§ 2.3. Соціологічна думка в Росії

   Незважаючи на серйозне економічне і соціально-політичне відставання тодішньої Росії від Заходу, а також на те, що соціологія прийшла до нас із Західної Європи, а соціологічна думка в ній почала активно функціонувати лише в останній третині XIX ст., соціологія в Росії до кінця XX ст. досягла високого рівня, який мало чим поступався тому, що був на Заході у той період.
   Російська соціологічна думка того часу мала можливість спиратися на досягнення західноєвропейської соціології. Великий вплив на неї зробили погляди Конта, Спенсера, Дюркгейма, Зіммеля, Вебера та ін.
   Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) — видатний російський соціолог, етнограф та історик, засновник першої в історії антиеволюціоністської концепції історичного розвитку — "теорія культурно-історичних типів". Це була одночасно і філософська, і соціологічна, і політологічна концепція багатолінійного і паралельного відокремленого розвитку "природних" соціальних систем як своєрідних соціокультурних типів суспільства, особливих цивілізацій. Вона виникла як спроба перебороти недоліки пануючої в той час євроцентристської моделі однолінійного й односпрямованого історичного прогресу і пояснити особливості розвитку Сходу й інших регіонів, у тому числі й Росіїі Головна і найбільш відома праця М. Я. Данилевського "Європа і Росія" (1869-1871).
   Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, Данилевський виділяв 13 відособлених культурно-історичних типів:
   • єгипетський,
   • китайський,
   • ассиро-вавилонський,
   • індійський,
   • іранський,
   • єврейський,
   • грецький,
   • аравійський,
   • римський,
   • романо-германский (європейський),
   • слов'янський,
   • американський,
   • перуанський.
   Кожний із них відбиває цілісну сукупність своєрідних істотних ознак даного неповторного, унікального суспільства, виражену насамперед в особливостях мови, форм побуту, міфів, епосу і т. п. у цілому ж в основі виділення цих "самобутніх цивілізацій" лежить своєрідне сполучення в кожній з них чотирьох основних елементів: культури, релігії, політичного і суспільно-економічного устрою. Кожна з цих цивілізацій, за Данилевським, проходить у своєму розвитку чотири основні фази, що, умовно можна назвати
   1) зародженням,
   2) становленням,
   3) розквітом;
   4) упадком.
   Безсумнівна заслуга Данилевського в оригінальному визначенні співвідношення загальнолюдського і національного (державного). Віддаючи явний пріоритет другому, яке ширше, багатше "худої абстракції" загальнолюдського, Данилевський говорив про "загальнолюдське, яке і складається не в тому, щоб йти в одному напрямку, а в тому, щоб всі історичну діяльність людства обійти в різних напрямках". І не одна цивілізація, згідно з Данилевським, не може видавати себе за вищу точку зору відповідно до інших. Кожний культурно-історичний тип покликаний внести свій своєрідний внесок у розвиток людства.
   Лев Ілліч Мечников (1838 - 1888 рр.) — великий географ і соціолог, найбільш видний представник географічного напрямку в російській соціології, автор всесвітньо відомої праці "Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств" (1889). У соціологічному плані в центрі його творчості знаходилося визначення й обґрунтування специфічних законів розвитку суспільства і критеріїв соціального прогресу з позицій визнання вирішальної ролі в цьому географічних факторів. Географічний напрямок у російській соціології виник як противага, з одного боку, соціологічному органіцизму (О. Конт, Г. Спенсер, A.I. Стронін та ін.), а з іншої, і насамперед — пануючого в той час у Росії суб'єктивістського напрямку в соціології.
   Л. Й. Мечников розумів соціологію як "вищу науку, що повинна перевіряти, дисциплінувати прагнення до перетворення кожного із нас і пристосовувати їх усі до однієї загальної мети". Такою метою він вважав служіння на благо людства. При цьому він рішуче відкидав претензії будь-якого одного соціологічного напрямку на створення справді наукової теорії суспільства і формулювання її законів. Це завдання, вважав він, повинне розв'язуватися колективним шляхом. Високо оцінюючи наукове і філософське значення відкриттів Дарвіна, Л.І. Мечников у той час виступив проти уподібнення громадського життя біологічному виживанню, проти пояснення соціальних явищ і процесів біологічним законом боротьби за існування. Соціологічна область, на відміну від біологічної, — це "світ колективностей, світ інтересів, що виходять за межі одиничного біологічного існування; світ кооперації, тобто сполучення не протидіючих, а сприяючих досягненню однієї загальної мети сил". Кооперація, за Мечниковим, — це вододіл між біологічним ("громадськістю") і соціальним ("суспільством").
   Найважливішим і найбільш загальним законом громадського життя Л. Мечников вважав великий закон прогресу. Головним для нього було з'ясування суті соціального прогресу і його об'єктивних ознак, критеріїв. Л. Мечников бачив критерій соціального прогресу в "наростанні загальнолюдської солідарності", що виявляється в різаних формах кооперації, які залежать від усвідомлення людьми необхідності їхнього об'єднання. Нижчим ступеням історії людства властиві суспільні об'єднання, засновані на примусовості і залякуванні, на зовнішніх механічних зв'язках. їм на зміну на другому, перехідному етапі приходять супідрядні соціальні групи, для яких характерна соціальна диференціація в силу розподілу праці, підсилена спеціалізація і взаємозалежність цих груп. І нарешті, третій, вищий етап історії людства — це вільний і добровільний союз людей, об'єднаних спільністю інтересів і схильностей, що свідомо прагнуть до солідарності.
   У географічному середовищі, під якою Л. Мечников розумів не всю природу взагалі, а ту її частину, що залучена в трудовий процес, він особливо виділяє водяний фактор. У зв'язку з цим ним виділяються три періоди (епохи) світової історії:
   1) річковий,
   2) морський,
   3) океанічний.
   До першого відносяться давні й ізольовані цивілізації (китайська, індійська, ассиро-вавилонська і єгипетська), що складалися в басейнах великих рік — відповідно Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тигру і Євфрату, а також Нілу. Другий період — середземноморський (від заснування Карфагену), коли культури почали розвиватися в середовищі людей й охоплювати багато країн і народів. Третій період — всесвітній, пов'язаний з відкриттям Америки.
   Петро Лаврович Лавров (1823 - 1900 pp.) — один із зачинателів соціології в Росії, хоча у своїй творчості почав займатися соціологією досить пізно, лише наприкінці 60-х років. Особливо пильна увага в його роботах приділяється проблемам предмету і методу соціології, її співвідношення з історією, соціальним прогресом і роллю особистості в історії. Спираючись в цілому на контівський позитивізм, П. Лавров розглядав соціологію як науку про солідарність, тобто про суспільні зв'язки людей.
   Я. Лаврову належить пріоритет введення в соціологію поняття "суб'єктивний метод", з цим було пов'язано і назву цілого напрямку в російській соціології.
   Особливо тісний зв'язок із соціологією виявляв П. Лавров в історії, оскільки й вона вивчає людину і розвиток суспільства на основі-суб'єктивного методу. Але якщо історія досліджує одиничні, неповторювані явища, то соціологія — явище повторюване, закономірне. Тільки через історію можна пізнати сучасне суспільство, його закони.
   Історія, по Лаврову, — це одночасний прогресивний процес зростання свідомості особистості і суспільної солідарності. Посилення й розширення суспільної солідарності він розумів як "єдино можливу мету прогресу".
   Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.) по-своєму розробляв близькі соціологічні проблеми з єдиних позицій суб'єктивного методу. Як і Лавров, він виходив з того, що в центрі соціології знаходиться вивчення особистості, що соціолог, який вивчає стосунки між людьми, які переслідують визначені цілі, не може обійтися без суб'єктивного методу, суб'єктивних оцінок соціальних явищ і займати нейтральну позицію. Він також підкреслював найтісніший зв'язок соціології з етикою, публіцистикою і соціальною психологією, яку розглядав навіть як основу соціології. Як і Лавров, він не заперечував закономірного характеру суспільного розвитку, але вважав, що закони історії визначають лише її загальний напрямок і порядок зміни фаз, у той час як свідома діяльність людей і їхні ідеали наповняють ці закони "реальним змістом".
   Особливо велике місце у творчості М. Михайловського займає проблема соціальної кооперації та її ролі в розвитку особистості, оскільки, на його думку, той чи інший тил кооперації обумовлює все громадське життя і саму особистість. Ідея різних форм кооперації як типів взаємозв'язку суспільства й особистості лежить у нього в основі концепції соціального прогресу.
   М. Михайловський розрізняє два типи кооперації діяльності людей — простий і складний, залежно від рівня її диференціації, розподілу праці. Проста кооперація, властива первісній громаді і початку варварства, характеризується недиференційованістю діяльності членів суспільства, подібністю їхніх інтересів і суспільних функцій, розвинутою солідарністю і єдністю цілей, що сприяє індивідуалізації особистості і робить її центром та активним початком громадського життя. На противагу цьому складна кооперація, властива наступним етапам суспільного розвитку і заснована на диференціації людей, розподілі праці, корпоративності, розколі свідомості і поведінки, веде до "скалічення" особистості, придушення її індивідуальності, росту протистояння між особистістю і суспільством, "боротьби за індивідуальність". Це, за Михайловським, — патологічний шлях суспільного розвитку, а капіталізм — його останній і найбільш антагоністичний варіант. Завдання наукової соціології він бачив у тому, щоб обґрунтувати такий новий, по суті соціалістичний ідеал, який дозволяв би повернути людство на нормальний шлях природної еволюції до нової, не наївної та стихійної, а свідомої і строго наукової простої кооперації".
   Багато уваги приділив Михайловський і такому аспекту проблеми співвідношення особистості і суспільства, як питання про співвідношення великої особистості і народних мас, "героя" і "юрби". Він не ототожнював поняття "герой" і "велика особистість", "юрба" і "народ". Відмінна риса "героя" — його здатність залучити масу людей на загальну справу. Що ж стосується "великої особистості", то в її визначенні головне інше — відповідність її діяльності суспільному ідеалу, загальнолюдським цінностям і своєчасність цієї діяльності в даних умовах. "Юрба" відрізняється такими ознаками поведінки маси, як наслідування "героя", уніфікованість, шаблонізованість, готовність до підпорядкування і покори, масові гіпноз (навіювання), психоз та ін.
   До суб'єктивного напрямку в соціології тісно примикає психологічний напрямок, представниками якого в Росії є насамперед МІ. Кареєв і Л. Й. Петражицький.
   Микола Іванович Кареєв (1850 - 1931 pp.), наприклад, розглядав усі суспільні явища і процеси як результат духовної взаємодії людей, суспільство ("надорганічне середовище") — як складну систему психопрактичних взаємодій особистостей, а його соціальну організацію, якою повинна займатися соціологія, — як продукт соціальної (колективної) психології, показник стану особистості, межі індивідуальної волі.
   У класифікації наук він вміщує соціальну психологію як основу соціології між біологією і соціологією, оскільки ніяке соціальне явище не може бути правильно зрозумілим поза суб'єктивним до нього відношенням.
   Лев Йосипович Петражицький (1867 - 1931 р.) — психолог, соціолог і правознавець, один із класиків психологічного напрямку в соціології, особливо в соціології права, засновник школи польських соціологів і психологів, який у 1918р. переїхав із Росії в Польщу.
   Соціологію він розумів як науку про людську участь у суспільному житті, що спирається на вивчення суб'єктивної психології мотивів людської поведінки, а її центральною категорією вважав "соціальну поведінку", її мотиви. Це поняття він прирівнював до психологічного поняття "емоції", що відбиває найзмістовніший причинний компонент соціальної поведінки. Будучи прихильником психологічної інтерпретації некантіанства, Л. Петражицький визнавав, що в традиційному квантовому розподілі психологічного життя на почуття, як пасивний елемент, і волю, як активний елемент, упущений проміжний, передавальний елемент — емоції, що є справжнім двигуном поведінки людини. При цьому мова в нього йде не тільки про індивідуальну, але і про групову, "народну" психіку, посередником між якою і конкретною поведінкою індивіду виступають "норми-закони". Особливо великий внесок зробив Л. Петражицький у наукову розробку соціології права. Право для нього — явище свідомості, результат емоцій. Але якщо мораль, за Петражицьким, викликає почуття підпорядкування, то право як юридичне переживання — почуття притягання вимоги, правомочності в нерозривному зв'язку з почуттям обов'язку. Л. Петражицький виходив із пріоритету права над мораллю.
   Максим Максимович Ковалевський (1851-1916 pp.) — найбільший і найвідоміший російський соціолог кінця XIX — початку XX ст., засновник плюралістичного, багатофакторного напрямку в російській соціології, творець першої в Росії кафедри соціології. Його учнями і соратниками були такі великі вчені, як П. А. Сорокін, М. Д. Кондратьєв та ін. Перебуваючи на позиціях позитивізму, М. Ковалевський (слідом за Контом) виходив із того, що предметом соціології служить вивчення "соціального порядку і прогресу". Соціологія відволікається від випадкових подій і вказує загальну тенденцію розвитку суспільства. її мета — "розкрити причину спокою і руху людського суспільства, стійкості і розвитку порядку в різні епохи у наступності і причинному зв'язку між собою". У класифікації наук М. Ковалевський вміщує соціологію слідом за біологією і психологією.
   Основу суспільного прогресу М. Ковалевський бачив у поступовому розширенні сфери солідарності, що проявляється в розширенні сфери "замирення". Замість контівського закону "трьох стадій" він запропонував закон "зростання людської солідарності" як найважливіший соціальний закон, що знаходить своє вираження в переході від вузьких спільностей (родина, рід) до усе більш широких (держава, народність, нація, церква і т. п.). Солідарність людей М. Ковалевський вважав нормою, а класову боротьбу — відхиленням від неї. Він визнавав, що революції рухають суспільство вперед, але цей рух відбувається "у протиприродній формі". Прогрес суспільства закономірний, але революція не є історичною необхідністю, а наслідком помилок уряду. Нормальний історичний процес заснований на гармонії, а якщо вона порушується, тоді і з'являється ґрунт для революції.
   Найбільш важливими методами в соціології М. Ковалевський визнавав еволюційний і порівняльно-історичний. Історія та її закони, відзначав він, демонструють типологічну єдність явищ, інститутів, процесів у різних народів і культур на основі їхнього походження. Це дає можливість установити факт проходження народами і державами однакових ступенів розвитку. Основне завдання і цінність порівняльно-історичного методу він бачив не у відкритті нових факторів, а в науковому поясненні вже наявних, у можливості "постійного підйому до загальних світових причин розвитку", Цей метод ґрунтується на визнанні єдності і цілісності людського суспільства й історичних закономірностей Його розвитку.
   Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918 pp.) — видатний соціальний філософ і соціолог, послідовник і пропагандист марксизму, засновник соціал-демократичного руху в Росії. Він послідовно відстоював і розвивав марксистську теорію суспільного розвитку, критикував суб'єктивістський підхід російських народників до проблем і перспектив суспільного розвитку Росії, глибоко і творчо розробляв соціалістичні ідеї.
   На противагу народницькому суб'єктивізму Г. В. Плеханов стояв на позиціях матеріалістичного розуміння історії. Він показав, що й у Росії відбувається розвиток капіталізму і що теорія суспільного розвитку К. Маркса застосована й до неї. У той час як народники вважали селянство головною революційною силою, Г. В. Плеханов показував його відсталість і реакційність, відстоював з марксистських позицій справжню революційність пролетаріату. Особливо велика заслуга Г. В. Плеханова в марксистському обґрунтуванні об'єктивної необхідності й закономірності історичного процесу, а також ролі особистості і народних мас в історії.
   Володимир Ілліч Ульянов /Ленін (1870 - 1924 pp.) — великий соціальний мислитель і лідер іншого, радикально-революційного крила в російській соціал-демократії — більшовиків, що очолили Жовтень і стали на чолі Радянської держави. На початку своєї творчості в 90-х роках минулого сторіччя, він, як і Плеханов, приділив багато уваги відстоюванню марксизму в боротьбі із суб'єктивною соціологією народництва. Пізніше в центрі його уваги виявилися проблеми організації і ролі партії, соціальної революції, держави і її форм, будівництва соціалізму у відсталій селянській країні та ін. В.І. Ленін більше уваги приділяв політичним проблемам, ніж соціологічним, і не створив розгорнутої і стрункої власне соціологічної концепції.
   До порівняно недавнього часу вчення Леніна тлумачилося в нас майже винятково як "творчий розвиток марксизму", "марксизм нової епохи", "марксизм XX століття" і т. д. Такі розхожі формули серйозно огрубляли суть справи, затрудняли розуміння щирої сутності цього вчення. В.І. Ленін, безсумнівно, дуже багато запозичував у марксизму. Але не можна не бачити й те, що в його вченні чимало і такого, що не випливало з марксизму, було породжено дуже великою своєрідністю умов відсталої Росії, що наклали серйозний відбиток на його погляди. З цим, наприклад, багато в чому було пов'язане перебільшення, а також абсолютизація в ленінізмі вольового початку, насильницьких, революційних і прискорених форм суспільного розвитку, зверхкласовість, зверхідеологізація і т. д. Це у свою чергу стало головною причиною корінних розбіжностей з ним значної частини російської соціал-демократії, демократичної інтелігенції, багатьох західних прихильників марксизму.
   За радянських часів розвиток соціології був спрямований за одним теоретичним руслом — руслом комуністичної ідеології, і підпорядковувався потребам будівництва соціалізму в Росії (з 1922 р. — в СРСР) і стимулювання робітничого руху, світової соціалістичної революції. В умовах комуністичної диктатури і сталінської тиранії соціологія була практично ліквідована. Тільки після смерті Сталіна (1953 р. з початком розвінчування його особи), почалося її поступове відродження.
   У 1958 р. виникла Радянська соціологічна Асоціація. У 1960 р. в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту. Пізніше на базі цього сектора утворився відділ конкретних соціологічних досліджень (1964 p.). З 1968 р. у Москві почав працювати Інститут конкретних соціологічних досліджень. З 1974 р. і на довгий час виходить у світ, фаховий журнал "Социологические исследования" (Социс). Протягом 60-90-х pp. в Росії сформувався значний загін відомих соціологів-теоретиків і практиків, серед яких В. Ядов, Т. Заславська, Б. Грушін, Л. Коган, І. Бестужев, Г. Волков, А. Яхієл, Г. Андрєєва, Г. Осипов, М. Мацковський. За цей час видано чимало наукових праць. Тільки у 1990-х pp. в Росії різними авторами видано понад 30 підручників і навчальних посібників та понад 10 навчальних словників-довідників з соціології.