IV. Створення української комісії з журналістської етики (перший досвід)

   16 вересня 2001 р. сто українських журналістів поставили свої підписи під зверненням "Журналісти — за чисті вибори", в якому містилися основні положення Кодексу журналістської етики, і створили Комісію з журналістської етики, основним завданням якої було сприяти культурі чесної і професійної журналістики.
   Ця подія особисто для мене (знаю, що й для багатьох моїх колег) була виявом не тільки професійної, а й громадянської позиції щодо основної суперечності, яка загрозливо розросталася влітку минулого року в медіа — просторі. Після відлиги "касетного скандалу", коли журналістику викинуло з прокрустового ложа формування "правильної" громадської думки у простір свободи, почався період невидимої "наждакової репресії", що відновлював докасетний статус-кво. Журналістиці повертали всі зручні для влади, але не для громадян, функції — писания під очевидне чи завуальоване замовлення, замовчування позицій незгідних із системою, занурення у дрібні інтриги політичного "двора", знищення діалогу протилежних поглядів тощо. Наближення виборів робило цей процес відвертим і швидким.
   Журналіст Дмитро Лиховій написав тоді: "Той, хто відчув свободу, ніколи від неї не відмовиться добровільно". Це відображає мій особистий мотив роботи з колегами над пошуком ідеї і механізмів, що могли б протистояти домінуванню журналістики, яка підмінює право громадян бути правдиво поінформованими на право кількох політичних груп на пропаганду й агітацію. Працювали над цією ідеєю Наталя Лігачова, Алла Лазарева, Олександр Чекмишев, Володимир Мостовий, Олександр Кривенко, Микола Вересень, Юля Сабрі та інші колеги.
   Ми вирішили апелювати до стичних засад професії, до відповідальності журналістів перед суспільством, до особистого вибору, перед яким рано чи пізно, але неминуче опиняється журналіст: кому служити — суспільству чи господарю? Зрештою, виник документ — звернення "Журналісти — за чисті вибори", який складається з преамбули та власне Кодексу професійної стики.
   Висхідним у цьому зверненні я вважаю пункт перший — про право громадськості на повну та об'єктивну інформацію. Звідси і найважливіше, на мій погляд, завдання Комісії з журналістської стики — реагувати на напівправду і відверту брехню, задіяти механізм корпоративної оцінки щодо комфортного існування журналістики, яка маніпулює громадською думкою, доповнити цей пункт практичними правилами: якщо не так, то як?
   У створеної комісії були і залишаються безліч підстав для реагування, починаючи з медіа — атаки газети "Столичные новости" на соцпартію, інформаційної блокади опозиційних учасників виборчих перегонів, закінчуючи практикою новин телеканалу "Інтер" (детальний аналіз, зроблений Інститутом державності і демократії, доводить пріоритет пропаганди інтересів однієї партії над пріоритетом об'єктивного інформування громадськості).
   На мій погляд, в українському професійному середовищі журналістів є такс табу — ми майже не обговорюємо результати нашої діяльності як професійного корпусу й особистої творчості колег з погляду суспільної значущості. За винятком конференцій, які проводить третій сектор напередодні виборів, ми закриті в цьому від громадян. Навряд чи зараз пригадаємо, принаймні одну — дві публічні та відверті дискусії, наприклад про методи маніпулювання громадською думкою, що нав'язані зараз журналістиці, які зачепили бодай якусь суттєву кількість колег. Переважає чітке внутрішнє усвідомлення: "ми все про себе розуміємо, але нікому не скажемо і нічого не зробимо". Отже, нас легко роз'єднати. Будь-який щирий порив солідарності чи відстоювання корпоративних прав гине під силою байдужості своїх же колег. Або ще гірше — під силою підозр. Чим зупинили щирість колег, які зчинили журналістський бунт у парламенті щодо справи Гонгадзе? Авжеж, не тільки виховними розмовами власників ЗМІ зі своїми кореспондентами. Крижаним душем стали взаємні підозри один до одного — хто тут заробляє собі авторитет, чому це хтось виліз на трибуну?
   Без сумніву, це нелегко: говорити з колегами, але з цього починається самоідентифікація, висхідна позиція для будь-якого структурування професійного середовища. Отже, виникнення комісії відбувалося у переломний момент. З одного боку, зовнішні причини визріли: повільне згортання простору свободи, загибель Гонгадзе і Александрова підштовхували пас до корпоративних дій. З іншого — внутрішні причини явно не визріли: самоідентифікація "зависла" у масштабах окремих локальних "тусовок", внутрішні діалоги про принципи, стандарти, стичні норми і відповідальність професії — якщо і відбувалися, то так само локально, в межах, скажімо, однієї — двох громадських організацій (наприклад, системна робота Інституту масової інформації) чи інтернет-сайтів (прикладом може бути сайт "Телекритики", який сьогодні найбільш послідовно веде ці теми, та журналістська електронна конференція, яку ініціював дніпропетровський журналіст Сергій Гузь).
   Саме тому на першому стані Комісія з журналістської стики покликана була стати центром дискусій, обговорення етичних норм, їхньої обґрунтованості, реальності і практики застосування. А також і центром інтеграції вже існуючих журналістських осередків, залучення їх до вироблення авторитетних і принципових рішень (до того ж я зовсім не впевнена, що ми не могли виносити на суд колег свої сумніви чи, наприклад, різноплановість дискусій). І саме це могло кристалізувати професійну солідарність — явище, яке для багатьох наших колег поки що незрозуміле. Інша річ — чи зуміла комісія цю свою місію виразно пояснити колегам?
   Водночас, методи впливу комісії навіть теоретично не могли виходити за межі корпоративного засудження або більш м'яких його форм — дружнього попередження чи зауваження, публічних звернень. Найголовніше, щоб ці форми започатковували дискусії, насамперед у журналістському середовищі, і сприяли обговоренню та усвідомленню спільних проблем. Головним, справді, залишається принцип "не мовчати". До речі те, що опоненти комісії вважають слабкістю — відсутність "матеріальних" важелів впливу комісії на ситуацію, мені видається її силою. Погляд інших колег на професійну діяльність чи якусь тенденцію в ЗМІ формує самосвідомість, і як нам зрозуміти — що ми як фахівці — без відповіді на цс оточуючих. І як нам виправдатись перед собою, маючи вирок невизнання з боку колег?
   Інша проблема: чому частина журналістів сприйняла діяльність комісії як репресивність? Як на мене, всім нам: і комісії, і тим, чиї інтереси вона покликана захищати (а насправді чесна преса с інтересом всіх, хто вважає себе журналістом), не вистачало на першому етапі толерантності й довіри одне до одного. Журналісти сьогодні з різних обставин "грають" у захисті: виправдати свої мовчання, невисловлений погляд, замовні матеріали — цс теж захист. Новоутворений орган, надто з функцією судити, хто діє професійно, а хто не зовсім, звісно, багатьом колегам здавався підозрілим. Ми перечепилися об цю підозру і, по-моєму, не відразу змогли знайти правильну лінію поведінки у відповідь. Зрештою, перша заява комісії (з приводу оприлюднення плівок телефонних розмов Ющенка та Омельченка) була витримана в обережних тонах. Комісія констатувала, що готовність самих журналістів бути використаними як зброя у технологічних баталіях може досягти загрозливих масштабів, і закликала колег витримати тест па виживання для незалежної професійної української журналістики, яким стануть парламентські перегони. Цс демонструвало настроєність комісії на спокійний діалог, а не на повчання чи репресії.
   Перший досвід існування комісії цінний саме тим, що теорія і практика сильно відрізняються. Голос комісії міг би звучати авторитетніше, якби ми самі, будучи новим елементом структурування журналістського середовища, одночасно були б піонерами в організації внутрішньої роботи комісії. Нам треба було швидше реагувати на тенденції, а головне, налагодити поступову роботу з викриття непрофесійних технологій: суміші правди і напівправди, викривлення інформаційних потоків на догоду чиїмсь інтересам, прихованій рекламі тощо. Очікування "чистих" порушень, медіа — війн, інформаційного кілерства знову-таки у чистому вигляді, було, як на мене, невиправданим марнуванням часу і відлунням того, що ми вповні не відчували підтримку корпоративного середовища.
   Проте навіть наші перші розчарування не похитнули мою особисту впевненість у необхідності саморегуляції в українському журналістському середовищі. Вірогідно, шліфування ідеї стичної комісії відбуватиметься ще довго. Шліфувальники будуть змінюватися. Але в будь-якому разі, якщо з'являється хтось, хто стирає межі між правдою і брехнею, має з'явитися і противага.