Розділ 4. СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ

   У Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 10) зазначено: "Кожен мас право па свободу вираження поглядів. Де право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств".
   Питання юридичної регламентації ЗМІ в Україні на сьогодні є надзвичайно актуальним. Це пояснюється насамперед відсутністю впродовж багатьох десятиліть правової бази щодо діяльності вітчизняної преси. Як складова авторитарного режиму, журналісти за часів колишнього СРСР у своїй діяльності спирались на партійці постанови та вказівки, а не правові документи, як це прийнято в усіх цивілізованих країнах світу. Лише з проголошенням демократії та гласності після 1986 p., з прийняттям у 1990 р. у колишньому СРСР Закону "Про пресу та інші засоби масової інформації" поступово почали розв'язуватися нормативні проблеми функціонування журналістики.
   Важливого значення вони набули в Україні після прийняття Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення її незалежності. Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 p., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основному законі нашої держави — Конституції України, прийнятій па V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Так, у ст. 15 цього документа зазначається, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.
   Розвиває ці положення ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, у якій наголошено, що кожна людини має право па свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств.
   Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
   Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію України, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 р., ввело багато спеціальних законів стосовно різних галузей діяльності ЗМІ. Серед них: закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про авторське право і суміжні права", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про державну таємницю", "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій", "Про зв'язок", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про науково-технічну інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про видавничу справу", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", "Про вибори народних депутатів" та іп.
   Крім законів України щодо функціонування ЗМІ, розвиток вітчизняної преси також визначають інші документи, нормативні акти, постанови, укази, які ухвалюються владними структурами, галузевими відомствами та ін. Насамперед це укази Президента України. Серед них останнім часом були підписані, наприклад, такі як "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні", "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні", "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України", "Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя", "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади" та ін.
   Це також постанови Верховної Ради, серед яких "Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи", "Про підсумки парламентських слухань "Інформаційна політика України: стан і перспективи", "Про парламентські слухання "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" та ін.
   Важливе значення щодо правового функціонування ЗМІ на сучасному стані мають і постанови Кабінету Міністрів України. Вони стосуються різних питань діяльності вітчизняної преси: "Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади", "Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації" тощо.
   Велике значення для вдосконалення правових засад діяльності вітчизняної преси має також проведення в Україні судово-правової реформи, яке почалося у 2001 р. її діяльність спрямована на захист прав людини, забезпечення соціальної стабільності та режиму законності у державі, що має реалізовуватися виключно засобами правового характеру. Перший етап цієї реформи завершили Закон України "Про судовий устрій України", новий Кримінальний кодекс України та пакет законів України, якими було внесено доповнення та зміни до чинного законодавства і таким чином втілено основні найважливіші конституційні вимоги стосовно здійснення правосуддя, закріплені в основних положеннях Конституції України. Верховна Рада України 5 квітня 2001 р. прийняла новий Кримінальний кодекс України. Це стало великою юридичною подією в житті Української держави. Адже це єдиний кримінальний закон України, прийнятий самостійно й незалежно вперше за багатовікову нашу історію після "Руської правди" Ярослава Мудрого.
   Кримінальний кодекс України — це правовий акт, у якому систематизовано зазначаються суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і встановлюються конкретні міри покарання за їх вчинення. Цей документ має своїм завданням згідно з Конституцією України охороняти особу, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпеку, охороняти права і свободи громадян, державний суверенітет і суспільний лад України, весь правопорядок від злочинних посягань. Основною функцією Кримінального кодексу, головним його суспільним призначенням є функція захисту найважливіших суспільних відносин.
   Вперше в історії правовідносин у новому Кримінальному кодексі України була введена ст. 171 "Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів". У ній, зокрема, зазначається, що умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням права обіймати певні посади па строк до трьох років.
   Як уже наголошувалося, положення цієї статті чинного Кодексу є новим. Уведення кримінальної відповідальності за перешкоджання законній діяльності журналіста зумовлене необхідністю подальшого розвитку свободи слова відповідно до норм Конституції України. Нагадаємо, що згідно зі ст. 34 Основного закону колеси має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Для журналістів поширення інформації — професійний обов'язок.
   Об'єктом злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення конституційних прав громадян па свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Об'єктивний бік злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній професійній діяльності журналістів. Це може бути попадання інформації, яка не є таємницею (державною, слідчою, комерційною, конфіденційною), або надання недостовірної інформації, відібрання записів, зроблених журналістом письмово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошкодження таких записів, вилучення тиражу друкованого видання без рішення про це суду тощо.
   Законною слід вважати професійну діяльність журналіста відповідно до вимог Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" з такими змінами. Це діяльність журналіста зі збирання, створення, редагування, підготовки інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з мстою її поширення серед читачів.
   Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, киданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Права та обов'язки журналіста встановлені ст. 26 зазначеного закону.
   Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.
   Порядок і форма журналістського запиту щодо доступу до офіційних документів і падання письмової або усної інформації для ЗМІ, строки їх розгляду, а також характер документів та інформації, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитом, інші питання, пов'язані з паданням журналістові інформації, визначаються Законом України "Про інформацію".
   Кваліфіковано вид злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу — переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою. Переслідуванням є умисні дії, спрямовані на ущемлення особистості (наприклад, публічна образа, рекомендація не приймати особу на роботу, не надавати житло тощо). Формою переслідування може бути застосування погроз або насильства. У таких випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 171 та відповідними статтями (їх частинами) Особливої частини Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи.
   У разі застосування службовою особою насильства щодо журналіста або настання тяжких наслідків її дії підлягають додатковій кваліфікації за ст. 365 ("Перевищення влади або службових повноважень") нового Кримінального кодексу України.
   Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначається не лише національним законодавством, галузевими підзаконними актами і документами, а й міжнародними правовими нормами. За часів тоталітарної держави українська громадськість була недостатньо обізнана із загальновизнаними міжнародними документами та актами з прав людини, демократичних свобод, дій держави щодо їх забезпечення та захисту.
   Верховна Рада України, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, 10 грудня 1991 р. прийняла Закон "Про міжнародні договори", згідно з яким укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід'ємну частину національного законодавства України. Таким чипом, громадянам нашої держави тепер надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Це передусім такі документи ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні нрава, Конвенція про свободу асоціацій і захист права па організацію та ін. Ці документи ООН є надзвичайно важливими для забезпечення та захисту основних прав і свобод людини, а також незалежної та плюралістичної преси. Зокрема, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначає такс.
   1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.
   2. Кожна людина має право па вільне вираження свого погляду. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.
   Користування передбаченими в цій статті правами накладає особливі обов'язки і відповідальність. Воно може бути пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поваги прав і репутації інших осіб; б) охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.
   Неперевершеним значенням для розбудови України як правової, суверенної, незалежної та цивілізованої держави було її прийняття 9 листопада 1995 р. 37-м членом Ради Європи (РЄ). Як відомо, Рада Європи є найавторитетнішою організацією нашого континенту. Звичайно, ця міжнародна організація трохи відрізняється від Європейського Співтовариства — 12, проте жодна з країн не увійшла до Співтовариства поза Радою Європи.
   Вступ України до Ради Європи став насамперед стимулом і важливим фрагментом великої державної роботи, спрямованої на створення й утвердження правової, економічно міцної, політично стабільної, миролюбної європейської країни — органічної й важливої частини Європейського дому. Іншим позитивним моментом стало поглиблення правового та юридичного забезпечення права громадян України звертатися до Європейського суду. Крім цього, Україна вже почала приєднуватися до більше ніж 150 конвенцій, наявних у Раді Європи, виконуючи свої зобов'язаний перед цією організацією.
   На другому саміті за всю 54-річну історію Ради Європи, який відбувся у жовтні 1997 р. за участю лідерів тоді ще 40 країн — членів Ради Європи, як відомо, був ухвалений стратегічний план дій у чотирьох напрямах: демократія та права людини, соціальні об'єднання, безпека громадян, демократичні цінності та культурне розмаїття. Тодішній Президент України Л. Кучма заявив, що ця зустріч логічно завершила важливий етап соціальної роботи держав — учасниць — визначення оптимальних шляхів побудови майбутньої Європи. Рішення про створення єдиного суду з прав людини, запровадження посади комісара з прав людини, посилення контролю за виконанням державами-членами своїх зобов'язань, зосередження уваги на подоланні таких соціально небезпечних явищ, як організована злочинність, корупція і тероризм, мали на меті поліпшити діяльність організації, підняти її на рівень вимог часу. Було запропоновано вивчити питання щодо нового виміру діяльності Ради Європи як своєрідного нормотворчого органу всієї системи європейських інституцій.
   Одним з основних документів Ради Європи, який Українська держава ратифікувала 17 липня 1997 р. і який став Законом України, є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції.
   На основі Конвенції громадяни України можуть і мають право звертатися до Євросуду з прав людини.
   Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо розгляду судових справ у сфері ЗМІ стали норми ст. 10 Євроконвенції. У них, зокрема, зазначається таке.
   1. Кожна людина мас прало па свободу виявлення поглядів. Цс право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств.
   2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язано з правами та обов'язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з мстою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
   Як бачимо з цього невеликого аналізу, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми раніше прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно й повною мірою відповідають реаліям життя, що динамічно змінюється. Інформаційне законодавство потребує свого коригування, адже одним з етапів побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства є вдосконалення інформаційного законодавства як його правового фундаменту, яке б відповідало вимогам політичного, соціально-економічного та культурного розвитку держави, нормам та стандартам міжнародного права, законодавству Європейського Союзу та Ради Європи. Усвідомлюється необхідність вдосконалення законодавчої бази, з мстою реалізації конституційних прав громадян на свободу слова та інформаційну діяльність, поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки, наприклад лише одним Державним комітетом телебачення та радіомовлення протягом 2002 р. було розроблено 17 законопроектів, 16 проектів постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України та 3 проекти указів Президента України.
   Важливе місце в цьому напрямі посідає Концепція національної інформаційної політики України (проект), яка повинна стати стратегічним документом інформаційної галузі нашої держали. Концепція стала результатом пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відпосин між громадянами, суспільством і державою. Структурно документ побудований за розділами, які присвячені всім складникам інформаційної сфери: ЗМІ, новітнім інформаційним технологіям, видавничій, музейній, архівній та бібліотечній справам, кінематографії, рекламній, виставковій та науково-просвітницькій діяльності. Окремий розділ присвячено засадам інформаційної безпеки.
   Концепція є стратегічним планом розвитку української інформаційної сфери і визначає основні напрями, засади і принципи національної інформаційної політики та механізм її реалізації. Вона має на меті створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення розвитку інформаційного простору, модернізації інформаційної інфраструктури, інформаційних і телекомунікативних технологій, ефективного формування та використання національних інформаційних ресурсів, окреслення пріоритетів розвитку інформаційної сфери.
   Документом визначаються основні напрями інформаційної політики:
   — забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, створення розвиненої інформаційної інфраструктури;
   — збереження й ефективне використання державної та комунальної власності на підприємства та установи, які є об'єктами стратегічного значення, створення умов для розвитку та захисту прав суб'єктів права всіх форм власності на об'єкти національного інформаційного простору, розвиток ринку інформаційних ресурсів тощо;
   — створення умов для своєчасного, якісного й ефективного інформаційного забезпечення громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративний, технічний, правовий захист вітчизняного інформаційного продукту;
   — додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція України у світовий простір та інші напрями.
   У Концепції містяться засади державної політики щодо ЗМІ, яка спрямована на вдосконалення правового поля функціонування ЗМІ, забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (у тому числі опозиційних) до ЗМІ, недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівників ЗМІ, забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування національного телерадіоефіру, збалансування інтересів усіх мовників, забезпечення відкритості процедури ліцензування їх діяльності, розвитку ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформпродукту та ін.
   Прийняття та реалізація Концепції національної інформаційної політики стане одним із головних чинників забезпечення свободи слова в країні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері соціально-культурного розвитку держави, створення передумов побудови громадянського демократичного суспільства. її прийняття стимулюватиме подальший розвиток конституційно-правових норм з урахуванням європейських стандартів.
   На подальший розвиток правових засад діяльності ЗМІ України мали вилив Закон України "Про внесення змін до законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людина на свободу слова", а також Постанова Верховної Ради України "Про парламентські слухання "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні", які були проведені 4 грудня 2002 р. На них було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою та суспільством. Було зазначено, що відсутність достатніх, у тому числі законодавчих, умов для виконання ЗМІ функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності ЗМІ; неконституційне управління інформаційним простором органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої й опосередкованої цензури, хоч це беззастережно заборонено Конституцією України та інформаційним законодавством.
   Верховна Рада України вказала на недопущення практики позасудового закриття засобів масової інформації та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності, зокрема у процесі видання та розповсюдження друкованих видань, на забезпечення рівності прав і можливостей для створення та функціонування засобів масової інформації всіх форм власності, забезпечення ефективних антимонопольних норм діяльності всіх суб'єктів інформаційного ринку. Було запропоновано дати законодавче визначення поняття "політична цензура" і передбачити відповідальність за застосування цензури до ЗМІ та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади; запровадити у вітчизняне законодавство загальноєвропейські принципи журналістської діяльності, а також передбачити дотримання нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників ЗМІ, журналістів і творчих працівників шляхом обов'язкового укладання трудових угод.
   Вказано було також на необхідність удосконалення законодавства про захист честі й гідності з метою недопущення використання судових позовів до засобів масової інформації та журналістів за їхню професійну діяльність; встановлення додаткових гарантій реалізації трудових прав працівників ЗМІ, зокрема в частині регулювання договірних відносин між власником (органом) і працівником, порядку звільнення працівників тощо.
   Крім цих питань, Верховній Раді України було запропоновано розглянути проект Концепції роздержавлення засобів масової інформації України; створити законодавчі передумови для забезпечення економічної незалежності засобів масової інформації, зокрема шляхом скасування необгрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності; переглянути механізм та порядок надання державної підтримки ЗМІ з метою забезпечення рівних умов діяльності засобів масової інформації різних форм власності; переглянути правила акредитації представників ЗМІ при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акредитації; внести зміни до законодавства з мстою усунення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдосконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур, виходячи з принципів прозорості та об'єктивності прийняття рішень. Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації спільно з представниками державних органів влади, наукових установ, громадських організацій та міжнародних експертів запропоновано вивчити доцільність та можливі форми запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова.
   Реалізація цих рішень Верховної Ради України, розв'язання владними структурами основних питань, пов'язаних з правовими аспектами функціонування вітчизняних ЗМІ, утвердженням свободи слова, соціальним захистом журналістів, надасть можливість нашим засобам масової інформації справді сформуватися в державі як "четвертій владі", розвиватися й утверджуватися па засадах демократії, гласності та плюралізму.
   Розвиток цих чинників особливо важливий для реального забезпечення в нашій державі свободи слова, напрацювавші правових механізмів щодо її втілення.
   Свобода преси, що трансформувалася з розвитком нових засобів комунікації у свободу масової інформації, цілком справедливо вважається головним принципом функціонування преси, радіо та телебачення у правовій державі. Вона є обов'язковим елементом режиму демократії та необхідною умовою забезпечення для індивідів та їх об'єднань політичного плюралізму і культурної багатоманітності.
   Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова. "Транснаціоналізація великих медіа — компаній ускладнює проблеми деяких режимів, які намагаються приховати від свого населення "протилежні погляди", змішуючи різні культурні, політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль опонента офіційної лінії, процес глобалізації не завжди приводив до утвердження універсальних цінностей (права людини, свободи слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші прихильники. В деяких випадках це "медіа — втручання" викликало навіть різку реакцію з боку авторитарних або захищаючих свою ідентичність країн".
   Тоталітаризм логічно суперечить свободі вибору та свободі преси як її частковому випадку, оскільки ґрунтується на дихотомії "свій — чужий" і не допускає існування інших думок, які відхиляються від генеральної лінії. Такс збідніння інформаційного середовища неминуче призводить до стагнації соціального організму, який у кінцевому підсумку виявляється неконкурентоспроможним у глобальному геополітичному змаганні. У цьому сенсі свобода масової інформації дуже тісно пов'язала як з інформаційною безпекою, так і з національною безпекою в цілому.
   Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки: по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації; по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулювання; по-третє, стимулює накопичення, оновлення і передачу інформації всередині соціальної системи. У цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства.
   На сучасному етапі розвитку демократичних відносин спостерігається величезна кількість визначень свободи преси, що накопичилися за останні три століття, проте елемент самостійності, незалежності преси проглядається майже в будь-якій концепції, з яких би позицій вона не викладалась. Відповідно до ліберальної доктрини, що спирається на філософію природного права, преса насамперед не повинна перебувати в залежності від держави. Так, Дж. Мільтон писав: "Дайте мені свободу знати, свободу виражати свої думки, а найголовніше — свободу судити за своєю совістю... І нехай всі вітри розносять безперешкодно всілякі вчення по землі: якщо істина вийшла на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перешкоди її силі". Крім громадської думки, немає іншого судді, який би міг "провести демаркаційну лінію, що відокремлює помилку від істини". У концепції Дж. -С. Мілля не лише держава, а й громадська думка не повинні мати влади над пресою: "недостатньо лише одного захисту проти тиранії влад: необхідний захист проти тиранії панівних думок".
   Значну роль у ліберальній теорії — особливо в її американському варіанті — відіграла теза щодо приватнопідприємницького характеру свободи преси. Вільяму Пітеру Гамільтону з "Wall Street Journal" належить такий виклад доктрини: "Газета є приватним підприємством, яке нічим не зобов'язане публіці, а публіка не падає газеті жодних особливих прав. Газета, таким чином, не переймається жодними громадськими інтересами. Вона, безумовно, є власністю господаря, який продає вироблений товар на свій власний страх і ризик".
   На зміну ліберальній теорії преси прийшла доктрина соціальної відповідальності. У програмній заяві, з якою виступили акціонери приватної міської газети "Pare Region Echo" в Александра (штат Міннесота, США), зазначалося, що "необхідно визнати, що справді чудова газета повинна бути чимось більш значущим ніж персональна або загальна совість тих, хто її редагує, у тому сенсі, що її слова належать комусь більш мудрому, розсудливому, справедливому, чесному, щирому, на відміну від тих морально скалічених людей, завданням яких є написання тих слів... Справді чудова газета повинна залишатися вільною від сильців будь-яких особливих групових інтересів".
   Радянська доктрина розглядала питання щодо свободи преси виключно з "класових позицій". Так, Конституція СРСР 1977 р. демагогічно гарантувала свободу преси поряд зі свободою слова, зборів, мітингів, вуличних демонстрацій — "відповідно до інтересів народу і з мстою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу" (ст. 50). Оскільки призначення цієї декларації обмежувалося потребами пропагандистського ритуалу, її юридичний зміст не визначався. Зовсім не конкретизувалися й конституційні гарантії свободи преси, серед яких називалися "широке розповсюдження інформації і можливість використання преси, телебачення і радіо". Зрозуміло, викладені таким чином гарантії жодного правового змісту не мали. Проте в кримінальному законодавстві завжди містилися норми, які за бажанням можна було застосувати як "захисні заходи" проти використання задекларованої "свободи" в якихось інших інтересах та цілях, ніж це було дозволено Основним законом.
   Відповідальність преси, по-перше, є її функцією, що пов'язано з принципом, який "полягає в заохоченні й підтримці формування "громадськості", яка є найбільш суттєвим аспектом громадської сфери". Якщо засіб масової інформації не є незалежним, підвладний державі або приватному інтересу, то про жодну відповідальність цього ЗМІ не може бути й мови, оскільки йому не забезпечена свобода самовизначення — необхідна умова будь-якої відповідальності.
   Залежні, підвладні ЗМІ не створюють простору для становлення та виявлення громадської думки, вони є лише інструментом її фальсифікації, а отже, підриву конституційного ладу, який передбачає необхідність правити відповідно до громадської думки, яка склалася в суспільстві, а не навпаки. Причому, чим вищий ступінь залежності засобу масової інформації, тим серйозніша потреба суспільства у прозорості механізмів цієї залежності й тим значнішою повинна бути відповідальність тих, хто ззовні маніпулює редакційною політикою.
   По-друге, категорія відповідальності преси є достатньо складною системою відносин між ЗМІ та суспільством, аудиторією та професійною спільнотою. У цій площині необхідно розрізняти відповідальність засобу масової інформації:
   а) перед суспільством — вона реалізується в межах наявних законів, які покликані захищати інтереси особистості, громадського суспільства і держави в інформаційній сфері;
   б) перед своєю аудиторією — тут відбувається трансформація громадян від "громадськості" до "аудиторії", яка є не пасивним споживачем продукції ЗМІ, а учасником формування редакційної політики за допомогою ринкових механізмів попиту та пропонування інформації, думок і реклами;
   в) перед професійною спілкою — щодо дотримання загальних правил поведінки та професійної етики.
   Відповідно до розглянутих вище чинників свободи преси можна зазначити, що свобода засобів масової інформації є основним принципом правового регулювання організації та діяльності ЗМІ, який не передбачає обмеження щодо:
   а) пошуку, одержання, виробництва і поширення масової інформації;
   б) заснування засобів масової інформації, володіння, використовування та розпорядження ними;
   в) виготовлення, придбання, зберігання та експлуатації технічних засобів й обладнання, сировини та матеріалів для виробництва й розповсюдження продукції ЗМІ, за винятком обмежень, необхідних у демократичному суспільстві та встановлених чинним законодавством держави.
   Поняття свободи масової інформації взаємопов'язане з категорією плюралізму ЗМІ, який ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, гарантованої Конституцією України.
   Інформаційний плюралізм передбачає множинність незалежних і автономних засобів інформації, які мають доступ до достатньої кількості різноманітних джерел інформації, засобів виробництва та розповсюдження продукції ЗМІ, а отже, відображення ними розмаїття політичних, соціальних, релігійних та культурних поглядів за умов дотримання редакційної незалежності та поваги тих правил саморегуляції, які можуть бути самостійно напрацьовані представниками ЗМІ.
   У положеннях Конституції України 1996 р. закріплено свободу слова та доступ до інформації. Зокрема, про це йдеться в ст. 15, 28, 29, 32, 34, 41, 54. Так, у ст. 34 Основного закону наголошується, що кожному гарантується право па свободу думки і слова, па вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, на свій вибір.
   Здійсненні цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з мстою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
   Такі застереження з огляду на демократичні ідеали та цінності й повагу до них є прийнятними і притаманними як нормам міжнародних угод щодо людських прав, так і нормам європейського права, оскільки здійснення цього права пов'язане з використанням певних обов'язків та відповідальністю. Щодо цього можна посилатися на деяку практику європейських судів у справах, пов'язаних з цими обмеженнями.
   Так, Федеральний конституційний суд Німеччини підтвердив, що журналісти не повинні переслідуватися за публікацію секретної інформації, зібраної з різних джерел, навіть якщо в сукупності складається картина, що може загрожувати національній безпеці. Йдеться про публікацію у "Дер Шпігель", яка, ставлячи під сумнів ефективність оборонних військових сил Німеччини і НАТО, спиралася па інформацію, частина якої була оголошена урядом Німеччини секретною. Конституційний суд пояснив, що підозри щодо злочинної діяльності необгрунтовані, оскільки збирання фрагментів інформації, її впорядкування та падання висновків є важливою функцією демократичної преси.
   Варто констатувати, що такі рішення можуть прийматися в країнах, де суди справді посідають незалежне становище.
   Розглянемо ще один приклад. Верховний суд Ізраїлю, засідаючи в ролі Вищого суду справедливості, постановив, що рішення головного військового цензора піддати цензурі статтю в газеті, у якій критикувався директор розвідувальної служби Ізраїлю, порушує право журналіста на свободу слова, вираження поглядів і право па інформацію. Суд визнав необхідність "досягнення рівноваги" між цінностями державної безпеки та іншими цінностями — свободою політичних рухів, слова та людської гідності. Хоча тривале існування демократії залежить від безпеки держави, суд ухвалив рішення, що обмеження свободи вираження поглядів може бути виправданим лише за умов надзвичайних обставин, які можуть спричинити серйозну і невідворотну загрозу громадському порядку.
   Подібні висновки та відповідні рішення також є в практиці Європейського суду.
   Щодо вітчизняного досвіду, то додаткові обмеження права на свободу слова містяться і в Законі України "Про правовий режим надзвичайного стану". Так, уст. 18, присвяченій додатковим заходам правового режиму надзвичайного стану в зв'язку з масовими порушеннями громадського порядку, йдеться про заборону виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; про особливі правила користування зв'язком та передачі інформації за допомогою комп'ютерних мереж.
   Ще одна з гарантій свободи слова і вільного вираження поглядів закріплена в ст. 54 Конституції України, у якій зазначено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
   Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, піхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.
   Важливою складовою поняття "свободи слова" є право на інформацію, режим доступу до інформації. Ці категорії зафіксовані в Законі України "Про інформацію". Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення та зберігання інформації. За режимом доступу інформація буває:
   — відкритою;
   — з обмеженим доступом.
   Обмеження доступу до відкритої інформації заборонено законом. Необгрунтована відмова у паданні та необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом законом визнається як порушення, і винні в цьому особи можуть притягатися до відповідальності.
   Конституцією України заборонено засекречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту. Право на поширення такої інформації гарантовано. Це зумовлено правом кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої цим порушенням шкоди.
   Дуже часто па практиці з'ясовується, що ЗМІ ототожнюють "стан довкілля", "якість продуктів" з інформацією про конкретних фізичних та юридичних осіб, що забруднюють довкілля або причетні до виготовлення чи реалізації неякісних продуктів харчування. З правового погляду такі речі важливо розрізняти, оскільки названі особи можуть звернутися до суду. Щоб не програти такі справи, ЗМІ повинні мати як конкретні докази причетності цих осіб до справи, так і докази, наприклад, про неналежну якість продуктів — акти, що підтверджують це, довідки, сертифікати тощо.
   Переваленим правом на отримання відкритої інформації користуються громадяни, яким така інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків. Безперечно, це насамперед журналісти. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:
   1) її систематичної публікації в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
   2) поширення її засобами масової інформації;
   3) безпосереднього її надання зацікавленим громадянам і державним органам, юридичним особам.
   Журналістам чинним вітчизняним законодавством гарантовано вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів за деякими обмеженнями, зумовленими специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання.
   На підтримку та розвиток свободи слова і доступу ЗМІ до інформації був спрямований також Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні", прийнятий у 2000 р.
   Зокрема, у документі наголошено на необхідності безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження своїх поглядів і переконань, створення належних умов для незалежної творчої діяльності засобів масової інформації. Так, Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України, Державній податковій адміністрації України, іншим правоохоронним органам разом із всеукраїнськими громадськими організаціями журналістів було запропоновано опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес, доступу журналістів до відповідної інформації, крім випадків, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини па справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи, та інших випадків, передбачених законом.
   Щодо інформації з обмеженим доступом, то вона за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.
   Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
   До такої інформації належить інформація професійна, ділового, виробничого, комерційного чи іншого характеру, яку фізичні або юридичні особи отримали чи створили на власні кошти, якою володіють і самостійно визначають режим доступу до неї.
   Це правило становить основу права журналіста на збереження таємниці свого автора і джерел інформації та його обов'язку задовольняти прохання осіб, які надають інформацію щодо їх авторства або збереження таємниці авторства.
   Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, державі, суспільству.
   Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюються Законом України "Про державну таємницю".
   Як уже наголошувалося, вітчизняним законодавством заборонено використання ЗМІ для розголошення відомостей, які становлять державну таємницю. Якщо друкований орган, наприклад, свідомо ігнорує цю заборону — це означає виникнення судових справ за позовами з різних підстав, аж до припинення випуску видання в судовому порядку на підставі ст. З "Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації" та ст. 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації" Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".
   За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи в інших, ніж визначено ними умовах, автор і ЗМІ можуть бути притягнутими до цивільно-правової відповідальності з обов'язком компенсувати заподіяну таким поширенням матеріальну і пов'язану з цим моральну шкоду на підставі положень Закону України "Про інформацію", Кримінального та Цивільного кодексів. Обов'язково необхідно знати, що така відповідальність настає навіть за умови, коли інформація достовірна. Якщо у процесі поширення конфіденційну інформацію було перекручено чи викладено неправдиво, то доведеться відповідати додатково ще й за поширення недостовірної інформації.
   Ці положення закріплені ст. 182 "Порушення недоторканності приватного життя" нового Кримінального кодексу України, який набув чинності у вересні 2001 р. Так, у статті зазначається, що незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
   У Конституції України (ст. 32) забороняється втручання в особисте і сімейне життя громадянина, а також збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.
   Кримінальний кодекс (ст. 182) визначає приватне життя громадянина об'єктом кримінально-правової охорони і передбачає відповідальність за незаконне збирання будь-яким способом, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу в публічних виступах, у творі чи засобах масової інформації.
   Діяння, передбачене ст. 182 Кримінального кодексу, вчинюється умисно, оскільки винна особа збирає, зберігає, використовує чи поширює конфіденційну інформацію про певну особу з конкретною метою, з метою певним чином використати таку інформацію.
   Важливе значення для подальшого розвитку свободи слова в Україні, права на інформацію мають також міжнародно-правові норми. Безпосередня їх імплементація закріплена в ст. 9 Конституції України. У ній зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином закріплюється не лише алгоритм розв'язання можливих колізій, а й встановлюється пряма дія загальновизнаних принципі в і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів на території України.
   Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.
   З положень ст. 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім необхідно зазначити, що свобода масової інформації представлена тут у формі свободи вираження думок, і ця свобода в загальному плані є правилом, а втручання держави в її реалізацію — винятком. Причому можливість втручання не означає необхідність втручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває потреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держава не зобов'язана що-небудь здійснювати в цьому напрямі.
   Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перераховані в п. 2 ст. 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
   По-третє, — і це найголовніше — втручання повинне бути відповідним до потреб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспільства.
   Звернемо увагу на те, що текст ст. 10 Європейської конвенції значно скромніше визначає межі свободи масової інформації, ніж Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", який, наприклад, не знає обмежень, що виходять із забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя. Проте на рівні правозастосовної практики Ради Європи свобода масової інформації захищена на вищому рівні. В Україні, навпаки, практика застосування Закону про пресу має переважно обмежувальний характер.
   Оскільки критерії, які містяться в ст. 10 Конвенції, достатньо розмиті, рішення стосовно спорів щодо застосування цієї норми перетворилися на доволі обсяжну, але неоднозначну практику Європейського суду з прав людини. Необхідно зазначити, що прецеденти, які спостерігаються в практиці Європейського суду з прав людини, безпосередньо стосуються діяльності українських органів правосуддя. У Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 р. міститься заява щодо визнання обов'язковими для України як юрисдикції Європейського суду з прав людини, так і рішень цього суду, а також заява щодо права українських громадян на звернення в цей суд за захистом своїх порушених прав протягом шести місяців після того, як вичерпані внутрішньодержавні засоби захисту цих нрав.
   Серед рішень Ради Європи, що стосуються конкретного втілення свободи масової інформації, можна також назвати рекомендації Комітету міністрів № 11 (94) 13 "Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації" (1997) і № R (99) 1 "Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації" (1998).
   Принципово важливі норми, які визначають соціальну роль свободи масової інформації, основні функції ЗМІ та журналістів у сучасному демократичному суспільстві, закріплені в Резолюції "Журналістські свободи і права людини", прийнятій у рамках IV Європейської конференції міністрів щодо політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7—8 грудня 1994 р.). У документі сформульовані принципи, які в цілому можуть розглядатися як система взаємодетермінованих тез, що формулюють доктрину свободи масової інформації в сучасній Європі.
   Нарешті, слід узяти до уваги серію декларацій щодо сприяння розвитку незалежної та плюралістичної преси, які були прийняті на регіональних семінарах ЮНЕСКО у Віндхуці (Намібія, 1991 p.), Алмати (Казахстан, 1992 p.), Сантьяго-де-Чилі (1994 p.), Сані (Ємен, 1996 р.) та Софії (Болгарія, 1997 p.). Згадувані декларації містять конкретні норми, які становлять комплексний план дій щодо зміцнення свободи преси у відповідному регіоні планети.
   Крім внутрішнього законодавчого втілення норм свободи ЗМІ, її міжнародного закріплення для забезпечення свободи масової інформації, принципово важливо, щоб законність актів державної адміністрації була у сфері контролю незалежних судів. Закон про пресу був одним із перших нормативних актів епохи кардинальної реконструкції вітчизняної правової системи, в якому саме суд став кінцевою ланкою практично всіх юридичних алгоритмів, які тут використовуються. Про це йдеться у ст. 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації", ст. 19 "Порядок оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення його випуску", ст. 37 "Спростування інформації" Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"; ст. 16 "Відмова у видачі (продовженні) ліцензії", ст. 25 "Дозвіл на право використання програм чи передач інших телерадіоорганізацій", ст. 42 "Недопустимість перекручення інформації", ст. 43 "Право на відповідь, спростування чи власне тлумачення обставин справи", ст. 47 "Відшкодування моральних збитків" Закону України "Про телебачення та радіомовлення" та ін.
   Крім цього, справи, пов'язані з функціонуванням ЗМІ, можуть розглядати не лише суди загальної юрисдикції, а також Конституційний Суд України, якщо, певна річ, спір стосується його юрисдикції. Серед справ Конституційного Суду України, які стосуються діяльності ЗМІ, можна назвати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положення ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 р. та рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23,31, 47,48 Закону У країни "Про інформацію" та ст, 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 р.
   Проте за умов, що сформувалися у діяльності засобів масової інформації наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років, попри норми вітчизняного та міжнародного законодавства, виникли певні проблеми, пов'язані з реальним втіленням свободи журналістської діяльності та правом на інформацію. Ці питання обговорювали народні депутати та представники ЗМІ 4 грудня 2002 р. підчас парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні".
   Зокрема, зазначалося, що в Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску, виконання своїх професійних обов'язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються па знаряддя політичного впливу та маніпулювання.
   Зважаючи па висновки та пропозиції учасників парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні", Верховна Рада України вжила безліч заходів щодо зміцнення та реального утвердження свободи слова в державі. Серед них, наприклад, прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації прав людини на свободу слова", розгляд проекту Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України" та проекту Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні; вивчення доцільності та можливих форм запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова та ін.
   Розв'язання цих питань мають надати можливість уникнути таких тогочасних виявів політичної цензури в Україні, як позасудове закриття ЗМІ та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу па ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності та ін.; втілювати в життя забезпечення рівності прав і можливостей для створення і функціонування ЗМІ всіх форм власності, забезпечення ефективних антимонопольних норм діяльності всіх суб'єктів інформаційного ринку.

Висновки

   Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною.
   Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини та громадянина визнані неодмінними засадами нового Конституційного ладу. Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Основного закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод зумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Основного закону).
   Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують коленій особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повніша втручатися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.
   Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У ст. 15 Основного закону України підкреслюється, що цензура заборонена. Цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняється і ст. 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", а ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.
   Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Зокрема, ст. 45 Закону України "Про інформацію" відповідно до цього документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті підкреслювалося, що цензура, як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога висунута автором цієї інформації чи іншим суб'єктом авторського права та/або суміжних прав на неї), та/ або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.
   Крім цього, в Законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з мстою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони па показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.
   Відповідно до змісту цієї статті забороняється створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, па які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.
   Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (ст. 171).
   Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України.
   Положення цих законодавчих актів України відповідають Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, де підкреслено, що кожна людина має право на свободу думки, безперешкодне дотримання своїх поглядів та па вільне вираження свого погляду (ст. 18, 19). Щодо останнього, то воно включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.
   Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (и. 1, ст. 10 Європейської конвенції). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.
   Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка покликала гарантувати свободу слова.
   Проте, як було вже раніше підкреслено, ігнорування цензури в нашій державі наприкінці 1990-х — па початку 2000-х років набуло масового характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремий вид цензурування становила кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного центру на призначення й звільнення утворювала сприятливе середовище для контролювання діяльності ЗМІ.
   Відповідно до Основного закону та інформаційних законів України до органів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, належать:
   — Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;
   — Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Голови якого призначаються на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України;
   - Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою України.
   Проте у липні 2002 р. у структурі Адміністрації Президента України з'явилося Головне управління інформаційної політики. Діяльність Адміністрації Президента у сфері інформації перевершила реальний вплив усіх органів, що мають регулювати відносини в інформаційній сфері відповідно до законодавства України. Основною функцією цього органу стало управління інформаційною сферою України, яке здійснюється поза межами правового поля. Основним методом такого управління було цензурування інформаційних та інших програм телебачення і радіо, статей у друкованих ЗМІ з метою маніпулювання громадською думкою, позбавлення громадян їх права на інформацію.
   Фактично в Україні па початку 2000-х років для керівництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легально-конституційна система правил та норм, якої додержувалися посадові особи різних рангів. Заняття медіа — бізнесом, як і будь-яким іншим бізнесом в Україні у той час, вимагало від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосувалося повною мірою й іноземних інвесторів, яким доводилося працювати за нелегких умов вітчизняного ринку.
   Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мали змогу лише бізнес — угруповання, наближені до державної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації була лояльність до влади, Президента, що па практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних матеріалів.
   Попри певні позитивні зміни після 2004 p., сьогодні інформаційний простір нашої держави фактично монопольно контролюється фінансово-політичними групами. Під контролем олігархічних угруповань перебувають загальнонаціональні телеканали, значна частина регіональних телокомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.
   Відтак інформаційний бізнес у нашій державі представлений цілеспрямованими інвестиціями з метою отримання політичних дивідендів. Контроль за провідними телеканалами, тиражними газетами, іншими періодичними виданнями фінансово-політичні групи використовують для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично вітчизняна преса викопує роль засобу пропаганди діяльності органів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформаційна, були нівельовані.
   Основним засобом обмеження свободи слова в нашій державі наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років стала пряма політична цензура — видання вказівок щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єктивно висвітлювати життя нашої держави.
   У таких спеціальних, регулярно розповсюджуваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися рекомендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм, відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих політичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інформації оціночних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.
   Крім цього, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніторингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у регіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уряду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги з боку Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки молена розцінювати як приклад стимулювання з боку цього органу до здійснення прямої цензури місцевими держадміністраціями щодо регіональної преси.
   Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 p. деякі журналісти, які працювали у провідних ЗМІ ("Новий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.) змушені були звільнитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У регіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.
   Отже, молена стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найбільш поширених форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єктом здійснення такого тиску були державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.
   ЗМІ в Україні зіштовхувалися з перешкоджанням своїй законній діяльності з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність системи судової влади в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.
   Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової інформації в Україні стала також надмірна зарегульованість бізнес — діяльності в Україні, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарювання і, зокрема, ЗМІ.
   В Україні чиновники були фактично безкарні за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод діяльності журналістів. Фактично санкціоновано створювалися перешкоди щодо функціонування окремих ЗМІ з боку владних структур. Так, в Україні були зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалися безпідставні скасування угод щодо оренди приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення їх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як велика кількість випадків необгрунтованої відмови в акредитації журналістам видань, опозиційних до влади, попадания ЗМІ відкритої інформації, у тому числі такої, що с суспільно значущою. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ — тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.
   Як уже зазначалося, одним з найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів, ЗМІ змушені були припинити свою діяльність у зв'язку з фінансовою неспроможністю. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необгрунтовано величезну суму. Цікаво зазначити, що такі методи боротьби з журналістами та медіа найчастіше застосовувалися під час виборчої кампанії та відразу після неї.
   До того ж у межах українського інформаційного простору сформувалися нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки з боку органів влади окремих засобів масової інформації. Це стосувалося пільгового оподаткування, державного фінансування тощо. Для окремих ЗМІ фактично створювалися кращі умови в конкурентній боротьбі, політичні та фінансові групи й окремі особи, що лобіювали інтереси цих видань, мали краще становище. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначалися на нормальному цивілізованому розвитку ринкової економіки в Україні, інформаційного простору тощо.
   Демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ ускладнювалася владним контролем у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 р. в Україні було зареєстровано та перереєстровано зокрема 20 903 періодичних видань. 8859 видань від цієї кількості становлять видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження, 12 044 — місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої преси перебувала у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави відігравали державні та комунальні медіа. Зокрема, за згадуваний період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних та 878 комунальних видань. З них: на загальнодержавну, регіональну (дві та більше областей) та зарубіжну сферу розповсюдження — 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження — 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.
   Основними рисами системи цих ЗМІ були такі характеристики:
   1) цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;
   2) відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;
   3) слабка матеріально-технічна база;
   4) низька конкурентоспроможність па інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.
   Проте найголовніша риса діяльності цих ЗМІ полягала в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежали від органів влади, які здійснювали необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.
   Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії. Зокрема, держава фактично с монополістом у надати послуг дротового радіомовлення. А це — 9,6 млн радіоточок, у тому числі 2,7 млн (28 %) у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) мас показник аудиторії наближений до 100%.
   Місцеві органи влади, орієнтуючись па центральну владу, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони є засновниками комунальних ЗМІ, які фактично викопують роль прес-служб місцевих органів влади.
   За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками, їхня діяльність також регламентується спеціальними законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органі в місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка встановлює пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ, наприклад пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на такс пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.
   Найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчизняних журналістів було фізичне насильство. В Україні були зареєстровані випадки застосування методів кримінального впливу проти представників ЗМІ у зв'язку з їхньою професійною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналістів залишалися фізичне насильство або погрози з мстою змусити припинити чи обмежити журналістську діяльність, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правозахисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Репортери без кордонів", у 1998 р. одного журналіста було вбито, ще на дев'ятьох були вчинені напади, у 1999 р. — вбито трьох, ще семеро травмовані, у 2000 р. — вбито чотирьох, ще 28 травмовано, у 2001 р. — двох журналістів вбито і на 18 скоєно напади. Вбиті журналісти у більшості випадків працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи економічних структур загальнонаціонального чи місцевого рівня.
   Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова в нашій державі у 2003 p., завідувач секції Європи вже згадуваної організації "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті щодо України зазначила, що ситуація залишалася тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролювали або близькі до Президента особи, або олігархічні структури. І це була неабияка проблема, зважаючи на наближення президентських виборів. Ще одна тенденція, яку помітили "Репортери без кордонів", — велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на регіональному рівні. І, нарешті, вбивці журналістів Г. Гонгадзе та І. Александрова так і залишилися безкарними. Зокрема, в документі підкреслювалося, що розслідування більшості випадків загибелі журналістів і не було завершене. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів стали вбивства журналіста Георгія Гонгадзе (вересень 2000 р.) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001 p.). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхідність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак жодних практичних кроків для цього не зробили.
   Про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 р. Григорія Омельченка — голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Гонгадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами — членами комісії висновки у справі Гонгадзе, котрі голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку — під час спеціального звіту.
   Па прес-конференції, ініційованій Національною спілкою журналістів України у вересні 2004 p., перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев підкреслив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Александрова пов'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінально: частину справ не розкрито, тому немає підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель пов'язані причинно-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснювалася прозаїчно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт".
   МВС було порушено 15 кримінальних справ за фактом загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко доходило висновку, що криміналу немає і закривало справи. Так, у 2004 р. Генеральна прокуратура України двічі перевіряла законність та вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбувалося в межах закону: якщо не було підстав вваясати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.
   Стосовно справи Г. Гонгадзе, то на кінець 2004 р. слідчі Генеральної прокуратури нічого сказати не змогли, але це питання залишилося на контролі.
   Не докладаючи великих зусиль на українську владу щодо ведення справи Г. Гонгадзе, Міжнародна федерація журналістів (МФЖ) наприкінці 2003 р. вирішила провести своє незалежне розслідування цієї справи. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі підкреслив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна федерація журналістів повинна знайти переконливі відповіді на запитання щодо загибелі Г. Гонгадзе й притягнути вбивць та замовників злочину до суду. Комісія з розслідування, яку представляли Роберта Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Національної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лазарєвої (представник Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів"), мала намір звернутися з проханням про зустріч до Генерального прокурора України, депутатів Верховної Ради України, Ради Європи, Державного департаменту США, деяких міжнародних організацій, родини Г. Гонгадзе, JI. Кучми, В. Литвина, Ю. Кравченка, М. Мельниченка. Основна місія Комісії полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів справи, а також реакції інститутів громадського суспільства на дії правоохоронних органів. Напрацьовані документи Комісії мали стати також прецедентом для свободи преси в Україні та регіоні, що її оточує.
   Щодо останнього положення, то необхідно зазначити, що Україна посідала 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова у світі на 2003 р. Такі дані було наведено у щорічному звіті вже згадуваної міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". У 2002 р. Україна була у цьому рейтингу на 112-му щаблі, а зміна позиції у переліку пояснювалася тим, що список досліджуваних країн порівняно з 2002 р. збільшився зі 139 до 166 держав.
   Відповідно до такої ситуації у вересні 2003 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у документі щодо виконання Україною обов'язків і зобов'язань члена Ради Європи залишила норму про продовження процедури моніторингу нашої країни з боку ПАРЄ. В остаточному рішенні Асамблея залишила норму про цензуру в українських ЗМІ, наявність "темників" та доступу опозиційних сил в Україні до аудіовізуальних та електронних засобів масової інформації" притягнення відповідальних за смерть журналіста Георгія Гонгадзе. ПАРЄ також різко засудила розмах насильства проти вітчизняних представників ЗМІ, негативну роль президентської адміністрації у встановленні тотального контролю над пресою.
   Всі ці факти і приклади, безперечно, свідчили про наявність в останні роки в Україні політичного втручання у діяльність засобів масової інформації та журналістів, оскільки таке втручання здійснювалося у політичних цілях та за участі влади. В нашій державі не було зафіксовано випадків судового покарання винних за незаконне втручання у діяльність ЗМІ. Відповідно до цього не лише потерпають журналісти, а й незаконно порушуються інтереси та права споживачів масової інформації, їх право на інформацію. Все це відбувалося всупереч нормам і положенням Конституції України, іншим законодавчим актам держави, міжнародним документам, ратифікованим Верховною Радою України. Порушуючи па практиці основні принципи свободи слова, плюралізму думок, заборону цензури, влада відверто ігнорувала демократичні принципи розвитку України.
   Гострою залишалася проблема роздержавлення в інформаційному просторі України, оскільки плюралізм наявних форм власності на ЗМІ спотворювався нерівними економічними умовами існування, відсутністю реальної економічної свободи приватних ЗМІ, що зводило нанівець дію ринкових механізмів та сприяло перетворенню преси па інструмент політичного впливу та маніпулювання.
   Відтак, в Україні у зазначений період політична цензура стала реальною дійсністю функціонування мас-медійного простору нашої держави. Влада, втручаючись у діяльність ЗМІ, нехтуючи законодавством, намагалася зберегти монополію на інформацію, власність редакцій, оцінку внутрішнього та зовнішнього життя. В такий спосіб відбувалася маніпуляція громадською думкою, відпрацьовувалися різного роду політтехнології під час проведення важливих політичних кампаній, у тому числі виборчих перегонів.
   Основними методами політичної цензури в Україні були пряма цензура, тобто цензурування змісту інформаційних програм та друкованих матеріалів; кримінальні злочини проти журналістів; перешкоджання здійсненню представниками ЗМІ своїх професійних обов'язків; тиск на пресу з боку органів державної влади та місцевого самоврядування; створення нерівних умов конкуренції на ринку засобів масової інформації; висунення та реалізація невмотивованих судових позовів до ЗМІ з вимогою грошової компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необгрунтовано великі суми.
   Застосування політичної цензури в Україні стало можливим завдяки: низькому рівню політичної культури влади та суспільства; використанню владою легальних та напівлегальних методів впливу та контролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; низький рівень діяльності правоохоронних органів України щодо захисту свободи слова, охорони роботи представників ЗМІ, їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа, намагання влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати масмедійний простір; юридично нечітко визначений характер відносин у системі "власник — ЗМІ", що призводило до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку в нашій державі.
   З метою розвитку свободи слова, недопущеннії політичної цензури необхідно: встановити законодавчі передумови щодо роздержавлення ЗМІ шляхом заборони органам влади (всіх рівнів) бути їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі національної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну і творчу незалежність; доповнити наявні нормативні акти щодо цієї структури додатковими документами, які б стосувалися механізмів відповідальності і журналістів, і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської стики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади у частині висвітлення діяльності влади шляхом переходу на виключно договірні відносини з використанням державного замовлення; унормувати механізм відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації; забезпечити прозорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлаштування журналістів виключно трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.
   Реалізація цих та інших демократичних принципів розвитку держави, її ринку, мас-медійного простору, аудиторії дасть можливість уникнути в суспільстві політичної цензури, повною мірою забезпечити розвиток свободи слова, плюралізму думок, права па інформацію.

Запитання та завдання для самоконтролю

   1. На чому ґрунтується юридична регламентація вітчизняного права на свободу слова в Україні?
   2. Розкрийте зміст поняття "свобода слова". Які особливості його історичного розвитку?
   3. На чому базується свобода слова в Україні в контексті Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини?
   4. Які с права та свободи журналістів?
   5. Назвіть характерні риси свободи слова та соціальної відповідальності журналістів у демократичній державі.
   6. Охарактеризуйте розвиток та формування Концепції національної інформаційної політики України.
   7. Розкрийте суть права журналістів па отримання інформації як одного з основних чинників свободи слова.
   8. Які особливості взаємовідносин ЗМІ та судової гілки влади в контексті свободи слова в Україні на сучасному етапі?