Розділ 17. Осмислення проблем журналістики в новітній філософії

   "Чотири теорії преси" Ф Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма: авторитарна, лібертаріанська, соціально відповідальна і комуністична. Доповнення чотирьох теорій моделями для медіа періоду розвитку і демократичної участі. Теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена. Типи масової комунікації як рушійні сили в історії людства. Тип суспільної епохи і пануючий у ній ЗМК. Ефірні ЗМК і переворот у суспільній свідомості XX століття. Телебачення як повернення людства до епохи усної комунікації. Концепція постіндустріального (інформаційного) суспільства Даніела Белла. Структура населення, інформація та знання як констутутивні ознаки нового суспільства. Надмірність інформації, її дедалі вужча спеціалізація, потреба в інтерпретації інформації та сталість людської свідомості для її сприйняття як ознаки й загрози інформаційного суспільства. Теорія "поля журналістики" П'єра Бурдьє, вплив телебачення на "поле журналістики" -настанова на видовища і розваги, девальвація мислення, монополія журналістів на публічні виступи
   У новітній західній філософії вагоме місце посідають дослідження проблем і створення загальних концепцій, пов'язаних з журналістикою. До цієї проблематики виявляють інтерес як професійні філософи, так і журналістикознавці. Особливо велику популярність у західному світі здобула праця американських науковців Фредеріка Сіберта, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма "Чотири теорії преси", що, з'явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні перевидання, увійшла до навчальних програм університетів і активно використовується й сьогодні для викладу теоретичних основ і засад журналістики.
   Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масової інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон - деканом коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У. Шрамм - директором Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету. Таким чином вони представляли найбільші центри з вивчення журналістики в США, а свою працю проводили на кошти Національної ради церков.
   У вступному розділі науковці висловили свій головний постулат: "Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння преси" .
   Чотири концепції преси, на думку науковців склалися історично. Першим її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у ХVІ-ХVІІ століттях з появою цензури і спробою абсолютистської держави прибрати під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоча видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні установи чи державні діячі (відома участь Людовіка ХІІІ і кардинала Ришельє в газеті Теофраста Ренодо "La Gasette, Петра І - у "Ведомостях", Катерини ІІ у - журналі "Всякая всячина"), але й приватні особи, але сувора регламентація видавничої діяльності та наявність цензури накладалися непосильним тягарем на вільну думку. Вона могла існувати тільки у формі алегорій, іносказань, глибоко заховуватися в підтекст журналістського твору, тобто легітимно не існувала.
   Більш докладно авторитарну журналістику характеризують такі ознаки:
   1) сформована в XVI-XVII століттях і ставши першим типом преси, ця модель зберігається й донині в багатьох країнах світу;
   2) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха або призначеного ним уряду;
   3) головна мета журналістики в авторитарній моделі - підтримувати й проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі;
   4) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав королівський (царський) патент чи інший аналогічний дозвіл;
   5) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ліцензій, а також цензури;
   6) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що перебувають при владі;
   7) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб;
   8) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політики, хоча й не обов'язково належить уряду.
   У процесі історичного розвитку людства на альтернативних до авторитарної моделі засадах виникає лібертаріанська журналістика. Заснована на ідеалах свободи волі (libertarian) вона являє собою наступний щабель у розвитку масово-інформаційної діяльності. Ліберальна модель народжується в епоху Просвітництва та раннього капіталізму, тобто виникає на зламі XVII-XVIII століть. Розвиток капіталізму приводить до того, що газети перетворюються на приватні підприємства, а їх споживачами стають не лише освічені дворяни, але в переважній більшості представники "третього стану". Під тиском боротьби за свободу преси падає цензура або її вплив стає неістотним для функціонування масової інформації. Але пресі не вдається цілковито позбутися своїх службових функцій через економічну залежність від видавця. Свобода виявляється опанованою рівно настільки, наскільки це відповідає інтересам власника газети.
   В основу концепції свободи преси, на думку авторів, було покладено три постулати: відділення новин від думок, відкриття журналістам доступу для урядової інформації та відсутність цензури.
   Для ліберальної журналістики властиві такі ознаки:
   1) вона сформувалася в Англії після 1688 року і експортована в США, ліберальна модель впливова й в інших країнах;
   2) її філософським підґрунтям є праці Мільтона, Локка, Мілля, теорії раціоналізму і природних прав людини;
   3) основні цілі преси - інформувати, розважати, продавати, але головним чином допомагати "відкривати правду", зрозуміло ж, з певних позицій, і контролювати (check in) дії уряду;
   4) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має для цього економічні можливості й засоби;
   5) преса контролюється самовільним процесом встановлення правди на "вільному ринку ідей", а також судами;
   6) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;
   7) журналістика перебуває у власності переважно приватних осіб;
   8) найважливіша особливість ліберальної журналістики полягає в тому, що преса є інструментом контролю за урядом (checking on government) та задоволення інших потреб суспільства.
   Лібертаріанська модель займає центральне місце в сучасному світі. Але автори книжки "Чотири теорії преси" не приховують того, що вона віджила своє, виявила, попри численні переваги, свої недосконалості. Унаслідок дедалі зростаючого монополізму преса переходить під контроль могутніх економічних магнатів, а відтак їй усе важче залишатися вільним ринком ідей. Журналістика служить не суспільству, а бізнесу, виступає проти соціальних змін. Перетворення газет на засоби здобування максимальних прибутків спричинилося до погоні за сенсаціями, втягуванням у коло публічного розгляду приватного життя відомих людей, що означає не що інше, як порушення прав людини. Свобода волі обернулася на свою протилежність - уседозволеність. А відтак ліберальна модель мусить розглядатися як перейдений етап і поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори пропонують назвати соціально відповідальною моделлю журналістики.
   Соціально відповідальна журналістика є найдорожчим демократичним надбанням ХХ століття, склалася у державах з розвиненими традиціями народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 році на пропозицію власника великого американського журнального концерну Г. Люса, який виділив на фінансування її досліджень 200 тис. ам. дол. Комісія висунула тезу про відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про необхідність державного регулювання такої важливої справи, як журналістика. Вона мусить бути використана для забезпечення гармонійного розвитку суспільства, зняття напруженості, розв'язання конфліктних ситуацій.
   Соціально відповідальна журналістика мусить узяти все найкраще від попереднього періоду, але й піти далі по шляху вдосконалення механізму використання свободи слова. Вона повинна відділяти новини від редакційних статей, повідомлення від думок, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на проблему, вона повинна давати цілковиту картину різних соціальних груп у суспільстві, а також зобов'язана займатися роз'ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей.
   Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії журналістики такі:
   1) концепція виникла в ХХ столітті в США;
   2) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи преси, її члена У. Е. Гокинґа, професора філософії Гарвардського університету, на основі практики журналістики і моральних кодексів журналістики;
   3) основні цілі преси - інформувати, розважати, продавати, але головним чином переводити конфлікти в план дискусії;
   4) використовувати її може кожен, у кого є що сказати;
   5) контролюється вона думкою суспільства, діями споживачів, професійною етикою;
   6) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі суспільні інтереси;
   7) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений узяти її у свої руки в інтересах суспільства;
   8) засоби інформації беруть на себе зобов'язання з соціальної відповідальності, а якщо вони цього не роблять, то хтось повинен простежити за тим, щоб вони це робили.
   В останньому пункті автори виразно натякають на ті обставини, за яких можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх громадян. У соціально відповідальній моделі журналістики засоби масової інформації перетворюються на справжні органи масової інформації. Преса та електронні ОМІ, завдяки наявності масового реципієнта, звільняється від тиску й впливу засновників і власників. Власником ОМІ виступає сам редакційний колектив, який забезпечує себе всім необхідним і функціонує на засадах самоокупності за рахунок продажу накладу свого видання. У цьому випадку газета залежить не від магната-засновника, а від багатотисячної аудиторії читачів, які утримують її за допомогою передплати чи купівлі в роздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у ньому журналісти вільно викладають факти та висловлюють свої думки й коментарі за умови їх суспільної відповідальності. ОМІ відповідають тільки перед соціумом, суспільством, їх функціонування регламентується законами про масово-інформаційну діяльність, у чому й виявляється вплив держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади монополій і пресових магнатів.
   Четверта теорія преси є своєрідним феноменом ХХ століття. Це радянська комуністична її модель, а по суті тоталітарна журналістика. Вона виникає в державах з фашистськими або комуністичними режимами. Головна ознака цієї моделі - цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише органами партійних комітетів та державних органів чи установ. Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури (прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійність редакторів та рядових журналістів, які в силу цього навіть і не помишляють про інакомислення, а стають "солдатами слова". Категорія свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди.
   Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії журналістики такі:
   1) вона виникла в ХХ столітті в Росії, стала панівною із захопленням влади більшовиками і була нав'язана ними всім народам, що склали СРСР;
   2) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення Владіміра Леніна про дві нації і дві культури в кожній нації і в кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного пропагандиста, агітатора і організатора;
   3) основні цілі преси - за допомогою тенденційно дібраних фактів агітувати за програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати пряму й наполегливу пропаганду її завдань;
   4) використовувати пресу можуть лише "лояльні й ортодоксальні члени партії";
   5) контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу, головними редакторами, які не лише є членами партії, але обов'язково й членами її керівних органів;
   6) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних боків його життя, критику партійної програми та інших директивних документів партії;
   7) преса перебуває цілковито в руках партії, газети і журнали існують лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у своїх вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних комітетів установ і організацій;
   8) основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що преса є інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на виконання завдань партійної програми.
   На сьогодні модель радянської комуністичної журналістики виглядає цілком скомпрометованою. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх компонентах, а українська журналістика, звільнившись від її кайданів, повинна вийти на шлях соціально відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що культивується в розвинутих демократичних державах світу.
   Книжка Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма "Чотири теорії преси" стала важливим здобутком теоретичного журналістикознавства, не лише узагальнила наявний досвід історичного розвитку масово-інформаційної діяльності, але й показала перспективу руху до її більш досконалого типу.
   На думку сучасного російського дослідника західних теорій масової комунікації Г. П. Бакулева, здійснена Ф. Сібертом, Т. Петерсеном і У. Шрамом перша спроба компаративного опису основних станів преси "до цього часу залишається найбільш повною" Ч "Майже в кожній статті й книзі, - свідчить він, - які мають відношення до філософської основи журналістики, містяться посилання на книгу цих авторів, коментарі до неї або цитати з неї" .
   За понад півстоліття, що минули від часу її появи не бракувало спроб вдосконалити й розширити її. Найбільш продуктивною з них виглядає концепція Деніса Маккуейла, який у книзі, назву якої можна перекласти як "Вступ до теорії масової комунікації" (1987), запропонував на додаток до існуючих опис ще двох теорій преси: 1) медіа періоду розвитку і 2) періодики демократичної участі.
   Для української преси найбільш цікавою й актуальною є теорія для медіа періоду розвитку, оскільки вона найбільш щільно припасована до нашої внутрішньої політичної ситуації. У своїй теорії Д. Маккуейл виходив з того, що існують істотні відмінності між суспільствами країн з розвинутими демократіями і тими, що тільки стали на шлях самостійного розвитку. А відтак неможливо механічно трансполювати закони функціонування медіа, що склалися в одних політичних традиціях, на цілком інші. На його думку, преса в молодих країнах, що тільки-но стали на шлях самостійного розвитку, мусить допомагати своїй державі в її становленні.
   Діяльність журналістики в таких країнах відзначається цілим рядом особливостей, які можуть бути схарактеризовані як відсутності: 1) достатньо розгалуженої комунікаційної інфраструктури; 2) професійної майстерності; 3) виробничих і культурних ресурсів; 4) достатньої аудиторії, спроможної сприймати інформаційний продукт національною мовою.
   На роль чинника величезної ваги висувається залежність молодих країн від розвинутих, яка виражається на технічному, культурному й інформаційному рівнях. Громадянське суспільства таких країн може ставити перед собою тільки одне завдання - економічний, політичний, соціальний і культурний розвиток країни. Цій меті повинні бути підпорядковані всі соціальні інститути з журналістикою включно. Журналістика працює над усвідомленням спільнотою країни її національної ідентичності, осмисленням своїх інтересів у міжнародній політиці. Журналістика в молодій державі виконує ту ж функцію, що й уряд (наці-отворчу й державобудівну), і тому, за визначенням, не повинна йому протистояти. Вона спрямована на утвердження державної незалежності, на заперечення переважного впливу сусідів і світових інформаційних лідерів, на вироблення своєї національної інформаційної традиції. "Тому певні свободи медіа й журналістів, - справедливо відзначив Г. П. Бакулев, - відступають перед обов'язком сприяти досягненню цієї мети" [курсив мій. - І. М.].
   Теорія преси демократичної участі виникає на ґрунті соціально відповідальної концепції журналістики і спрямована на вдосконалення її. Занепокоєння її авторів викликає комерціалізація і монополізація приватних медіа, що дає підстави сумніватися в кінцевості потрібних для суспільства трансформацій. Іншими словами, поки інформаційне підприємство залишається в приватній власності, доти немає гарантії, що його власник в один прекрасний момент не запрагне отримати від його діяльності ще більшого прибутку, ніж дістає на цей час, а такі інтенції потребуватимуть трансформації інформаційної політики видання в бік від скорочення аналітичності до посилення розважальності та ін. негативні наслідки. Справедливість цих припущень підтверджена сучасними дослідженнями західної журналістики, де як стійка тенденція спостерігається таблоїдизація якісної преси.
   Теорія демократичної участі передбачає розширення кола зацікавлених у створенні й поширенні якісної правдивої інформації структур, осіб, інститутів, вважаючи, що усунення монополій з домінування на інформаційному ринку сприятиме багатовекторності у створенні інформаційної картини світу, утворенню своєрідного броунівського руху новинарного продукту в інформаційному середовищі.
   Модель демократичної участі передбачає, що місце центральних інформаційних організацій повинні зайняти громадські органи теле- і радіомовлення, газети з акціонерним складом власників. Заперечуються інституційні централізовані інформаційні корпорації, які мають тенденцію до монополізації новинарного ринку. У провінціях передбачається існування множини регіональних видань, які обслуговують інтереси місцевих спільнот. У цю множинність увіходять на правах активних учасників медіа, що репрезентують інтереси громадян, об'єднаних за інтересами, субкультурами, етнічною приналежністю. Завдяки такій організації медіа-простору утворюється горизонтальна (а не вертикальна, як раніше) модель інформаційного ринку, створюються умови, за яких стає неможливою інформаційна монополія, а отже, і підстави для маніпуляції громадською думкою.
   Модель демократичної участі передбачає розширення складу учасників творення інформаційного продукту, широке використання інтерактивності, взаємозамінність ролей створювача, відправника і отримувача інформації. Автори теорії свідомі того, що це приведе до зниження професійного рівня журналістики в цілому, але участь дилетантів у створенні інформаційного продукту дасть, на їх погляд, інші важливі переваги, а саме: децентралізацію медіа, їх самостійність, незалежність від підкупу, незацікавленість у маніпулятивному впливі і неможливість нав'язати силоміць суспільству в цілому певну ідеологію.
   Провідними гаслами теорії демократичної участі є розмаїття, локальність, деінституціалізація медіа, горизонтальність комунікативних зв'язків, взаємодія і взаємозамінність суб'єктів та об'єктів інформаційних відносин, обслуговування невеликих за розміром спільнот. Журналістика сприймається як обов'язковий елемент і інструмент громадянського суспільства.
   Розширення "чотирьох теорій преси" викликане бурхливими змінами в інформаційному середовищі, прагненням учених пояснити нові явища й тенденції і одночасно побачити перспективу розвитку інформаційної діяльності людства. При цьому треба пам'ятати, що створення теорії - мета будь-якої системи знань, а під теорією слід розуміти сукупність ідей різного статусу й походження, які можуть пояснити чи інтерпретувати будь-яке явище.
   Теорія масових комунікацій М. Маклюена. Широкого поширення в сучасному західному світі набула теорія масових комунікацій, як популярна філософська концепція, що покликана пояснити новітні інформаційні процеси в суспільстві. Масова комунікація - це процес поширення інформації (в тому числі знань, духовних цінностей, моральних і правових норм і т. п.) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, кінематограф, телебачення) на численно великі, розосереджені аудиторії. Теорія масових комунікацій як наукова проблема виникла в XX столітті з поширенням електронної журналістики.
   Сучасні філософські концепції розвитку суспільства в нових комунікативних умовах, породжених бурхливим розвитком електронних засобів масової інформації, так чи інакше беруть свій родовід від теорії масових комунікацій Г. М. Маклюена, знання основних положень якої є важливим елементом в освіті сучасного журналіста, тим паче, що в радянській науці його вчення замовчувалося або кривотлумачилося.
   Герберт Маршалл Маклюен (1911-1980) - видатний канадський філософ, публіцист. Він працював професором філософії в Торонтському університеті. Всесвітню популярність принесла йому книга "До розуміння засобів масової комунікації: продовження людини", яка вийшла в 1964 році і відразу стала бестселером. Самого автора у відгуках на книгу називали "пророком електронної ери", "великим мислителем". Ім'я його поставили на Заході в один ряд з іменами М. Коперника, Ч. Дарвіна, З. Фройда, тобто тих науковців, чиї концепції справили враження перевороту в певних галузях знань.
   Теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена складається з таких головних розділів:
   1) розгляду типів поширення інформації як рушійних сил історії;
   2) аналізу процесів "технологічного розширення свідомості" за допомогою аудіовізуальних мас-медіа;
   3) вивчення телебачення як нового типу відеожурналізму, що відкриває нову епоху майбутніх систем ЗМК.
   1. Згідно з поглядами Г. М. Маклюена, рушійними та визначальними силами в історії людства є різного роду й типу засоби масової комунікації. Не народні маси, не конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин, не класова боротьба, як твердить теорія марксизму, а способи функціонування інформації в суспільстві визначають характер і сутність тієї чи іншої епохи.
   Г. М. Маклюен був перший, хто звернув увагу на те, що спосіб передачі інформації не є чисто технічним прийомом, а визначає зміст комунікаційних відносин епохи. Його вислів: "The Месііит ія the Message", тобто: "Засіб - це повідомлення" - став афоризмом новітньої інформаційної епохи. Канадський філософ несподівано для багатьох з'ясував, що всупереч традиційному поглядові, згідно з яким засоби передачі думки інертні до самої думки, становище насправді виявилося цілком протилежним: засоби комунікації самі по собі змістовні й що, наприклад, телебачення повідомляє не просто новини й не погляди коментаторів, а саме себе, свій спосіб бачити світ; а відтак підпорядковують собі створену людиною інформаційну картину світу. Засоби масової комунікації завдяки своїй суспільній унікальності визначають процеси взаємодії особистості й суспільства, людини й держави, виробляють стереотипи людської поведінки й реакції на довкілля.
   Розвиток і зміни в техніці й технології засобів масової комунікації спричинює два грандіозні наслідки:
   1) зміну суспільних епох, які відзначаються сталістю, стабільністю саме завдяки пануючому в них способу поширення інформації;
   2) еволюцію світоглядних систем людства, формування масової та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
   Іншими словами, засоби масової комунікації визначають усю структуру суспільства, формують економічні відносини, стосунки між різними верствами населення, забезпечують функціонування ідеологічних доктрин, консолідують націю в державу. Їхній вплив універсальний і має вагомі наслідки в різноманітних інших сферах приватного та публічного життя.
   Г. М. Маклюен не оригінальний у виділенні історичних епох суспільства, їх він нараховує чотири, але виділяє їх на основі домінант, властивих його ціннісній концепції, вважаючи, що сутність суспільної самототожності визначається панівним у ту чи іншу епоху засобом масової комунікації.
   Так, системі усної комунікації, дописемної культури відповідає первісне родинно-общинне суспільство. Усний спосіб поширення обмежує невеликими територіями і соціальними групами функціонування певної інформації. Унаслідок цього одиницею людської спільноти виступає окреме плем'я. Засоби виробництва украй примітивні, новинки, технічні й технологічні знахідки внаслідок локального поширення інформації не стають здобутком широкого загалу, що й обумовлює вкрай низький рівень виробництва й продуктивності праці.
   Поява писемності, тобто способу фіксувати інформацію в знаках і текстах, що привело до можливості, по-перше, передавати її на великі відстані, а по-друге, зберігати її для майбутніх поколінь, спричинює перехід суспільства в нову якість - народжується рабовласницька ера. Новий тип комунікації призводить до появи держав, поширення здобувають технічні новинки, вдосконалюються засоби виробництва, з'являються люди розумової праці, поліпшується зброя, що приводить до виникнення перших імперій.
   Вищий рівень організації суспільства й нова історична епоха починається з винайденням книгодрукування. Книжка дозволяє накопичувати й зберігати тривалий час фундаментальну інформацію. Зростає й далі продуктивність праці, збільшується кількість освіченості, інтелігенції, розширюються державні утворення, новий тип комунікації консолідує більші людські спільноти. Настає епоха феодалізму. В епоху народження капіталізму народжуються перші газети, виникає журналістика, яка ознаменувала стрибок людства в сфері поширення інформації, відкрилася можливість для спеціалізації великої групи людей для збирання, обробки й поширення інформації. З розряду стихійного явища вона перетворилася на інституційний.
   І, нарешті, дальший розвиток суспільства приводить до появи радіо й телебачення. Людство консолідується в одну спільноту, інтенсивність нарощування знань дозволяє говорити про науково-технічну революцію, інформація поширюється практично миттєво, проблемою є не отримання, а аналіз і узагальнення її. За Г. М. Маклюеном, починається ера "інформаційного комунізму". Нагадаємо, що слово "комунізм" походить від латинського "communis", яке перекладається як "спільний".
   Власне, епоха ефірних ЗМК і цікавить найбільше Г. М. Маклюена, роздуми над її сутністю стали головним чинником створення й усієї його концепції. Він переходить до розгляду її найважливіших характеристик, соціальних і психологічних наслідків новітніх комунікативних процесів.
   2. Технічні винаходи виникають з практичної потреби людини підсилити якийсь із своїх органів. Але, збільшуючи силу цього органу, технічний пристрій призводить водночас до його атрофії від бездіяльності. Відбувається поступове відмирання, "ампутація" людського органу. Таку ж дію справляють на людину й новітні технічні ЗМК. Але вплив ефірних способів поширення інформації комплексний, синтетичний.
   Сучасні ЗМК посилюють не окремі органи, а розширюють людські почуття й думки, тобто в цілому свідомість, екстериоризують усю центральну нервову систему. Це призводить до важливих перетворень в соціальному й психічному бутті людини. Настає ера "технологічного розширення свідомості".
   На людину навалюється великий вантаж зовнішньої інформації, яку вона не в силі упорядкувати, "перетравити", зробити внутрішнім надбанням, її сприйняття, психіка, розум виявляються розбалансованими внаслідок активного тиску на неї суперечливої, часто протилежно спрямованої інформації. Потік інформації з електронних ЗМК зростає настільки й стає дедалі агресивнішим, що людина втрачає здатність до вибірковості, до опору інформаційній навалі. Довкілля перетворюється для людини на світ абсурду. Вона остаточно заплутується в мережі інформаційних каналів, а нова інформація лише ускладнює і без того складний навколишній світ.
   Наш час Г. М. Маклюен назвав "епохою увімкнутої свідомості". Людина весь час перебуває в полі експансивного тиску на неї ЗМК. Це спрощує для зацікавлених політичних сил процес маніпуляції суспільною свідомістю. Електронні ЗМК дозволяють нав'язати людській спільноті певні ідеологічні стереотипи, кліше, штампи сприйняття дійсності й реакції на події. Вироблення таких свідомісних кліше й штампів Г. М. Маклюен назвав створенням "архетипів свідомості". Створенням таких "архетипів" і займається маніпулятивна пропаганда. Людина не в силі протистояти тиску на неї загальних, масових духовних стереотипів, що спричинює знищення її особистості.
   Теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена володіє величезною застерігаючою силою. На його думку, новітня комунікативна ситуація спричинює регрес людства. Алфавіт і друкарський верстат, тобто поява писемності й книги, викликали процеси спеціалізації, виникнення розподілу між фізичною й розумовою працею, виробили лінійне часово-просторове бачення світу, що привело до розгалуження й удосконалення логічного мислення. Ефірні ЗМК призначені для інтенсифікації спілкування людей, посилення їхньої співучасті в подіях, збільшення ступеня включеності в історію. Новітні ЗМК повертають людство до рівня усної системи комунікації. За допомогою могутньої техніки створюється максимально широке поле (засадничо тотожне людству) функціонування усної інформації. Особистість розчиняється в масовій свідомості. Це дозволяє Г. М. Маклюену твердити: "Якщо історія починається з винайденням писемності, то вона закінчується з винайденням телебачення". Розгляд цього типу ЗМК і складає наступний розділ теорії Г. М. Маклюена.
   3. Телебачення відкриває нову епоху в історії людства. Ця епоха буде базуватися на розвиткові нових електронних ЗМК, побудованих на засадах синтетичного впливу на людину, сполучення зорового образу й мовлення. У цьому сутність "Нового журналізму", що започатковується зараз. Електронні ЗМК заперечують традиційну друковану журналістику, заміняють людині газету й журнал, а також і книгу. Саме телебачення стало найважливішим поштовхом для виникнення маскультури, пересічних творів літератури, естради й відеомистецтва, що створюються із свідомою настановою на заповнення ефірного часу без особливих претензій на мистецьку цінність.
   "Новий журналізм" - це відеожурналізм, адже на телеекрані може бути відображене усе, будь-які картини й сфери дійсності. Телестилістика - це стилістика рекламного мислення, де головна мета - яскравість форми, привабливість зовнішньої картинки. Телестилістика - це стихія імпровізованого усного мовлення, що не передбачає тривалого виношування думки, інтимного спілкування сам-на-сам, як у читача з книгою. Телестилістика - це прихована, таємна маніпулятивна пропаганда.
   Індивід намагається пристосуватися до нової інформаційної ситуації, але зустрічається з істотними перешкодами. Він живе весь час з увімкнутою свідомістю, оскільки нескінченним є потік інформації з електронних ЗМК. Це перевантажує нервово-психічні структури людини, вона мусить відмовитися від фіксованої точки зору. В епоху миттєвої зміни новин, безперервного потоку інформації, щохвилинно діючої техніки ЗМК людина втрачає здатність до аналітичної діяльності, узагальнюючої роботи мозку. Людина вимикається з навколишньої дійсності, відокремлюється від безпосереднього соціального довкілля і переключається в світ екранної дійсності, вже не тотожний реальному світові, а зітканий з вражень, пропонованих з екрана. Телебачення нищить індивідуально-орієнтоване сприйняття дійсності, дискурсивно-логічне мислення й соціальну активність людини, унаслідок чого вона втрачає здатність бути особистістю.
   Уже зараз завдяки телебаченню зник простір, втратив актуальність час, людство перемістилося назад в акустичний вимір. Пропоновані з екрану цінності стають спільними для мільйонів глядачів, людство відтак наближається до єдиного соціуму, прямує до тотальної гармонії. Пропонована телебаченням модель свідомості поширюється безмежно на весь світ, породжує колективну, масову свідомість. Людству залишився один крок до "всесвітнього селища".
   Висновок про рух земного соціуму до "всесвітнього або глобального селища" здійснюється на підставі таких спостережень:
   1) відновлює своє панування тип усної комунікації, підсилений, однак, новітніми технічними досягненнями;
   2) відеожурналізм спричинює негайне й безмежне поширення всіх новин;
   3) завдяки відеоряду найвідоміші політики, актори, письменники стають всесвітньовідомими; усі всіх знають, як у селі;
   4) створюється всесвітня масова культура, доступна мільйонам і розрахована на їхній рівень сприйняття;
   5) суспільство набуває характеру безособовості, у ньому відсутні соціально активні суб'єкти;
   6) місто як центр творення цивілізації й культури не скорочується, але набуває виразних ознак села.
   Паралізуючи свідомість, телебачення призводить до загальної духовної непритомності. Знеособленим суспільством легко управляти за допомогою маніпулятивної пропаганди. Особливо сильному маніпулятивному впливові піддаються малописьменні люди й діти. Американський Національний інститут психічного здоров'я провів дослідження впливу телебачення на глядачів і встановив такі основні ознаки цього впливу:
   1) жорстокість і насильство на телеекранах провокує агресивний вияв цих рис у поведінці дітей і підлітків;
   2) паралізуючий вплив справляє на глядачів реклама, яка через зовнішню привабливість і барвистість, а також через багаторазові повторювання врізається в пам'ять, витісняє менш свіжі враження і сприймається як взірець змістовної й формальної досконалості;
   3) у дітей, що багато часу проводять перед телеекраном, атрофуються розумові здібності, вони звикають до способу життя пасивних спостерігачів, мало читають, не вміють аналізувати й викладати побачене й прочитане ні усно, ні письмово, у них погана пам'ять, погано розвинуті навички усного мовлення.
   Від знеособлення рятуються ті, хто виробив імунітет перед загальним утягуванням в телевидовище. Але все менше і менше людей знаходять у собі сили залишатися особистостями, розчиняються безслідно в колективній свідомості.
   Реальні наслідки досліджень науковців засвідчили обґрунтованість занепокоєння Г. М. Маклюена тим становищем в суспільстві, що виникло від запровадження електронних ЗМК.
   У цілому ж теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена містить у собі багато цікавих думок і спостережень. Вона смілива й нетрадиційна, викликана новітньою масово-інформаційною ситуацією в світі. Вона виразно інформаційноцентрична. Її автор прагне всі боки соціальної й приватної дійсності пояснити з погляду тих чи інших способів функціонування в суспільстві інформації. I тут очевидно не можливе її послідовне застосування до всіх випадків життя суспільства. Але прагнення застерегти людство від небезпечних тенденцій, можливих при надмірному захопленні телебаченням і недооцінці друкованих способів існування інформації, визначають гуманістичну сутність цієї теорії.
   А те, що не сам Г. М. Маклюен стурбований можливою деградацією людства внаслідок нівелюючого впливу телебачення на глядачів, свідчить і написаний дещо раніше роман Рея Бредбері "451 градус за Фаренгейтом" (1953), який утверджує неперехідну цінність друкованого способу передачі інформації як такого, що має свої важливі переваги у порівнянні з електронним. Радимо молодим журналістам познайомитися з цим твором.
   Концепція інформаційного суспільства Д. Белла. Книжка Даніела Белла "Прийдешнє постіндустріальне суспільство: Спроба соціального прогнозування" уперше вийшла в світ 1973 р. і за десять років після того була ще раз перевидана в США (1976), вийшла у Великій Британії, а також у перекладах французькою, німецькою, іспанською, португальською, датською, японською мовами. У західному світі вона давно стала бестселером, зокрема й через те, що більшість її прогнозів справдилися. У радянській країні Даніел Белл був предметом нещадної критики, яка була спричинена дотепним і переконливим розглядом помилок соціальної теорії К. Маркса, ґрунтовним доведенням того, що світ пішов насправді іншою дорогою, аніж та, яку йому пророчив засновник марксизму. Російський переклад книжки Д. Белла вийшов з великим запізненням (1999; 2-е вид. 2004) і невеликим накладом.
   Деніел Белл народився 1919 р. у Нью-Йорку, у молодості пройшов через захоплення соціалізмом, але вже в 1940-х рр. прийшов до висновку про недосконалість марксизму, який не надавав ні потрібної теорії, ні методології для аналізу сучасного монополістичного капіталізму. За 1940-1960-ті рр.Д. Белл виріс на різнобічного ученого, який володів глибокими знаннями з цілого ряду гуманітарних і соціальних дисциплін - від історії культури до історії науки і технологій та економічної теорії. Можна сказати, що він належить до числа провідних інтелектуалів кінця ХХ - початку ХХІ ст.
   Попри всю широту наукових інтересів (а можливо, і завдяки їй), він вважає головними напрямками своєї діяльності 1) політичну журналістику і 2) викладання в університетах. Як журналіст він подолав шлях від штатного співробітника до відповідального редактора соціал-демократичного журналу "The New Leader", перейшовши потім у журнал американського великого бізнесу "Fortune", де редагував профспілковий відділ. Як викладач він викладав соціологію спершу в Чіказькому університеті, а потім - у Колумбійському, де захистив докторську дисертацію з філософії і дістав звання професора (1962). З 1969 р.Д. Белл працює в Гарвардському університеті. Його найголовніші праці - це книжки "Кінець ідеології" (1960), "Прийдешнє постіндустріальне суспільство" (1973), "Культурні суперечності капіталізму" (1976). Дві останні увійшли в число ста книжок, які справили найбільший вплив на формування інтелектуального клімату західних спільнот у ХХ ст.
   Концепція постіндустріального суспільства Д. Белла - розгалужена теорія, що охоплює різні боки сучасного життя розвинутих країн: від економіки й політики до науки й культури та прогнозів структурної організації соціуму. Недарма він у передмові до видання 1976 р. виклав свої пошуки назви для майбутнього суспільства. На його думку, воно з однаковою мірою переконливості могло б називатися "суспільством послуг", "інформаційним суспільством" чи "суспільством знання". Але автор відхилив ці назви і зупинився на тій, що увійшла в заголовок книжки, з таких мотивів: вона була виправдана історично, оскільки ставила нове суспільство у зв'язок з попереднім шляхом людства від до-індустріального - через індустріальне - до постіндустріально-го суспільства. У наше завдання не може входити всебічний розгляд концепції Д. Белла, ми зупинимося тільки на тих її аспектах, які надавали авторові право назвати змодельоване ним суспільство інформаційним. Філософ Владислав Іноземцев, який репрезентував бестселер Д. Белла російському читачеві, назвав цілий ряд учених західного світу (М. Порат, Й. Масуда, Т. Стоу-ньєр, Р. Кац, Г. Дордік, Ґ. Ванґ), які розвинули саме цей аспект концепції і, на його думку, навіть створили теорію інформаційного суспільства. На цих аспектах, акцентованих у концепції інформаційного суспільства ми далі й зупинимося докладніше, хоча нам із зрозумілих причин не вдасться уникнути й викладу її загальних положень.
   Постіндустріальне суспільство Д. Белл протиставляє доінду-стріальному й індустріальному за типом відношення людини до природи й виробництва. Доіндустріальне господарство є в основному видобувним і базується на сільському господарстві, видобуванні корисних копалин, рибальстві, заготівлі лісу та інших ресурсів, аж до природного газу й нафти. Індустріальне господарство має переважно виробничий характер, використовує вже добуту енергію і машинні технології для виготовлення товарів. Постіндустріальне суспільство складається переважно з обробних типів промисловості, головним його продуктом є новітні технології, які просувають суспільство вперед по шляху прогресу, а обмін інформацією і знаннями відбувається за допомогою телекомунікацій і комп'ютерів.
   За Д. Беллом, постіндустріальне суспільство не просто кількісне нагромадження рис і ознак попередніх суспільств, а вихід на нову якість, воно засадничо відрізняється від попередніх його типів. Вирішально змінюється структура народонаселення. У першому типі переважну більшість працюючого населення складають селяни, а рід занять становить обробіток землі. У другому типі пропорції змінюються на користь промислових робітників, а родом занять стає виробництво штучно створених (а не природно отриманих) товарів. У третьому типі суспільства переважна більшість населення зайнята в сфері послуг (це так звані - "білі комірці"), машинні технології поступаються місцем інтелектуальним. Скорочення фізичної праці й розширення сфери послуг дозволило постіндустріальному суспільству надати широкі можливості для зайнятості жінкам, які вперше в історії дістали надійну основу для економічної незалежності. Головні структурні елементи індустріального суспільства - капітал і праця - поступаються місцем засадничим цінностям постіндустрі-ального суспільства - інформації та знанням. Іншими словами, на позицію головного товару висувається не окрема розпізнавана одиниця (батон хліба, автомобіль), а інформація та знання.
   На відміну від попереднього типу товарів, вони не споживаються й не витрачаються. Знання - суспільний продукт, його особливість полягає в тому, що навіть будучи проданим, воно залишається в свого виробника. "Знання, - наголосив Д. Белл, являє собою "колективне благо", оскільки за своїм характером з моменту створення воно стає доступним усім і в окремої людини чи підприємства немає особливого стимулу платити за його виробництво, якщо тільки вони не прагнуть отримати на нього майнові права у вигляді патенту чи авторського права" (с. СІЛІ).
   На думку Д. Белла, сутність знання в інформаційну епоху вирішально змінилася. У попередню добу технічні відкриття були доволі поверхово пов'язані з теоретичною наукою. Наприклад, відкриття Дж. Уаттом парової машини не потребувало від нього знання з механіки, а Т. Едісон для відкриття електричної лампочки провів біля 2 тис. дослідів, поки не наштовхнувся на правильний варіант. Іншими словами, це був час талановитих і наполегливих самоуків, які методом проб і помилок здійснювали технічні відкриття. В інформаційному суспільстві зростає значення фундаментальної науки і скорочуються терміни віднайдення її практичного застосування. Д. Белл наводить приклади: комп'ютер не міг бути винайдений без досліджень у галузі фізики твердого тіла; лазер з'явився завдяки проведеним дослідженням молекулярних оптичних пучків. На підставі своїх спостережень він сформулював закон: "просування в будь-якій галузі стають все більш залежними від первісної теоретичної роботи, яка кодифікує вже відоме і вказує шлях до емпіричного підтвердження" (с. 33). І далі відзначив: "Фактично теоретичне знання все більше стає стратегічним ресурсом, стрижневим соціальним принципом, а університети, дослідницькі організації та інтелектуальні інститути, де воно кодифікується і збагачується, виявляються стрижневими структурами новонароджуваної цивілізації" (с. 33-34).
   Як би не хотілося журналістам, але одне з основних понять концепції постіндустріального суспільства Д. Белла - інформація - інтерпретується ним зовсім не в журналістському, а в за-гальносоціологічному аспекті. "Під інформацією я розумію, -вказав він, - у загальних рисах зберігання, пошук і обробіток даних як основу всіх видів обміну, здійснюваних в економіці і в суспільстві. Сюди входять: а) документація: платіжні відомості, дані про державну допомогу (наприклад, при соціальному забезпеченні), банківські і кредитні розрахунки і т. п.; Ь) планування: резервування авіаквитків, виробничі плани, аналіз стану запасів, інформація про асортимент продуктів і т. д.; с) демографічні і бібліотечні відомості: матеріали переписів населення, дані, отримані при проведенні обстежень з вивчення громадської думки, результати вивчення ринку, відомості про вибори і т. д." (с. СІЛ). Іншими словами, для Д. Белла інформація сприймається не у вузькому значенні як журналістська новина, а в широкому - як будь-які відомості, що можуть бути в будь-який спосіб збережені, зафіксовані й надані для користування на будь-якому носії. Це, швидше, наукова й науково-технічна інформація, виробництво й поширення якої стає головною рушійною силою сучасності.
   Однак сказати, що інформаційні аспекти концепції постін-дустріального суспільства Д. Белла зовсім не мають ніякого відношення до журналістики, так само було б несправедливо, оскільки журналістика - це не вузька галузь збирання, обробки й поширення інформації (у вузькому сенсі - як новин), а в сучасному світі - і комунікативна теорія, і швидкі зсуви в розвитку інформаційних технологій, які справляють свій ужитковий вплив на зміст журналістських повідомлень. Відтак, її знання є надзвичайно важливим для орієнтації сучасного фахівця з мас-медіа в просторі своєї професії.
   В іншому місці своєї обширної наукової праці Д. Белл зауважив: "постіндустріальне суспільство у такій же мірі є інформаційним суспільством, у якій індустріальне суспільство - то-варновиробним" (с. 632). Багато з прогнозів науковця мають безпосереднє відношення до журналістики. Зупинимося на розгляді деяких положень, запропонованих для обговорення вже в епілозі, де подані такі проблеми, які перебували на час написання книжки в стані зародження, але зараз з усією очевидністю виявили свою актуальність.
   По-перше, Д. Белл, здається, був мало не першим, хто звернув увагу на таку особливість: колосальне збільшення обсягів інформації (економічної, політичної, соціальної, культурної), яку нібито потрібно засвоїти людині інформаційного суспільства, потребує від неї величезної уваги, часу й енергії, що їх вона насправді не має. Більший обсяг інформації не означає її повноти; навпаки, збільшення кількості вимірів і параметрів, які необхідно враховувати для прийняття рішень, роблять інформацію все менш і менш повною. Збирання потрібної інформації стає все більш трудомістким процесом, витрати на її збирання й опрацювання неймовірно зростають. Пошук правильного (адекватного) рішення на підставі такої множинної інформації стає тривалим і витратним процесом.
   По-друге, інтенсивно розвивається ще одна особливість інформації - вона стає дедалі все більш специфічною, вузько спрямованою. Іншими словами, якщо в першому пункті мова йшла про розширення інформаційного поля, примноження числа його складників, то в цьому випадку йдеться про поглиблення специфічних інформаційних структур, які ґрунтуються на спеціалізації знання, що його здатні розуміти лише вузькі спеціалісти. Інформація, таким чином, стає все більш складною для сприйняття, дедалі більше ускладнюються процеси перекладу спеціального знання на мову масової інформації, що є предметом діяльності журналістики. Суспільству загрожують процеси інформаційного відчуження, коли одна його частина буде погано розуміти, що відбувається з іншою його частиною.
   По-третє, на роль першочергової проблеми висувається потреба в осмисленні інформації. "Говорячи мовою журналістики, - зауважив Д. Белл, - новини вже не повідомляються, але інтерпретуються" (с. 633-634). Інтерпретація здійснюється вже на початковому етапі - відбору необхідних повідомлень з величезного інформаційного потоку. Далеко не всі факти й події життя перетворюються на новини, тобто просто-напросто не всі стають повідомленими, але й не всі новини (повідомлені факти) мають шанс бути включеними в інформаційні випуски телеканалів чи потрапити на шпальти газет, а потрапивши на шпальти газети чи в інформаційні випуски, не всі можуть бути сприйняті аудиторією. Дедалі більше зростає складність пояснення, адекватної інтерпретації повідомлень внаслідок зростання їх специфіки й технічного характеру інформації. Газети й журнали потребують фахівців з дедалі вужчої тематичної спеціалізації, що неминуче позначається на їх загальножурналістській підготовці. Усе більшої спеціалізації набувають не тільки журналісти, але й самі журнали, які все більше відрізняються один від одного, аж до появи все більшого числа "популярних" видань, які пояснюють нові теорії відносно підготовленій і масовій аудиторії. Диференціація в журналістиці вимагає все більших витрат.
   По-четверте, зростання обсягів інформації наштовхується на непереборну перешкоду - обмежену здатність людини цю інформацію засвоювати. Інформаційне суспільство поки що не привело (й не може привести) до появи інформаційної людини, тобто такої, яка б демонструвала підвищений рівень засвоєння інформації у порівнянні з своїми попередниками. Більше того, інформаційна епоха як ніколи раніше поставила на порядок денний проблему: свідомість людини в аспекті об'єму пам'яті й можливості засвоювати інформацію залишається сталою величиною. Існує верхня межа кількості інформації, яку людина здатна засвоїти й обробити. Таким чином, зростання загального обсягу інформації при сталих обсягах її засвоєння означає тільки одне: "все про більше і більше ми знаємо менше і менше" (с. 634).
   Оскільки компетентність дається все дорожчою ціною і розглядається як найвизначніша вартість, тут і виникає ідея меритократії, яку ми вже розглянули в наших попередніх викладах. Інформаційне суспільство потребує нових людей, і ними виявляються учені, математики, економісти, творці нової інтелектуальної технології, спеціалісти у різноманітних галузях природничого, гуманітарного й соціального знання. Скасовується спадкоємність і родинні зв'язки, які в попередні епохи забезпечували людині шлях до влади. В інформаційну епоху вона йде по ньому завдяки своїм внутрішнім якостям - розуму, таланту, знанням, працьовитості, наполегливості. Меритократія - це передусім клас професіоналів, який володіє знаннями, а не власністю.
   Тут важливо додати до сказаного таке: головним соціальним інститутом меритократії в інформаційному суспільстві стає Університет як інструмент передачі знання від тих, хто володіє компетенцією, до тих, хто має здібності, посвячений служінню авторитету, знанням і освіченості. Більшість учених, які провадять фундаментальні дослідження, сьогодні зосереджені в університетах, саме університети служать джерелом спеціалізованих кадрів, яких потребує суспільство, уряд, громадські організації. Навіть більшість критиків і письменників знаходять собі застосування в університетах. Це означає лише одне: "Університет в усе більшій мірі стає головним соціальним інститутом постіндустріального суспільства" (с. 334). Так же, як протягом попередніх ста років комерційне підприємство грало провідну роль в індустріальному суспільстві, так у найближчі сто років таку роль буде грати університет, унаслідок виконуваних ним функцій бути джерелом інновацій і знань.
   Журналістика розглядається Д. Беллом як мотор соціального прогресу. У попередні епохи новини поширювалися у вигляді чуток та існувало лише кілька газет, що висвітлювали переважно місцеві події. Журналістика створила національне суспільство, а потім і світове співтовариство, приєднавши навіть розрізнених фермерів через мас-медіа до політики й культури. Населення переживає інформаційний стрибок взаємодії. Унаслідок взаємодії, налагодженої завдяки засобам комунікації, виникає масове суспільство. Масове суспільство, за Д. Беллом, - суспільство "скорочених відстаней"; певна річ не тільки географічних, але соціальних, естетичних, психологічних.
   Енергія знання нагромаджується в наукових часописах, зростання кількості яких демонструє щаблі руху людства до інформаційного суспільства. Найстарішим науковим журналом Д. Белл називає "Філософські праці Лондонського Королівського Товариства", які вперше з'явилися в 1665 р. Число таких часописів росло поволі. До початку ХІХ ст. воно складало приблизно сто, до середини того ж століття - тисячу, до 1900 р. - десять тисяч. Наука виявляється нерозривно пов'язаною з журналістикою. Чи можуть вважатися фактом науки праці, що залишилися в рукописах? - запитує Д. Белл і переконливо доводить: ні. А далі пропонує таке визначення: "Наука - це те, що публікується в наукових журналах, газетах, доповідях і книгах. Коротше, це те, що втілюється в літературі" (с. 241). Ознакою нарощування наукового знання стала поява нового типу часописів - реферативного журналу. На середину ХХ ст. їх кількість досягла трьохсот.
   Сучасне суспільство вже давно живе в умовах надлишку інформації. Потенційно увесь світ перебуває в сфері пильної уваги будь-якого чита-слуха-гляда-ча. Існує величезна кількість політичних осіб і партій, з якими кожному необхідно ознайомитися, щоб не відстати від поточних подій. З ними нас мало не в примусовому порядку знайомлять щоденні газети й випуски новин.
   Проблемою для людини стає віднаходження часу для приватного життя, пошук відкритого простору, де вона може знайти притулок від стресів, якими їй загрожує журналістика.
   Людина прагне вирватися із зачарованого кола, але це їй не вдається. Для неї вже не існує реальності, поза віртуальним світом, створеним у мас-медіа. На протязі більшої частини історії (доіндустріальний стан) для людини реальністю була природа. В індустріальну епоху реальністю стала техніка, інструменти і предмети, виготовлені людиною, які, однак, здобули незалежне від людини існування й утворили речовий світ навколо неї. У наш час реальністю для людини є в першу чергу інформаційний віртуальний світ, створений комунікаційними технологіями. Це не природна, не речова, а комунікаційна реальність, яка полягає у відображенні свого "я" в інших людях. Людство стає мережею свідомості, яка реалізує себе як єдина соціальна конструкція. Ера природи і ера речей залишилися позаду.
   Створивши модель інформаційного суспільства, Д. Белл зупинився. Як розв'язати соціальну (інформаційну, комунікаційну) колізію, у яку потрапило людство, він не знає. Із сумом варто відзначити, що українська наукова спільнота з великим запізненням має змогу познайомитися (і то через російський переклад) з видатним твором наукової думки. Світове співтовариство пішло далеко вперед, на Заході з'явилися нові праці, які мають на меті осмислення пройденого шляху і соціальне прогнозування. Але адаптація їх в українську свідомість так само затримується, як колись це було з книжкою Д. Белла. Тоді можна було нарікати на ідеологію й цензуру, але тепер нарікати ні на кого, окрім самих себе. Українським медіа-дослідникам варто більш активно й наполегливо (і головне - своєчасно) засвоювати надбання світової соціологічної думки.
   Концепція "поля журналістики" П'єра Бурдьє. У сучасному західноєвропейському журналістикознавстві особливою популярністю користується концепція "поля журналістики" П'єра Бурдьє. П'єр Бурдьє (1930-2002) - видатний французький філософ і соціолог, який старанно й послідовно вивчав сучасний стан мас-медіа на прикладі країн з найбільш розвиненою системою масової інформацій й комунікації. В останній період свого життя він належав до такого кола французьких інтелектуалів (Жак Дерріда, Поль де Ман, Жан-Франк Ліотар), які не мали сталого місця праці, а запрошувалися одночасно до багатьох провідних університетів не тільки Франції, але й світу. Книжка "Про телебачення і журналістику", створена на підставі лекцій, прочитаних в одній з найвідоміших вищих шкіл Франції - Колеж де Франс (у 1995-1996 роках), - узагальнила багаторічні дослідження, висвітлила проблему активного впливу телебачення як комунікаційного каналу поширення інформації на журналістику в цілому. А за цим постала й загальна картина інформаційного світу, у якому людство живе сьогодні .
   Сучасну гуманітарну науку П. Бурдьє збагатив загальним поняттям соціального поля. Він вважав, що в суспільному житті співіснують численні поля: політики, економіки, банкової діяльності і фінансів, культури, спорту та ін. "Поле є місце сил, -відзначив П. Бурдьє, - усередині якого агенти займають позиції, що статистично визначають їх погляди на це поле і їх практики, спрямовані або на збереження, або на зміну структури силових відношень, що створюють це поле" (с. 108-109). Можливо, зрозу-мілішою його думка буде в інтерпретації відомих авторів: Луїзи Філліпс і Маріанне Йоргенсон, які так сформулювали думку Бурдьє: "поле - це відносно автономна соціальна сфера, що підпорядкована визначеній внутрішній соціальній логіці" . Поле - це структурований соціальний простір: поле сил і поле боротьби за зміну чи збереження цього поля. Слід прийняти до уваги сукупність силових відношень, що складають структуру поля. Найбільш стійке поле таке, яке має найбільш розгалужену структуру, а елементи структури істотним чином відрізняються між собою. Існувати в полі, - у полі літератури, у художньому полі - значить відрізнятися, відзначає П. Бурдьє. Подамо ще одне визначення сутності цього поняття, осягнуте через популярний у сучасній філософії концепт гри: за Н. А. Шматко, "поле - простір гри, що історично склався, із специфічними, властивими тільки цьому простору інтересами, цілями і ставками, з особливими законами функціонування" . Найбільшою потужністю наділене те поле, яке володіє ресурсами, що їх можна інвестувати в гру, щоб отримати прибуток.
   Особливу увагу філософ спрямував на вивчення поля журналістики. Поле журналістики, за П. Бурдьє, утворилося в ХІХ столітті на основі опозиції між газетами, які пропонували передусім новини сенсаційного характеру, і газетами, що публікували аналітичні матеріали і коментарі, прагнули підкреслити свою відмінність від перших і голосно проголосити свою "об'єктивність". Журналістське поле - це мікрокосм, підпорядкований своїм власним правилам. Визначальна особливість поля журналістики - безкінечна боротьба за свободу слова. Патрік Шампань, французький дослідник медіа сформулював цю думку категорично: історія журналістики могла б називатися історією неможливої незалежності або менш песимістично: нескінченною історією боротьби за незалежність, яка весь час загрожена .
   У полі мас-медіа спостерігаються два типи визнання: вузьке, серед рівних, колег, професіоналів і широке або зовнішнє - з боку публіки, непрофесійних споживачів. Журналістське поле особливо страждає від того, що панівним у ній є другий тип визнання. Конкуренція в ньому вимірюється невидимими силовими лініями, на які вказують такі ознаки, як частка ринку, що припадає на різноманітні канали; авторитет у замовників реклами, наявність престижних журналістів та ін. Журналістське поле постійно піддається випробуванню вердиктом ринку або безпосередньо через санкції з боку клієнтів, або опосередковано через механізм рейтингу. Проте конкуренція між журналістами не відчувається і не мислиться як чисто економічна боротьба за отримання прибутку, насправді вона пов'язана з позицією даного медіа в символічних відносинах.
   Четверта влада, якою визнають сьогодні журналістику, насправді "влада" (в лапках), тобто символічна, несправжня влада. Вона нікому нічого не може реально наказати. Проте через механізм громадської думки журналістика володіє величезною силою впливу на всі сфери суспільного життя і владу в тому числі.
   Існують також символічні революції, що виробляються творчою інтелігенцією, ученими, видатними релігійними і, рідше, політичними пророками. Але такі революції, попри їх символічність, спрямовані на ментальні структури, тобто змінюють наше бачення і мислення. Загрозу такої символічної революції з цілком негативними ментальними наслідками несе з собою телебачення, яке на наших очах змінює засадничі функції журналістики. Телебачення виступає як справжній інструмент підтримання символічного порядку. Символічний вплив телебачення полягає в його все загальності, у привабленні уваги до потенційно цікавих для всіх подій.
   Особливо великий вплив має телебачення, будучи інструментом, який дозволяє теоретично торкнутися всіх громадян. На телебаченні панує "ефект реальності": воно примушує повірити в те, що показує. І мало-помалу телебачення, яке за ідеєю є інструментом відображення реальності, перетворюється на інструмент створення реальності, ми все більше і більше наближаємося до простору, у якому соціальний світ описується й диктується телебаченням. За допомогою телебачення досягається то же ефект, що й від демонстрації в 50000 чоловік, запевняє П. Бурдьє.
   Своєю здатністю доступу до найширшої аудиторії телебачення поставило друковану журналістику і культурний світ у цілому в жахливе становище. Поруч з ним жовта преса, від якої моторошно, - це дрібнички. Число глядачів вечірнього випуску новин, вказує П. Бурдьє, більше, ніж сукупне число читачів усіх ранкових і вечірніх газет Франції, разом узятих. Для дослідника це значить, що телебачення цілком відповідає ментальним структурам більшості телеглядачів. Але чи йде панування телебачення на користь людству, суспільству в цілому?
   Тут П. Бурдьє переходить до розгляду залежності телебачення від інших соціальних полів і приходить до висновку, що поле телебачення (а через нього і поле журналістики, частиною якого воно є) володіє однією особливістю: воно набагато більше залежить від зовнішніх сил, ніж інші поля виробництва культурної продукції: математичне, літературне, юридичне, наукове та інші поля. Таким чином, встановлюється ціла вертикаль залежностей: "усі поля виробництва культурної продукції піддаються структурному тискові поля журналістки" (с. 74); поле журналістики перебуває під тиском поля телебачення, а поле телебачення перебуває під тиском поля економіки.
   Причому через можливість точного підрахунку публіки кожної конкретної передачі чи програми вплив економіки весь час посилюється. Всередині самого поля журналістики йде невпинна конкуренція за присвоєння публіки, а також за присвоєння того, що повинно привабити публіку.
   Чим краще ми розуміємо, як функціонує певне поле (соціальне середовище), тим ясніше стає, що людьми, які його складають, маніпулюють у такій же мірі, як і ті, що нібито самі маніпулюють. Іншими словами: маніпулюючі насправді так само маніпульова-ні. Без знання про те, хто господар тієї або іншої телекомпанії, яка доля її замовників у бюджеті і які розміри отримуваної фінансової допомоги, ми не можемо нічого зрозуміти в її фінансуванні.
   Але навіть не в господарях сутність питання, а в набагато складніших субстанція і зв'язках духовного виробництва з економікою. Телебачення сильніше за інші сфери культурного виробництва відчуває тиск необхідності комерційного зиску, яке набуває форми рейтингу. Віднині рейтинг володіє всіма умами, сьогодні панує "рейтинговий менталітет", ринок все більше і більше визнається легітимною інстанцією легітимації. Через механізм рейтингу комерційна логіка починає керувати виробництвом творчих виробів.
   Проте, на думку П. Бурдьє, логіка отримання максимальних прибутків несумісна з ідеєю культури. Боротьба за розширення аудиторії, за рейтинг спричинює комерціалізацію культури, призводить до того, що розповсюджувач починає диктувати творцю. Причому слід пам'ятати: великі твори, які люди вважають най-видатнішими досягненнями в галузі гуманітарних наук, математики, поезії, літератури, філософії, - були створені всупереч еквіваленту рейтингу, всупереч комерційній логіці.
   Під демократією часто розуміється споживчий рейтинг і пошук нових ринків збуту продукції. П. Бурдьє руйнує міф про продуктивність нібито демократичних ринкових законів у застосуванні до культури. Він показав, що на противагу до уявлення про те, що ринкова конкуренція веде до безкінечного розмаїття пропозицій, насправді ми спостерігаємо постійну стандартизацію культурної продукції. Великі інформаційні корпорації, прагнучи до скорочення витрат і збільшення прибутків, ставлять на потік виробництво розважальних програм, серіалів, глянцевих журналів і т. д. При цьому не бажаючи ні в чому поступатися конкурентові, вони виробляють продукцію того ж типу. Таким чином, вільна конкуренція згубно впливає на журналістику, а через неї і на всю культуру.
   П. Бурдьє вказав на особливості телебачення, які сформувалися внаслідок тиску на нього рейтингового менталітету.
   По-перше, він звернув увагу на те, що телебачення виявляє все більшу схильність подавати зображальну інформацію про факти як видовище і розваги. Через посилення символічного значення телебачення у журналістському світі спостерігається тенденція до запровадження такого розуміння інформації, яке не виходить за межі жовтої преси, що висвітлює спортивні змагання і хроніку подій.
   Телебачення володіє свого роду монополією на формування свідомості значної частини населення. Тимчасом дорогоцінний ефірний час заповнюється порожнечею, нічим або фактично нічим; за кадром залишається важлива інформація, якою глядач мусив би володіти для здійснення своїх демократичних прав. Спостерігається в ставленні до інформації все більший розподіл на тих, хто здатний читати так звані поважні, серйозні газети і тих, чий політичний багаж зведений до інформації, яку постачає телебачення, тобто у кого він практично відсутній.
   В основі вибору журналістів лежить пошук сенсації і видовища. Журналістів цікавить щось виключне, виключне для них. Місце, яке вони приділяють ординарному, тобто передбачуваному звичайними очікуваннями, віддається екстраординарному: пожежам, паводкам, убивствам, хроніці подій. Під хронікою подій П. Бурдьє розуміє не політичні загальнонаціональні події, а швидше пригоди, випадки з приватної практики. Звідси твердження: хроніка подій - це факти, які розважають і відволікають увагу від головного в нашому житті. Хроніка подій створює ефект політичної порожнечі, зводить світове життя до рівня анекдоту або плітки.
   Прикметним є панування американського телебачення, яке є джерелом ідей і прийомів для багатьох журналістів світу. Порівняймо цю думку із спостереженнями українського дослідника сучасних медіа Б. Потятиника. На місце головної функції журналістики, відзначив він, виходить розважальна. Уже сьогодні в найбільш інформаційно просунутій державі США американців найкраще розважають і найменше інформують. Телевізійна інформація є, як правило, дезінформацією, тобто іррелевантною, фрагментованою, поверховою інформацією .
   Саме логіка журналістського поля сприяє виробництву уявлень про світ як абсурдне чергування катастроф, світ з етнічними війнами, расовою ненавистю, насильством и злочинами, він являє собою вороже середовище, незбагненне і повне загроз, від якого пересічній звичайній людині слід заховатися й захиститися. Телебачення приводить до помилкового уявлення про те, що насильство і злочинність безперервно зростають, сприяють підтриманню почуття тривоги і уявленню про те, що вжиті засоби порятунку недостатні. Це сприяє розвиткові фаталістичної незалученості і збуджує у більшості глядачів думку про некерованість суспільства і збереження існуючого порядку.
   Наголосимо: у даному випадку мова йшла про репрезентацію на телебаченні повідомлень про факти і явища соціального життя, тобто про інформаційний (а не публіцистичний чи аналітичний) рівень діяльності сучасних мас-медіа. За П. Бурдьє, тут панують екстраординарні новини, а про магістральні визначальні для сучасності події, необхідні глядачеві для прийняття правильних рішень, він мало що довідається.
   Але на теренах публіцистичної, аналітичної інформації спостерігаються цілком протилежні процеси - до стандартизації й усереднення, хоча тут найбільш потрібною є свіжість і нетра-диційність мислення і оцінних пропозицій. Але на думку П'єра Бурдьє, у новітню епоху все більш виразно за телебаченням окреслюється особлива негативна функція виступати способом гальмування думки. Цю властивість він вважає другою особливістю сучасного телебачення.
   Телебачення, вважає філософ, не найбільш сприятливе середовище для вираження думок, оскільки вимагає від людини негайної мисленнєвої реакції, швидкої відповіді на поставлене питання. У людини немає часу подумати перед телекамерою. "Я виявив, - відзначив дослідник, - негативний зв'язок між поспіхом і мисленням" (с. 43), - і зауважив: "Як це не парадоксально, і в світі зображення панує слово" (с. 33). Існує зв'язок між мисленням і часом. Не можна мислити на швидкості. Люди не можуть гарно думати у прискореному темпі. Через це вони на телебаченні мислять "готовими ідеями". "Готові ідеї" - це ідеї, засвоєні усіма, загальні, які не викликають заперечень. Телебачення подає нам обмін банальностями, загальними місцями, а це і є комунікація, єдиним змістом якої є самий факт спілкування.
   Зв'язне мовлення, яке поступово усувається з телевізійних студій, насправді залишається однією з найбільш дієвих форм опору маніпулюванню і утвердження свободи мислення. Джордж Берклі говорив, нагадав П. Бурдьє: "Існувати - значить бути сприйнятим". Для деяких наших філософів і письменників існувати - значить бути показаним по телевізору, тобто у підсумку бути поміченим журналістами, або як говорять, перебувати на гарному рахунку в журналістів. Телевізійний екран став сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного ексгібіціонізму.
   За П. Бурдьє, названі ознаки свідчать про загальну девальвацію думки на телебаченні і в культурі завдяки телебаченню. На відміну від загальних місць, підкреслив він, думка за визначенням є підривною (руйнівною): вона починає з руйнування готових ідей, а потім повинна привести докази. На телебаченні ж воліють мати справу з певним колом швидко-думців. "Існують уже готові співбесідники, і це звільняє від необхідності шукати когось, кому справді є, що сказати. Такими часто є молоді люди, нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями, люди, не дуже прагнучі мати справу з ЗМІ і яких до того ж іще слід пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися статейкою або дати інтерв'ю завсідники ЗМІ. "Крім того, щоб бути здатним "думати" в умовах, за яких ніхто вже не думає, необхідно бути особливого роду мислителем" (с. 45). Світ постійно запрошуваних на телебачення - це замкнуте коло, де всі один одного знають, яке функціонує згідно з логікою постійної взаємної підтримки.
   Під час телевізійних дебатів можна помітити цілу серію операцій цензури. Це не зовнішня цензура політичного органу влади;
   це внутрішня цензура, породжена рейтинговим менталітетом самих журналістів.
   Рівень перший цензури виявляється у сталому складі студії. Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає невидиме: ми не помічаємо у видимій конструкції соціальних умов сконструйованості. Склад студії надзвичайно важливий, тому що він сприяє створенню враження демократичної рівноваги. Слід мати запрошених для пояснення своїх дій і запрошених для пояснення дій інших. Це забезпечує метадискурс програми.
   Рівень другий виявляється в ролі телеведучого. Він починає говорити від імені публіки, хоча висловлює свою приватну думку. Якщо він не розуміє якихось пояснень, то він говорить, що глядачеві це не зрозуміло, мовляв, звичайний глядач, який за визначенням є ідіотом, не зрозуміє висловлювань запрошеного експерта. "Ведучий не повинен ставитися до всіх однаково, - підкреслив П. Бурдьє, - він повинен допомагати тим, хто відчуває найбільші труднощі в спілкуванні, якщо ми хочемо, щоб хтось, непрофесіонал у виголошенні промов, зміг говорити щось зовсім прикметне. Я б визначив це як "сократичну місію у всій її величності"" (с. 50). Ведучі, навпаки, часто "завалюють" мовців: не надаючи їм слово в потрібний момент, звертаючись до них тоді, коли вони цього не чекають, виявляючи нетерпіння.
   Про свій досвід участі в теледебатах П. Бурдьє розповів таке: навіть маючи справу з добре до нього налаштованими журналістами, йому дуже часто доводилося розпочинати з перефор-мулювання питання. Журналісти з причини своїх окулярів, своїх критеріїв думки ставлять питання, які не мають ніякого змісту. Якщо не бути до цього готовим, то можна виявитися зобов'язаним відповідати на запитання, які не було смислу навіть ставити.
   Нарешті, третя особливість, що випливає з попередньої: телебачення в сучасну епоху стало способом уніфікованості і "баналізації" мислення і в цілому - стандартизації життя. Термін "баналізація" філософ винайшов сам для позначення уніфікую-чого впливу телебачення на соціум і людину. Для нього це теж наслідок дії економічного чинника, рейтингового менталітету, конкуренції. Один з парадоксів полягає в тому, доводив він, що конкуренція, яка завжди подавалася як умова свободи, здійснює зворотний вплив на поля культурного виробництва, які відчувають комерційний тиск: вона має своїми наслідками уніфікацію, цензуру і навіть консерватизм. Наші якісні газети, зауважив він, стають дедалі менше відмінними, тому що конкурентна боротьба приводить не до диференціації їх, а до уніфікації.
   Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так виразно, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в суспільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному представникові парламентської фракції і т. д. У результаті суспільство отримує чотири чи п'ять офіційних представників, які постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачення світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти "так" чи "ні" засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність доступу до можливості відповісти (бути запитаним).
   Вузьке коло професіоналів публічного виступу - соціологів, істориків, політиків, журналістів і т. п. - об'єднує дві речі: з одного боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у своєму просторі за нав'язування цих принципів і за можливість визнання їх як легітимних категорій конструювання соціального світу.
   П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон - "залізний закон олігархії": не всі громадяни рівні по відношенню до виробництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії. "У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігархії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони сказали самі, якби були здатні говорити від себе" (с. 118-119).
   Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між найбільш близькими у політичному просторі партіями, сектами, напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводиться за один і той самий електорат. Це останнє спостереження так само можна вважати суспільним законом, сформульованим П. Бурдьє.
   Особлива роль у полі журналістики належить особі журналіста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов'язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва і на право широкого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те, що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори через цю монополію беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що "потрібно думати" про так звані "проблеми суспільства".
   Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе, рідкісне панування: вони користуються владою над засобами публічного самовираження й існування, доступом до популярності, до громадського визнання, користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони володіють можливістю нав'язати свої засади бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає такого дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те, що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином, журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють заниженню рівня думки і утверджують панування консервативних елементів життя.
   Історично аналітичні газети з'явилися в кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих газет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста. "Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі явища" (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши шум довкола тої чи іншої події.
   Засадничо "гарним істориком" є той, кого гарні історики вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли нематематик починає втручатися і висловлюватися про математиків, неісторик - про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдяки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математиками, біологами, фізиками розв'язували внаслідок голосування в студії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).
   Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною світу журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компрометуюче справжнього ученого.
   У світі, що загрожений небезпекою показатися нудним і спонуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних коментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати в ефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу. Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправдовують політику демагогічного спрощення.
   Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над структурою журналістського середовища, де він бачить конфлікт старшого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто виступає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відповідно винагороджується. Причому особливо високо оплачується та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблематики. Вони намагаються нав'язати свої "вартості", стиль життя і мовлення, свій "людський ідеал" решті журналістів. Переважно це представники старшого покоління.
   Але все більше в журналістському середовищі нових людей, які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну підготовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин, репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що працюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займатися насправді, стає все помітнішою - хоча існують і випадки адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.
   Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і рахувати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами, здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права, створювати профспілкові об'єднання. Ми можемо й повинні боротися проти рейтингу в ім'я демократії.
   "Молоді журналісти, які не займають стабільного становища, - спостеріг П. Бурдьє, - найбільш схильні протиставляти принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і цинічним вимогам своїх старших колег" (с. 95).
   Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб звільнитися від замовлення і нав'язати свою автономію, право використовувати колір на свій смак, право обирати манеру письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зображати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну гідність.
   Теорія "поля журналістики" П. Бурдьє була сприйнята з інтересом у західній гуманітарній науці, де в нього з'явилися одночасно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці відзначили, з одного боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз метатеорією, яка допомагає прив'язати порядок дискурсу до порядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його за невміння побачити "засадничо конфліктну конфігурацію дискурсів у середині певної соціальної галузі" (тобто виокремлених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії П'єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність і необхідність для українських журналістів і науковців бути обізнаним з нею.

Словник молодого журналіста

   ЖОВТА ПРЕСА - бульварно-сенсаційні друковані органи масової інформації, які під предметом журналістики розуміють події скандально-порнографічного характеру й розраховані на невибагливі смаки малоосвіченого, досить примітивного за своїм культурним рівнем, але чисельного кола читачі в.
   Ознаками жовтої преси є сенсаційні репортажі, скандальна кримінальна хроніка, безсоромне висвітлення таємниць приватного й інтимного життя відомих осіб, значна кількість ілюстративного матеріалу, переважно еротичного характеру. У погоні за сенсацією жовта преса не зупиняється перед неправдивими вигадками, наклепами, плітками, перекрученням факті в.
   Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер "New York Sun", яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей випустив у світ 3 вересня 1833 р. Тираж газети за два місяці зріс до 2000. У 1837р. він вже сягнув 30 тис. прим. 31835 р. найбільш читаною газетою стала "Herald", яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Найважливішого значення набув у ній спеціалізований репортер. Не тільки пошук, але й виготовлення новин стало нормою журналістики. У 1860-х рр. набула поширення така форма виготовлення новин, як інтерв'ю.
   Далі розвиток цього типу преси пов'язаний з іменами Дж. Пу-літцера і В. Р. Герста Джозеф Пулітйцер у 1883р. придбав "New York World", яка мала наклад 20 тис. прим. Наприкінці 1890-х рр. він становив 1 млн прим. Вільям Рандольф Герст придбав 1895 р. "New York Journal". У змаганні цих інформаційних магнатів і народилася "жовта преса".
   Виникнення явища пов'язане з винайденням коміксів -своєрідної "преси для неписьменних". Їх почав малювати в 1895 р. художник Річард Уотколт для нью-йоркської газети <"The World", яка була власністю магната Дж. Пулітцера Зображали перші комікси пригоди "жовтого малюка", який кривлявся,гримасничав, смішив читача. Інший газетний магнат В. Р. Герст-старший перехопив продуктивну ідею і запросив художника за більшу платню до свого видання "New-Jork Journal", куди й перемандрував "жовтий малюк".
   Виник гучний скандал між Дж. Пулітцером і В. Р. Герстом, у процесі якого учасники дійшли до публічних образ на адресу один одного. Редактор видання "New-Jork Press" Ервін Уор-дмен тоді уперше назвав обидві газети, що лаялися через малюка, "жовтою пресою". Так виник термін, що закріпився в журналістиці для позначення певного типу видань.
   "Преса для неписьменних" - оповідання в картинках з безкінечними продовженнями - була призначена для розглядання, а не читання, містила мінімум слів і максимум усім зрозумілих малюнкі в. В. Р. Герст на такого роду виданнях збагатився, а його нащадки заволоділи троном магнатів "жовтої" журналістики.
   В. Р. Герст навіть сформулював теоретичні засади "жовтої преси". "Читач цікавиться передусім подіями, які містять елементи його власної примітивної природи. Такими є:
   1) самозбереження;
   2) кохання і розмноження;
   3) честолюбність.
   Матеріали, що містять один з цих елементів, слід оцінювати як гарні. Якщо вони містять два з них, вони кращі, але якщо вони містять усі три елементи, то це першокласний інформаційний матеріал".
   Далі В. Р. Герст роз'яснив, як слід розуміти виділені ним чинники впливовості журналістики.
   "Елемент самозбереження міститься у всіх матеріалах, що повідомляють про вбивства, самогубства, нещасні випадки, драми, а також про те, як зберегти здоров'я, як правильно харчуватися і т. д.
   До тем кохання і розмноження слід зараховувати: історії одруження і заміжжя, сексуальні скандали, розлучення, любовний трикутник, романтичні історії про те, як кохання спонукало здійснити що-небудь незвичайне, драми ревнощів - коротше, усе цікаве у узаєминах статей.
   Честолюбність же викликається таємничим у всіх цих історіях. Таємниче примушує замислитися про те, якою буде розв'язка, до того ж спонукає читача купувати й наступні номери газети, щоб пересвідчитися в правильності свого здогаду. Ми пишемо для всіх читачів. Ми відсуваємо всі повідомлення, які не містять жодного з перерахованих елементів. Ми нехтуємо або зовсім не помічаємо тих речей, які є лише важливими, але не цікавими".
   У сучасній журналістиці практично всіх країн світу жовта преса за всієї своєї змістової й інформаційної примітивності займає досить значне місце, виконуючи розважальну функцію. Не можна не бачити й позитивного впливу жовтої преси на журналістику в цілому. Саме масові розважальні видання, наприклад, допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні - масовим захопленням і популярним шоу.
   Сучасна масова культура є продуктом комерційних мас-медіа. Журналістика рухається в напрямку до все більшої розважальності, найчастіше вона нагадує коктейль тривіальності, метушливого намагання розважати та випадкових, хаотичних, нетипових сцен життя. Навіть політика подається в розважальному тоні.
   В Україні за радянських часів жовта преса не існувала з огляду на цензурні перешкоди, але сьогодні вона створена й досить швидко розгалужується.
   Молодого журналіста слід застерегти: хоч робота в жовтій пресі дає кращі заробітки, але перешкоджає творчій самореалізації й може навіть знівечити й неабиякий талант.
   КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ МАС-МЕДІА - процес втрати свого індивідуального обличчя, звичної суспільно-політичної позиції, стилю в подачі новин, дизайні традиційних органів масової інформації у зв'язку зі зміною власника, тиском політичних обставин або іншими причинами. Загалом правильним є визначення, яким Ф. Сіберт, Т. Петерсон та У. Шрамм розпочали свою книгу "Чотири теорії преси": "Преса завжди набуває форми й забарвлення тієї соціально-політичної структури, у межах якої вона функціонує". Зміни в системі викликають зміни в журналістиці.
   Криза ідентичностей мас-медіа - явище не сьогоднішнього дня. Будь-яке видання, яке існує тривалий час, має тенденцію до зміни обличчя, аж до такого ступеня, коли під старою назвою утворюється нове видання. Наприклад, так сталося з газетою "Харьковские губернские ведомости", головним редактором якої губернське правління призначило 22 березня 1903р., замість ліберала А. Я. Єфимовича, чорносотенця М. А. Остроумова. На наступний день газета перетворилася на чорносотенне видання, втративши цілковито ідентичність з тим часописом, у якому друкувалися Я. Щоголев, В. Мова, В. Гаршин, М. Сумцов, а ще раніше - Г. Квітка, В. Каразін, І. Срезневський.
   Кризи ідентичностей зазнало багато обласних газет в українських містах, які спочатку були приватизовані, потім продані, потім перепродані і внаслідок цієї процедури цілком втратили своє обличчя, змінили формат, спрямованість, а часом і мову. Це вже зовсім інші газети під старими вивісками назв.
   У світі так само помічена криза ідентичності мас-медіа. Наприклад, медіа-експерти відзначили, що великі газети "Вашингтон-пост" і "Нью-Йорк таймс", які ніколи не підігрували американському урядові, під час висвітлення іракської війни, прийняли державну політичну доктрину, хоча реальні обставини давали більш ніж достатньо підстав для її критики.