думки в Росії.
4. Основні парадигми сучасної соціології, їх специфіка.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. К. Маркс і соціологія XX ст.
2. Соціологічні погляди М. М. Ковалевського.
3. Основні досягнення емпіричної соціології XX ст.
4. Новітні тенденції в розвитку соціології 80-90-х pp.

Додаткова література з теми

1. Американская социологическая мысль. — М., /996.
2. Ансар П. Современная социология // СОЦИС. — 1995, — N912; 1996,—№1.
3. Аром Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.
4. Громов Й.А., Мецкович А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. — СПб., 1996.
5. Голосенка И.Л, Козловский В.В. История русской социологии ХІХ-ХХ вв. — М., 1995.
6. История социологии в Западной Европе и США. — М., 1993.
7. Кравченко С. А., Мнацаканян Л.Ю., Покровский Н.Е. Социология: парадигмы и темы. — М.. 1996. в.
8. Монсон Пер. Современная западная социология - СПб.. 1992
9. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX ст. — К.. 1996
10. Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.
11. Современная американская социология. — М., 1994.
12. Шаповал М. Загальна соціологія. Видання трете. — К.. 1996.