§ 2.2. Соціологія марксизму

   Важливою віхою на історичному шляху становлення соціології стало соціологічне вчення Карла Маркса (1818 - 1883 pp.) і його соратника Фрідріха Енгельса (1820 - 1895 рр.), що спиралося на створене ними діалектико-матеріалістичне розуміння історії. На цій основі вони збагатили соціальну теорію, зробивши марксизм одним із найвпливовіших, соціальних вчень XIX і особливо XX ст. Незважаючи на те, що й основні праці носять міждисциплінарний характер, у них більш-менш широко представлений і соціологічний підхід та матеріал.Спираючись на соціально-філософську теорію діалектико-матеріалістичного розуміння історії, К. Маркс та Ф. Енгельс внесли дуже важливий вклад у збагачення і розвиток соціологічної думки. Це знайшло своє вираження насамперед у творчій розробці наступних аспектів соціологічної теорії. По-перше, у працях К. Маркса та Ф. Енгельса дано в цілому більш повне і глибоке розуміння суспільства як соціальної системи. Для марксизму суспільство — продукт різноманітних взаємодій між людьми, система їхніх взаємозв'язків, що є результатом насамперед їхньої трудової діяльності. Люди і створюють суспільство й у той же час формуються ним. Системний підхід марксизму до вивчення суспільства особливо яскраво проявляється в зв'язку з розробкою ним центральної категорії "суспільна формація", як соціальної системи, що включає ряд підсистем (економічну, політичну, правову, моральну та ін.) при визначальній ролі в кінцевому рахунку економічної (виробничої) і знаходиться у відносній рівновазі. Саме спосіб виробництва, за Марксом, є системоутворюючим компонентом соціальної системи, визначає якісну характеристику даної формації та її істотну відмінність від інших.
   Цілком очевидна корінна відмінність системного підходу К. Маркса до суспільства від системного підходу, наприклад, О. Конта, для якого саме духовні фактори відігравали визначальну роль у суспільному житті. Заслуга марксизму в цьому питанні складалася не тільки в тому, що виробничо-економічна сфера життя суспільства розглядалася як одна з підсистем соціальної системи і виділялася її особлива роль, але й у тому, що ним був проведений заглиблений аналіз взаємозв'язку і взаємодії цієї підсистеми з іншими.
   У суспільну формацію К. Маркс включав і певну соціальну структуру, форми сім'ї, способу життя та ін. Важливо відзначити й те, що замість абстрактних міркувань про суспільство взагалі К. Маркс на основі свого вчення про суспільні формації вважав за необхідне зосередити увагу на дослідженні конкретної формації, що й було ним зроблене в його головній праці "Капітал", у якій втілений і особливий, марксистський метод соціального пізнання. По-друге, Маркс і Енгельс одними з перших висунули фундаментальне положення соціологічної науки про те, що соціологічне знання повинне спиратися на вивчення самої соціальної реальності, а не тільки тих ідей і уявлень, що її відбивають.
   По-третє, К. Марксові та Ф. Енгельсу вдалося серйозно збагатити теорію соціального розвитку. їхнє розуміння соціальної історії як природно-історичного процесу, заснованого на послідовній, поступальній і закономірній зміні суспільних формацій — первіснообщинній, рабовласницькій, феодальній, капіталістичній і комуністичній — було для свого часу великим кроком вперед у розвитку не тільки соціальної філософії, але й соціологічної думки. Особливо велика в цьому плані заслуга марксизму в обґрунтуванні зародження, становлення і розвитку капіталізму як промислового (індустріального) суспільства.
   У теорії соціального розвитку Маркса чимало загального з аналогічною теорією О. Конта: вони виходять з положення про постійний і загальний розвиток усіх суспільств за одними й тими ж законами і стадіями. Обидва вважають, що суспільний розвиток носить прогресивний характер, йде поступально від нижчого до, вищого, більш досконалого; обидва вірять у досягнення ідеального суспільного устрою — позитивного стану суспільства в Конта і комунізму в Маркса. Але в них було й чимало принципово різного і навіть протилежного: у Конта соціальна еволюція базується на інтелектуальному і моральному удосконалюванні, а в Маркса — на удосконалюванні насамперед продуктивних сил і виробничих відносин; для Конта нормальний соціальний розвиток — це поступове і плавне зростання, висока спадковість, відсутність різких змін і тим більше соціальних вибухів, прогрес через консенсус при збереженні порядку, а для Маркса — це насамперед класова боротьба, революційний переворот, рішучий, якісний розрив із минулим, прогрес через руйнування існуючих порядків і т. д. Тому не випадково революція знаходиться в центрі уваги марксистської теорії соціальних змін, у той час як у Конта це відхилення від норми, патологія соціального розвитку.
   По-четверте, К. Маркс і Ф. Енгельс — одні з засновників конфліктологічного напрямку в соціології. Соціальні протиріччя і конфлікти для них — це не тимчасове чи локальне, а по суті, постійний і повсюдний стан громадського життя. Вони пронизують і суспільство в цілому, і його окремі сфери, рівні і структурні елементи.
   Саме марксизм поклав початок позитивній оцінці ролі і значення конфлікту в житті і розвитку суспільства.
   По-п'яте, Марксові та Енгельсу належить безсумнівна заслуга здійснення однієї з перших спроб створення теорії соціальної стратифікації. Заслуга марксизму тут полягає в тому, що він, спираючись насамперед на новітні історико-етнографічні дослідження первісного суспільства Л. Г. Морганом, зробив загальний висновок про історичний характер класів, яких не було в давнину і не буде в майбутньому, в умовах комунізму.
   Особливу увага К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли виділенню в соціально-класовій структурі суспільства основних і провідних класів. Стосовно до сучасного їм капіталістичного суспільства — це пролетаріат і буржуазія, антагонізм між якими, на їхню думку, складав основний міст соціального життя.
   Маркс та Енгельс твердо вірили в необхідність і неминучість перемоги пролетаріату в класовій боротьбі та в перетворення його в панівний клас. Принципово новими в цьому відношенні були положення марксизму про те, що класова боротьба обов'язково веде до диктатури пролетаріату і що сама ця диктатура є лише перехід до суспільства без класів.
   Разом з тим К. Маркс та Ф. Енгельс бачили, що соціально-класова структура капіталістичного суспільства не зводиться лише до класів-антагоністів, а включає також й інші класи і шари (селянство, землевласники, дрібна буржуазія, інтелігенція й ін.), яким, правда, вони приділяли меншу увагу, прогнозуючи їхнє неминуче поступове зникнення, розчинення серед основних класів.
   По-шосте, дуже важливе значення для соціологічних досліджень особистості мало обґрунтування Марксом положення про особистість як про суб'єкт, носій всієї сукупності суспільних відносин. Ця теза була спрямована на те, щоб вивчати не особистість взагалі, а особистість конкретного суспільства, конкретної людини. Він показав, що особистість — це не тільки об'єкт впливу соціального середовища, але й активний суб'єкт її зміни. Заслуга Маркса й у тому, що він приділив велику увагу найважливішій соціологічній проблемі взаємодії суспільства й особистості, його механізму й історично детермінованого характеру.
   Високо оцінюючи місце і роль марксизму в історичному розвитку соціологічної думки, не можна в той же час не бачити й у цій області його обмеженостей і недоліків. Матеріалістичне розуміння історії дозволило марксизму чітко виділити економічну сферу життя суспільства, розкрити її сутність, зміст, механізм розвитку і важливу роль у життєдіяльності людей і суспільства в цілому. Але це ж нерідко супроводжувалося більш-менш явною недооцінкою, а іноді й ігноруванням важливої ролі інших, нематеріальних факторів соціального розвитку. Марксистське вчення про класи і класову боротьбу дозволило краще зрозуміти одну з безсумнівно важливих сторін побудови, функціонування і розвитку суспільства. Але одночасно воно привело марксизм до усвідомлення мало не всієї соціальної історії, до історії боротьби класів, до гіпертрофування місця і ролі робітничого класу і недооцінки значення інших класів і соціальних груп, до грубого і науково необґрунтованого висновку про те, що справжня історія людства починається лише з комунізму, а все, що було до цього, — це лише передісторія. Акцент на виявлення скрізь і всюди протилежних сторін, соціальних протиріч і конфліктів, безперечно, дозволив краще зрозуміти це могутнє джерело суспільного розвитку і важливу роль соціальних революцій, що здійснилися, в соціальному прогресі. І в той же час це привело до заперечення, по суті, ролі соціальної єдності, соціальної згоди і недооцінки еволюційних, поступових форм соціального реформування в прогресі суспільства.
   Хід наступної історії виявив і багато інших слабкостей і недоліків соціальної теорії марксизму, особливо в плані її прогнозів і приречень.
   Сьогодні марксизм знаходиться в глибокій кризі, за останні роки його вплив серйозно звузився. Свою роль у цьому зіграли, звичайно, і надмірний радикалізм соціології марксизму, її заполітизованість і заідеологізованість. Але ще велику роль тут зіграли наступна догматизація і вульгаризація марксизму, його перекручення в теорії і на практиці, катастрофа ніби то соціалістичних режимів у ряді країн, створених ніби під прапором марксизму.
   Об'єктивна, справді наукова оцінка місця і ролі соціології марксизму вимагає, по-перше, дотримання принципу історизму, тобто уміння оцінювати праці К. Маркса та Ф. Енгельса з позицій того часу, коли вони жили і працювали, по тому, наскільки й у чому саме вони збагатили соціологічне знання в порівнянні зі своїми попередниками і сучасниками; по-друге, уміння відокремлювати в соціології марксизму наукове знання від політизованих та ідеологізованих; по-третє, уміння аналізувати погляди основоположників марксизму концептуально, а не окремі їхні висловлення, узяті поза зв'язком з іншими й без обліку їхнього розвитку; і, по-четверте, уміння чітко розрізняти марксизм і його численні інтерпретації як послідовниками, так і дослідниками марксизму, не ототожнювати його з ленінізмом, неомарксизмом і тим більше зі сталінізмом, троцькізмом, маоізмом та ін.