Відносини між учителем та учнем

   Головне у викладацькій діяльності - встановлення між вчителем і учнем взаємних довірливих і шанобливих відносин, що дають можливість передавати знання у безпосередньому спілкуванні. Для педагога необхідні не тільки глибокі теоретичні знання, почерпнуті ним із книг, мудрість і висновки з власного досвіду, а й уміння знайти в учня щось особливе, притаманне тільки йому, а також сприяння розвитку його здібностей, не сковуючи ініціативу. Викладач будь-якого предмета, і насамперед соціології, зобов'язаний дати мінімум уніфікованих знань, тобто він повинен дати основні поняття і судження, трактувати правила і закони, показати взаємовплив і взаємодії соціальних явищ, передати прийоми роботи, а далі учні зобов'язані самостійно "розвиватися" у потрібному для них напрямі. У цьому їм допомагає систематична самостійна робота над собою, що сприяє засвоєнню знань і підвищує ефективність навчання. Потрібно не забувати вислів німецько-американського психолога, філософа і соціолога Фрома: "Не можна сковувати свободу учня".
   Однак, головне завдання викладача - виховання учня, котрий сам зможе стати вчителем і у своїй майстерності навіть перерости його. Тоді Страдіварі створить свою скрипку, а не повторить досвід Аматі, Аристотель створить свою теорію, яка в чомусь буде суперечити поглядам його вчителя Платона, С. Корольов створить перший космічний корабель, підтвердивши теорію свого вчителя К. Ціолковського. Історія знає багатьох талановитих учнів, які пішли далі за своїх учителів. Стираються з пам'яті прізвища вчителів, а їх вихованці іноді сягають більших висот і самі стають вчителями. Згадаємо таких видатних людей, як учений і письменник М. Ломоносов, фізіолог І. Павлов, перша жінка - доктор математичних наук С. Ковалевська, український письменник Т. Шевченко, радянський соціальний педагог А. Макаренко, життя і діяльність яких стали зразком для наслідування наступних поколінь.
   Необхідне творче ставлення викладача до предмета, який він викладає. Для цього слід, готуючись до чергового заняття, переосмислювати, з чим він має приходити в аудиторію, чи здатна його лекція, семінар або практичне заняття захопити студентів, дати їм не тільки нові знання, а й викликати інтерес, спонукати до подальшого засвоєння нових і вдосконалення набутих раніше знань.
   Величезне значення мають ті підручники і навчальні посібники, якими користуються викладачі для підготовки лекцій. Так, доктор фізико-математичних наук, професор Г. Антонов, оцінюючи рівень першоджерел для викладацької діяльності, пише: "Гадаю, доти, доки не з'являться праці, написані просто і зрозуміло, без "мережива", сплетеного з наукових, а то й псевдонаукових термінів, доступні найширшому колу викладачів, діяльний підхід у практиці навчання так і буде залишатися на рівні декларативних заяв" [4, с. 15]. Тому перед Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України постають серйозні завдання щодо розробки і видання сучасних підручників для вищої школи, якими змогли б скористатися і педагоги, і студенти.
   Кожна лекція, кожне практичне заняття - процес творчий. А вчитель подібний до актора, який частину свого натхнення, власної захопленості, якщо хочете - пристрасті віддає своїм учням. Він ділиться з ними своїм розумінням навколишнього світу, а коли досягає бажаного успіху, то учні його не забувають. Віддаючи свої знання, уміння, навички, учитель збагачується сам, тому що взаємне спілкування, розуміння і повага на користь і вчителю й учню. На сьогодні студентство високоерудоване, інформоване, допитливе і вимогливе і слабких учителів просто не сприймає. Щоб прочитати лекцію на високому інтелектуальному рівні, викладачу потрібно залишити свої невирішені проблеми вдома, прийти в аудиторію з гарним настроєм, незалежно від своїх переживань і тривог. Його робочий час, пов'язаний із спілкуванням зі студентами, має бути повністю спрямований на передачу знань. Саме тому праця вчителя - те саме, що й праця актора, який іноді повинен сміятися на сцені, заряджаючи своїм сміхом глядачів, тоді коли насправді його душа плаче, наприклад, через хворобу або втрату рідної людини. Істинно сюди підходить вислів: "Смійся, паяц, над розбитим коханням, смійся і плач!".
   Вчитель традиційно був шанованою людиною в будь-якому суспільстві, тому що є джерелом знань і мудрості. Якщо він авторитетний для молоді, то стає для неї не просто вчителем, а товаришем і порадником. Він формує і виховує молоде покоління шляхом передачі йому знань, життєвого досвіду, мудрості й одночасно є особливим прикладом свого ставлення до навколишнього світу.
   Учителем може бути тільки та людина, яка досягає високого морального і духовного рівня. Це потрібно для того, щоб бути прикладом для своїх учнів, щоб постійно "підтягувати" їх до свого рівня. "Учитель - той, хто поширює мораль, викладає знання, пояснює правду", - стверджував Конфуцій. Згадаємо біографію нашого співвітчизника, філософа-мандрівника Г. Сковороди, адже він не тільки вчив жити згідно з біблійними заповідями, але й сам жив за біблійними законами. І коли люди бачили це, то його приклад діяв на них краще, переконливіше, ніж будь-яка проповідь, будь-які найблагопристойніші слова.
   У сучасній системі освіти недостатньо використовується найбагатший досвід спілкування вчителя з учнем, закладений східною традицією, тому що вважається, що він неприйнятий через орієнтацію на так званий західний світ. Однак деякі елементи східного навчання досить універсальні і не просто можуть, а повинні використовуватися в системі сучасної освіти.
   По-перше, у східній традиції особливе місце відведено особистості вчителя, його моральному складу. Стати вчителем -означає зайняти один з найвищих щаблів людських досягнень. Досягнення певного щабля духовного розвитку дає змогу спочатку стати учнем. "Досягаючи вищих рівнів розвитку, учень отримує доступ до знань більш високого рангу і поступово сам стає вчителем для інших. Так відбувається освоєння і передача мудрості, що бере початок із стародавніх часів, через опанування знань та вмінь учителів" [123, с. 161].
   По-друге, східна школа освіти відома особливою формою подачі навчального матеріалу, що наповнений легендами, притчами, конкретними життєвими ситуаціями. Ставлячи учня в певну ситуацію, учитель дає йому можливість відчути й осмислити її, зрозуміти не тільки розумом, а й серцем. Далі вчитель скеровує учня на прийняття рішення, що може знадобитися йому в подальшій практичній діяльності.
   Кожна наука (математика, хімія, соціологія, медицина, астрономія, психологія або демографія тощо), говорячи про навколишній світ своєю мовою, по-своєму підходить до розуміння його гармонії. Усі ці науки не суперечать і не протиставляють закони розвитку навколишнього світу, а підкреслюють його взаємозалежність, універсальність, єдність картини. Так, наприклад, "метою навчання соціології має стати розуміння гармонії світу, можливості встановити гармонійне спілкування з цим світом, осягнення цієї гармонії через усі пласти світової культури" [123, с. 156].
   У зв'язку з цим пригадується вислів відомого вченого Р. Феймана (автора чудових лекцій з фізики), адресований студентам: "Я не ставив собі за мету підготувати вас до якихось іспитів чи навіть до роботи в промисловості й у військовій справі. Я хотів, щоб більшість із вас змогла оцінити красу нашого прекрасного світу і разом з тим одержати фізичне уявлення про нього, що, я думаю, становить зараз головну частину істинної культури нашої епохи!".
   Філософи сприймають красу навколишнього світу через призму філософських міркувань про проблеми створення Всесвіту, виникнення та розвитку життя на Землі, відносин матерії і свідомості. Вони шукають сенс життя, займаються проблемами щастя, задоволення у творчості, саморозвитку і самореалізації особистості. Філософи подарували світу основні закони розвитку суспільства, що стали загальними для всіх наук. Ось чому філософію називають наукою наук.
   Історики пізнають гармонію світу через вивчення соціальної реальності минулого, шукають причини і виявляють закономірності минулих історичних подій, пов'язують минуле із сьогоденням, роблять серйозні висновки про розвиток цивілізацій тощо.
   Завдання соціолога складніше. Він, розкриваючи красу і гармонію фізичного світу, має глибоко проаналізувати проблему й суперечності соціального устрою суспільства, його структуру і шляхи перетворення, причини соціальної нерівності, труднощі у відносинах різних соціальних груп. Соціолог зобов'язаний довести, що за зовнішньою гармонією фізичного світу стоїть складний світ міжособистісної, міжгрупової комунікації, складні відносини різних соціальних груп і спільнот, зіткнення несумісних інтересів і потреб, нерозв'язних суперечностей і конфліктів, що можуть супроводжуватися навіть відкритими заворушеннями і такими негативними соціальними явищами, як революції та війни.
   Вводити в цей складний соціальний світ учнів учителю потрібно поступово, у міру вивчення спочатку основ соціології, викладених у курсі загальної соціології, а також історії соціальних теорій і вчень, а вже потім спеціальних соціологій, у тому числі й соціології освіти.
   Цей принцип переходу від простого до складнішого - характерна риса вивчення будь-якої науки, універсальна вимога освіти.
   Дуже важливим є розуміння вчителем свого учня. На жаль, суттєвим недоліком сучасного людства є відсутність уміння слухати і розуміти "не своє", толерантно ставитися до чужого і, навпаки, "талант" перетворювати з дивною завзятістю "чуже у вороже". Так сказав М. Кесада, президент Міжнародної федерації філософських товариств на Всесвітньому філософському конгресі в 1993 р. [72, с. 3].
   Як свідчать соціологічні дослідження, на старших курсах активність студентів іноді знижується. Найімовірніше, це є наслідком неправильних установок у навчанні і неоптимальних форм спілкування вчителя з учнями. Ось чому сучасний підхід до освіти, особливо у вищій школі, вимагає величезної самовіддачі вчителя, його постійної роботи над собою. Якщо викладач втратить здатність постійно вчитися самому і передавати нові знання студентам, то він поступово деградує як особистість і в результаті може втратити свій авторитет, що зробити значно легше, ніж потім його здобувати. Авторитет - властивість мінлива, його потрібно постійно підтримувати.
   Можна виділити і соціальний аспект порушень оптимальних форм спілкування вчителя й учня. Сучасна соціальна реальність транзитивного суспільства України, украй низька заробітна плата вчителя в школі і викладача у вищому навчальному закладі спонукають останніх збільшувати навчальні години, не залишаючи часу на самопідготовку й удосконалення навчального процесу. Поступово викладач вищої школи перетворюється у звичайного "урокодавця". Де вже там творчість і новаторство! На це в нього просто немає ні часу, ні сил. "На педагогів дивляться то як на репетиторів, які навчають студентів основним навичкам, то як на професіоналів, які відповідають за всебічний розвиток студента.
   У кінцевому підсумку важливе не стільки визначення, скільки якість такої підготовки педагогів, що дасть їм змогу розширити коло своїх обов'язків" [196, с. 75]. Англійські соціологи звернули увагу на зміну ставлення суспільства до освіти як джерела позитивних змін: період розчарування суспільства в освіті змінюється оптимістичним до неї ставленням. "На стадії оптимізму (період піднесення і процвітання економіки) відбуваються події, що свідчать про позитивне ставлення суспільства до освіти, на стадії розчарування (періоди спаду і застою) - про негативне. У період процвітання спостерігається висока оцінка суспільством праці педагога, з'являється багато відомих і шанованих усіма педагогів. У момент переходу від періоду спаду до періоду застою на тлі жорсткості реакції з'являються "елітарні" новатори. Держава робить на них ставку і починається повсюдне впровадження їх досвіду. Поступово обрані лідери відриваються. Після цього змінюється модель управління освітою" [196, с. 76].
   Не можна виявляти насильство над особистістю педагога. Коли суспільство в цілому перебуває на стадії пошуку форм суспільного розвитку, коли відбувається криза економічної, політичної і соціальної систем, то дуже часто з'являються різні школи і вчення, нові методи, у тому числі й в освіті.
   Притаманні Україні й такі явища, коли кожного вчителя школи і педагога вищого навчального закладу зобов'язують переймати прийоми і методи когось із своїх колег, робота яких була офіційно визнана передовою і прогресивною.
   До процесу перенавчання підключали навіть засоби масової інформації, у тому числі й телебачення. У цих випадках рідко враховувалися особливості педагога, незважаючи на те, що одні навички могли бути ним засвоєні, а інші були для нього неприйнятними і навіть далекими. Те, що у вустах одного педагога звучить природно, у вустах іншого - напружено і навіть фальшиво. Але необхідним було неухильне впровадження методів, визнаних передовими у сфері освіти. Цим калічилася особистість викладача, сковувалася його ініціатива, ламалися стереотипи його мислення, що викликало глухі нарікання і незадоволеність викладацькою діяльністю в цілому.
   Економічна криза і нестабільність економіки, як правило, супроводжуються жорстким контролем над діяльністю різних державних установ, соціальних служб, бюджетних організацій і, звичайно ж, установ освіти. Масові і часті перевірки навчального процесу в школах і вищих навчальних закладах рідко дають позитивні результати, а ось негативні вияви очевидні: відбивається охота до творчого підходу у викладанні, утверджується офіційно визнана ідеологія, страждає плюралістичний підхід до вирішення різних проблем, переважає конформізм, стає пріоритетним догматизм, а звідси недалеко і до переслідування інакомислячих.
   Усе має бути в міру. Не можна впроваджувати щось нове, не перевіривши це практикою, але не можна і сковувати новаторство педагогів, не можна без кінця контролювати і забороняти, потрібно вміти і заохочувати, і бачити те нове, що створює саме життя, що прийнято і стало навіть нормою педагогічної діяльності.