Розділ 7. Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності

   Органи масової інформації як репрезентанти держави, законодавчої чи виконавчої влади, соціальних груп, партій. Інформаційна та агітаційна журналістика. Агітаційна журналістика як ознака тоталітарного суспільства. Інформація як інститут управління суспільством, забезпечення його дієздатності й здоров'я. Терміни "засоби масової інформації" та "органи масової інформації": їх зміст і сфери вживання. Управління суспільством за допомогою формування громадської думки. Громадська думка як явище суспільного життя та її найбільш характерні ознаки. Етапи формування громадської думки. Інформація як "будівельний матеріал" для громадської думки. Інформаційна та аналітична моделі журналістики: український вибір
   Роль журналістики в системі інших соціальних інститутів визначається щонайменше у двох аспектах.
   Перший з них полягає в тому, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а також забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг.
   У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політична журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали у відповідності до програмових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але у державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання однієї партії (й ідеології) займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішнього плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.
   Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах левину частку сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства. Партійна журналістика в розвинутих демократіях - цілком маргінальне явище. Якщо такі видання й існують, то вони зовсім непомітні в національному інформаційному просторі. Соціальна база незалежної журналістики - не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.
   За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистської, а інформаційної функції журналістики. Загальні видання внутрішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати один з одним; причому власна позиція газети може не співпадати з жодним із запропонованих поглядів або взагалі залишатися несформульованою.
   У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна подати так.
   Перший щабель. Виникнувши в першій половині XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи первісно спрямована на їх забезпечення , журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.
   Другий щабель. У ХІХ столітті ці спокусливі для політиків властивості журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політичних інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку позицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на ХХ століття, коли журналістика була перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики комуністичної партії.
   Третій щабель. Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 рр., репресій проти української інтелігенції в 1930-х рр., численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду і агітацію, а правдиве інформування громадян про факти дійсності і на підставі цього формування громадської думки.
   Незважаючи на затяжний перехідний стан українського суспільства, у розвитку нашого інформаційного простору все ж виразно намітилися ознаки третього періоду. Партійні і державні видання в Україні продовжують існувати, як наявні вони і в інших країнах світу, але вони явно програють на інформаційному ринку конкурентну боротьбу загальним газетам і журналам. Саме до них схилилися читацькі симпатії, їх обрав сам народ, проголосувавши за них частинкою своєї праці, матеріалізованою в гривнях, які він сплачує за право читати улюблене періодичне видання.
   Концепція агітаційної газети сьогодні виявляється цілком витісненою концепцією інформаційного періодичного видання. Службова журналістика замінюється на таку, що має самодостатнє значення й функції. Вона перестає бути засобом масової інформації. Враховуючи ці обставини, відомий журналістикознавець В. М. Владимиров запропонував для позначення суб'єктів масово-інформаційної діяльності вживати термін "органи масового спілкування", відзначивши засадничо: "Становленняорганів масового спілкування замість засобів масової інформації - прогресивне явище на шляху дальшої демократизації і закономірний етап розвитку суспільства" [виокремлено автором. - І. М.].
   Використавши ідею шановного вченого, спробуймо вербалізувати свій погляд на цю проблему. Нам здається очевидним, що функція спілкування (хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналістиці, хоча вона й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особливо активно в новітніх електронних мас-медіа (зокрема через систему Інтернет). Але провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна діяльність. Вона складає сутність журналістики. Втративши її, і замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою. Тому вважаємо засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вербальній формулі слова "масова інформація", замінивши усталене перше слово визначення на термін В. М. Владимирова - "органи". Отже, в кінцевому підсумку найбільш прийнятним нам здається такий вираз: "Органи масової інформації" або в абревіатурі - "ОМІ". Саме цей термін ми вже вживали на сторінках нашого підручника.
   Іще в одному необхідно відкоригувати позицію В. М. Владимирова. Далеко не всі суб'єкти масово-інформаційних відносин можуть називатися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької "Правди", сучасних газет "Комуніст" і "Товариш", що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, ужиткові, політично заангажовані видання, які служать засобами для втілення певної політики.
   Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися обома ними. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується, проте, рішучим зростанням в інформаційному просторі сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.
   Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві -це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовилося, інформація - інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.
   Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів створюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрямкові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного підходу, який може давати тільки тимчасовий ефект.
   Насправді це зрештою приводить до ситуації, що була в СРСР у роки холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця - для всіх, ця - для вузького кола, а ця - тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспроможність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (Комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав'язують невідому йому в реальності, уявну дійсність.
   Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню незрозумілих для нього, абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що першими позбулися політичної сліпоти, але надалі - опір наростає все більше, аж поки цілковито не змітає ненависний політичний режим.
   Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на основі інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і яку щоденно споживає величезна аудиторія політично активних громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.
   Спроби відгородити суспільство від всебічної об'єктивної інформації і друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють насправді інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який спирається на контроль над інформацією, на маніпулювання нею, на цензуру.
   Свого часу була висловлена цікава думка , згідно з якою падіння СРСР і пов'язаної з ним тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни комуністичної партії та створеної нею держави проти свого народу, проти своїх людей, які поза інформацією не могли стати повноцінними громадянами, а відтак і створити повноцінне громадянське суспільство.
   ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як самостійна сила, автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс полягає в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування населення про всі боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена журналістами і надійти до аудиторії каналами масової комунікації. "Інформаційна безпека, - стверджував Я. М. Засурський, - це передусім гарне інформування" . Усвідомлення зв'язку між знанням правди (істини) і здобуттям свободи -одне з найважливіших філософських надбань християнського світогляду. "І пізнаєте правду, - говорив Ісус у проповіді в храмі, -а правда вас вільними зробить!" (Євангеліє від св. Івана. 8, 32).
   З уявленням про спонукальну силу отриманої людиною інформації пов'язане розуміння журналістики як четвертої влади. За великим рахунком ці слова слід брати в лапки, оскільки влада журналістики непряма; а сам термін може вживатися лише в переносному значенні. Якщо під владою розуміється право та можливість розпоряджатися, керувати ким/чим-небудь , то мас-медіа цими властивостями не наділені, безпосередньо нічим не керують і не розпоряджаються. На відміну від трьох головних гілок влади - законодавчої, виконавчої й судової - журналістика ніяких рішень не приймає й не організовує їх виконання.
   Разом з тим поняття "журналістика як четверта влада" наповнене цілком реальним змістом. У цьому випадку йдеться про владу інформаційну. Інформаційна влада - це здатність журналістики шляхом добору, компонування, коментування та тлумачення інформації впливати на формування громадської думки, суспільної свідомості і тим самим спонукати політиків та суб'єктів гілок державної влади до прийняття безпосередніх рішень і дій у потрібному для суспільства напрямку. З цього погляду журналістика є носієм влади, оскільки спроможна домогтися виконання своєї волі (прагнення, бажання). Але це можливе лише в тому випадку, коли вона виступає від імені великої людської спільноти, вербалізуючи її волевиявлення. Журналістика лише тоді є "четвертою владою", коли виконує свою величну функцію - освідомлення за допомогою правди мас, перетворення мас з об'єкта на суб'єкт соціальної дії.
   Влада журналістики реалізується через маси, тому вона така страшна для інших гілок влади, якщо вони проводять антинародну політику. Влада журналістики не може бути скасована, декретом уряду чи указом президента. Президент може усунути з посади навіть голову уряду, але не спроможний позбавити авторитету впливового журналіста. Безсилля влади перед пресою засвідчують наявність цензури, судові переслідування журналістів і фізичні розправи над ними. Журналістів убивають тому, що не спроможні іншими способами боротися з їх інформаційною владою. На жаль, це найкращий доказ її реального існування.
   З проголошенням України незалежною державою перед журналістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції "Літературно-наукового вісника" І. Франка та М. Гру-шевського, "Ради" А. Ніковського та С. Єфремова, "Української хати" П. Богацького та М. Шаповала, "Украинской жизни" С. Петлюри, "Вісника" Д. Донцова, "Арки" Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки населення з погляду ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарному суспільстві, нагадаємо, журналістика є коліщатком і гвинтиком загальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом громадянського суспільства, через який вільна людина реалізує своє основне право - на свободу слова.
   У реальних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплення, так і за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального значення набуває роль ОМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше - як активних чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.
   Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після інформаційної) функцію журналістики - функцію формування громадської (суспільної) думки. Надалі для вербального оперування обираємо з цих формул термін "Громадська думка".
   Громадська думка - явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери діяльності і т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетворення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.
   Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами.
   Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до фактів, явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію.
   А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості. Громадська думка - це система зрозумілих і оцінених конкретних ситуацій поточного життя суспільства і виникаючих у зв'язку з ними уявлень про те, що, в ім'я чого і як мусить бути законсервоване або змінене в поточному житті.
   Журналістика в сучасному світі - головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ОМІ.
   Громадська думка має такі атрибутивні ознаки:
   1) об'єктом громадської думки є лише ті події і явища дійсності, що викликають суспільний інтерес і відзначаються соціальною значимістю й актуальністю;
   2) проблеми, з яких висловлюється громадська думка, передбачають можливість плюралістичного підходу, розбіжності в оцінках, тобто містять в собі більший чи менший ефект дискусійності;
   3) громадська думка функціонує практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства;
   4) зміст суджень громадської думки визначається державно-політичною системою, соціальними умовами, у яких їй доводиться діяти, передусім обсягом і широтою інформації, що рухається різноманітними комунікаційними каналами, відкрита і доступна усім і кожному;
   5) громадська думка складається й функціонує як у межах суспільства в цілому, так і в межах існуючих у ньому (групових чи масових) спільнот: соціальних, регіональних, професійних, політичних, культурних та ін.;
   6) у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бути як спільнота в цілому, так і її складові частини, залежно від змісту суджень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) і плюралістичною (множинною, розмаїтою);
   7) джерелами громадської думки є різноманітні форми суспільного досвіду, передусім матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого соціального оточення людей, а також наукові знання, офіційна інформація, відомості, що їх людина дістає в закладах освіти й культури. Громадська думка - це сума позицій окремих громадян з певного питання. А відтак на її формування та висловлення мають вплив світогляд, родинне виховання, рівень освіти й культури особи, її емоційний стан у даний момент. Оскільки кожне з джерел відображає дійсність з різним ступенем адекватності, громадська думка, що створюється на цій базі, також може бути "істинною", тобто відповідною до реальних інтересів соціального розвитку, або "хибною", ілюзорною;
   8) у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами виявлення громадської думки є друковані, ефірні та електронні органи масової інформації, референдуми та опитування громадської думки, вибори органів влади, безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфестації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію; 9) активність функціонування і фактичне значення громадської думки в житті суспільства визначаються існуючими соціальними умовами: соціально-економічним і культурним рівнем розвитку суспільства, а також рівнем розвитку демократичних інститутів і свобод, у першу чергу свободи вираження думки - слова, преси, творчості, зборів, маніфестацій і т. д. Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження - органи масової інформації.
   У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.
   Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:
   1) отримання інформації про факт чи подію; за джерела інформації правлять, звичайно повідомлення друкованих, ефірних та електронних ОМІ;
   2) осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;
   3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ОМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних позицій;
   4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.
   Складність ситуації в інформаційному просторі України виявляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію неґативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.
   У сучасній інформаційній сфері України до числа першорядних піднялося питання про співвідношення у професії журналіста інформації та аналітики як двох найголовніших складових масово-інформаційної діяльності. Це питання набуло програмової значущості, бо саме від його розв'язання залежить, якою засадничо бути нашій українській журналістиці, а відтак - і чому навчати майбутніх журналістів у наших вищих навчальних закладах, яке місце в цьому процесі може й повинна займати держава і т. д.
   Перед українською журналістикою тут знову стоїть загроза потрапити в пастку рішень учорашнього дня, істотно відхилитися від нової парадигми доби. У нашій пресі і в науковій літературі час від часу висловлюється думка на захист інформаційної моделі журналістики. Аргументи на її користь зводяться в основному до таких:
   - завдання журналістики полягає лише в інформуванні громадян з широкого кола суспільних подій;
   - інформація повинна бути об'єктивною й безсторонньою;
   - коментування журналістом новин неприпустиме, оскільки воно містить у собі елемент нав'язування своєї позиції читачам;
   - думка журналіста нецікава для загалу, в очах якого він виглядає недостатньо компетентним і авторитетним спеціалістом;
   - для коментування інформації працівник мас-медіа мусить запрошувати фахівців з даного питання, які мають спеціальні знання і спроможні здійснити кваліфіковане коментування новин; до числа таких фахівців належать професійні політики, урядовці якомога вищого державного рангу, громадські діячі, науковці, письменники та діячі культури і т. ін.;
   - головне завдання журналістики - за допомогою інформації озброїти кожного читача мас-медіа для вироблення власної концепції подій, забезпечити йому свободу у виборі власної позиції з того чи іншого питання.
   Таким чином українська журналістика і журналістикознавство сьогодні поставлені перед необхідністю обговорювати й оперативно шукати шляхи розв'язання проблеми, що в інших національних системах вже втратила свою актуальність. Так, наприклад, у США в 1923 році американське товариство редакторів прийняло ухвалу про запровадження в журналістську практику гасла "news not views" (новини без поглядів). "Необхідно проводити чіткий кордон між інформаційним повідомленням і висловленням думок, - так було сформульоване це правило. -Інформаційні повідомлення повинні бути вільними від висловлення будь-якої думки чи пристрасті в усякому вигляді" .
   Ця ухвала, актуальність якої зберігається й зараз , покликана була захистити американського читача від журналістського волюнтаризму. Тривалий час у США вважалося, що робота в газеті не потребує ні спеціальних знань, ні моральної відповідальності. Головне - спритність, швидкість у подачі новин . На боротьбу з такими журналістами-дилетантами, неспроможними до компетентних коментарів і об'єктивних оцінок, і було спрямоване правило "news not views". Його запровадження мало далекосяжні наслідки. Головний з них полягав у тому, що аналітична журналістика тут почала занепадати, а журналістська праця звелась на якийсь час до репортерства.
   Відтоді в самій американській журналістиці багато що змінилося.
   По-перше, було встановлено, що гасло "новини без поглядів" недосяжне в повному обсязі. За допомогою відбору фактів, просіювання повідомлень, але із збереженням їхньої уявної об'єктивності газети здійснювали обробку свідомості читача, причому у прихованій формі, декларуючи свою безсторонність.
   По-друге, надбанням теорії журналістики стала думка про те, що новина - це не сам факт, а повідомлення про факт. Новина в процесі вербалізації втягує в себе оцінку автора, його ставлення до факту. Власне оперативною одиницею в журналістиці є не сам факт, а повідомлення про факт. Журналістика, займаючись виробництвом новин, прагнучи до об'єктивності у висвітленні подій, насправді не здатна уникнути суб'єктивності. Адже повідомлення - це вже вербальна формула, створена суб'єктом і приналежна його свідомості, залежна від нього. Як відзначив професор В. В. Різун, "новина лежить не в площині реальності, а в площині відображення цієї реальності журналістом як соціальним суб'єктом, через що відображення і називається суб'єктивним, бо належить суб'єктові" .
   По-трєтє, до самих журналістів прийшло усвідомлення, що новий час вимагає від них не лише опису подій, але і їхнього пояснення, а останнє неможливе без аналітики. У силу цих обставин американська журналістика почала здійснення розвороту від інформаційної до аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності.
   Українській же журналістиці загрожує через вісім десятиліть повторити шлях американських колег. Принаймні позиції інформаційної моделі мас медіа в свідомості творців нашого інформаційного простору досить сильні. На мій погляд, це пояснюється кількома причинами:
   1. Прагненням заперечити й відкинути досвід радянської журналістики. Як відомо, в радянські часи мас-медіа свідомо виконували ідеологічну роль, будучи в обов'язковому порядку органами партійних комітетів. Перед кожним журналістом відкрито ставилося завдання й рядовою інформаційною заміткою, і ґрунтовною аналітичною статтею здійснювати пропаганду партійної програми і рішень партійних з'їздів, роз'яснювати для читача партійну політику й показувати йому його місце в її реалізації. Авторитет аналітичної журналістики був рішуче підірваний у середовищі самих творчих працівників. Аналітичність ототожнювалася з пропагандою і агітацією фальшивих, як тепер стало зрозуміло, цінностей. Інформаційна журналістика розглядалася як альтернатива радянській пропагандистській моделі. Звільнившись від партійного нагляду, журналістика звільнилася й від обов'язкової пропагандистської аналітичності і відразу відкинула її.
   2. Ці ж саме обставини послужили причиною компрометації аналітичної журналістики в читацькому середовищі і забезпечили інформаційній журналістиці авторитет у масовій свідомості. Читач не хотів знову стати жертвою маніпулятивної пропаганди й тому віддавав перевагу безсторонній інформації, а не аналітиці.
   3. Є в цього явища й третя причина, чисто ідеологічного характеру. Інформаційна модель української журналістики виявляється надзвичайно вигідною концептуально для різного роду, не скажу ворогів, але несимпатиків Української держави. В основному вони складають дві групи. До першої належать комуністичні реваншисти, які прагнуть реанімувати комуністичну партію з її гаслами інтернаціоналізму, у межах якого українська національна свідомість кваліфікується не більше, не менше як "український буржуазний націоналізм". Другу групу складають прихильники "єдіной і нєдєлімой" Російської імперії, які не бачать свою державу повноцінною без присутності в ній України. Ці дві групи не тільки займаються пропагандою своїх ідей, але роблять це активно й агресивно, що дозволяє деяким політикам говорити навіть про інформаційну окупацію України. Їх журналістика зовсім не є інформаційною, а тенденційно аналітичною. Незважаючи на це, саме вони нав'язують українській журналістиці концепцію, згідно з якою інформаційна модель є нормативною для журналістики, а аналітика - то вже від лукавого. Гасло "news not views" сьогодні роззброює українську журналістику в обороні української державності, компрометує саму ідею контрпропаганди. Воно вигідне певним політичним силам, які й досі виношують мрію про знищення української незалежності. А відтак зі сторінок різних мас-медіа космополітичної орієнтації в масову свідомість запроваджується думка про те, що інформація - це добре, аналітика - це погано.
   Як бачимо, це зовсім не порожнє питання для української журналістики. В умовах, що склалися, сама ідея аналітичної журналістики потребує свого захисту, реабілітації в очах громадської думки. Дана проблема набуває актуальності й з погляду футуристичної спрямованості української журналістики. Якою їй слід бути і на яку модель орієнтуватися, щоб не опинитися на маргінесах світових інформаційних потоків? Ось ті прагматичні питання, що входять в обсяг цієї великої проблеми. Тому далі свої завдання вбачаємо в апології аналітичної журналістики, у наведенні системи аргументів на її захист.
   Першим аргументом у цій апології вбачається такий: аналітика є способом подолання інформаційного хаосу.
   У середовищі журналістів йдуть безкінечні розмови про глобалізацію комунікаційних процесів. Нагадаю дуже цікаву деталь: французьке слово "global" (загальний, всесвітній) в основі своїй має латинське слово "globus" (глобус, куля) і означає "поширений на всю земну кулю". Що ж у концепції глобальної журналістики виявляється поширеним на всю земну кулю? Будь-яка інформація, виготовлена будь-якою особою. Такі можливості надає кожній суспільній і приватній людині комп'ютерна мережа Інтернет. Ми повертаємося в період персонального журналізму, але на іншому рівні технічного забезпечення.
   У світі створюється якісно нова ситуація, яка характеризується інформаційним вибухом; повідомлення може виготовляти будь-яка людина й безконтрольно поширювати їх на невизначену кількість користувачів системи. Комунікативними каналами всесвітньої мережі активно користуються інформаційні агентства, газети й журнали, не тільки знімаючи з них новини, але й розміщуючи тут свої електронні версії, створюючи мережеві варіанти видань. Щодня й щогодини розширюється блогосфера, яку творять своїми текстами приватні особи, прагнучи зробити свій внесок у формування інформаційної картини світу.
   Слід чітко усвідомлювати дві речі. Перша: ми живемо в епоху інформаційної революції, що вже розпочалася. Друга: інформаційне суспільство може бути тільки суспільством аналітичної журналістики.
   На користь цього висновку свідчать красномовні факти. У вступі до своєї праці "Моделювання і технологія редакторських систем" В. В. Різун навів такі дані: "У травні 1984 року на міжнародному семінарі в Балатонсеплаке (Угорщина), який відбувся з ініціативи Інституту досліджень і документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений проблемі нових технологій у масовій комунікації, прозвучала фраза, що протягом вісімдесятих років у світі розповсюджено інформації більше, ніж за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім-вісім років" .
   Відтоді минуло понад два десятиліття, і за цей час не тільки ще в кілька разів зріс обсяг інформації, що нею володіє людство, але й різко збільшилися самі темпи її творення: кількість інформації в світі зростає щогодини (!) на 200 млн слів або 5 тис. сторінок друкованого тексту. Тимчасом людський мозок уже кілька десятків тисяч років лишається константою, і ми зараз засадничо не здібні "перетравити" більшу інформацію, ніж наші стародавні пращури. За даними фахівців, людина не спроможна засвоїти за годину більше ніж 0,1 сторінки нової інформації . А це беззаперечно й доводить, що інформаційне суспільство можливе лише як суспільство аналітичної журналістики.
   З цього випливає ще один важливий висновок: пріоритети в світовій політиці в майбутньому будуть належати тим країнам, які захоплять інформаційні шляхи людства, зможуть на інформаційному ринку запропонувати більш якісний аналітичний інформаційний товар.
   Окрема людина вже сьогодні знемагає під тягарем безперервних повідомлень, що ґвалтовно навалюються на її розум і почуття з численних телевізійних каналів, радіопрограм, сторінок газет і журналів. Індивід виявляється цілковито безпорадним в інформаційному океані. Єдине, що може його врятувати, -це поява аналітичних інформаційних систем, які будуть створюватися спеціалістами з масово-інформаційної діяльності (журналістами), на засадах чіткої спеціалізації, із залученням відомих у своїй галузі фахівців. Такі системи будуть користуватися великим попитом і авторитетом, оскільки забезпечуватимуть кожному індивіду і величезну економію часу, і розуміння сучасних суспільних процесів, а відтак - даватимуть можливість об'єктивно орієнтуватися в світі й приймати правильні рішення щодо власної поведінки.
   Поки що ми звикли до того, що пропаганда - це завжди перекручення правди, спотворення об'єктивної картини світу з метою маніпулювання масовою свідомістю. "У світовій громадській думці, - пише з цього приводу В. М. Владимиров, - як і в наукових колах, слово "пропаганда" давно вже протилежне до слова "об'єктивність" і означає ні що інше, як приховування від масової аудиторії неприємних, незручних для кого-небудь фактів" .
   Так і справді було в ХХ столітті, столітті антагоністичної класової боротьби, двох світових воєн, безкінечних партійних міжусобиць. Це було століття торжества, але й остаточної компрометації партійності як засади людського співжиття. Але гаслом ХХІ століття стане безпартійність. "Сучасні українські аналітики прогнозують, - підсумовує М. Г. Яцимірська, - що ХХ ст. буде останнім, в якому існували такі політичні утворення, як партії, оскільки головний акцент зміститься на особистість, її інтелектуально-психологічну характеристику" .
   У безпартійному суспільстві аналітична журналістика буде служити пропаганді правдивої, адекватної картини світу, захищати суспільну мораль, стояти на сторожі людської спільноти в цілому. У такій же мірі, у якій ХХ століття було епохою маніпулятивної пропаганди й альтернативної до неї інформаційної журналістики, так ХХІ століття має стати епохою панування аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності. Успіх у ньому матиме той, хто першим прийме цю ідею як істину.
   В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.
   Одна з улюблених ідей філософії ХХ століття - оприявнення через мову світового буття. "Саме суще втягнуте у своє існування мовою, щоб потім у ній зберігатися, - пише про це філософ Тарас Возняк. - Таким чином ми можемо у корені перевернути загальновідому тезу, що доля народу передує долі його мови, і наполягати на протилежному - доля мови формує і долю народу, що у сущому заздалегідь сказаному нею живе" (виокремлення автора. - І. М.).
   Якщо в ХІХ столітті головним тереном творення мови була художня література, то в ХХ столітті ситуація вирішально зміннилася. Центр її творення внаслідок інформаційної гегемонії перемістився в журналістику. Саме вона, а не художня література стала продуктом масового споживання. Через це саме за допомогою газетного дискурсу відбувається націотворення і державобудівництво.Наскільки вже в умовах упослідженості й приниженості перебувала українська мова в чужій українському народові радянській державі, але й про неї відома дослідниця Олександра Сербенська твердить: "Центр формування української літературної мови із ділянки красного письменства (що було властиве, наприклад, для ХІХ ст.) переміщується у ділянку масової комунікації" Ч
   Для України стратегічно важливим є виготовлення свого інформаційного продукту, який би міг бути поданий як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Від картини світу, що надходить до споживача через журналістику, залежить індивідуальна та суспільна свідомість. Журналістика сьогодні будує для реципієнта світ за допомогою слів та образів. "Людині набагато ближчим стає те, що показують їй сучасні засоби комунікації, - підкреслює філософ Мартін Гайдеґґер,- ніж власне поле довкола огорожі, небо над ріллею, зміна дня та ночі, порядки і звичаї, родинні традиції" .
   Як не гірко це визнавати, але Україна сьогодні практично відсутня у власному інформаційному просторі. Вона не будує в ньому своєї оселі буття, свого світу. На нашому телевізійному ринку пріоритети захопила американська кінопродукція, на ринку друкованих органів масової інформації - російська (російськомовна) газета й журнал. Український світ залишається зруйнованим, незбудованим, недобудованим, і, не будучи оприявненим у мові журналістики, загрожений зникнути в Ніщо. Про наявність українського інформаційного простору взагалі неможливо говорити за відсутності в країні достатньо авторитетної впливової загальнонаціональної української за мовою, змістом і духом щоденної газети. Відомий теоретик масової комунікації Г. Г. Почепцов вважає найголовнішим парадоксом комунікаційного простору України відсутність у ньому "бодай єдиної національної газети" .
   Україні вкрай потрібна така популярна щоденна загальнонаціональна українська газета, яка б спричинилася до побудови українського світу засобами журналістського слова. І якщо така газета неспроможна виникнути поки що як приватне підприємство, то за її створення мусить узятися держава. Г. Г. Почепцов вважає, що "підтримка засобів масової комунікації" повинна забезпечуватися "окремою державною програмою" . Про роль держави у розбудові своєї масово-інформаційної сфери неодноразово писав А. З. Москаленко. "Пріоритетною державною підтримкою, - наголошував він, - має заохочуватися виробництво та поширення інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з переважанням неукраїномовної інформаційної продукції" .
   Іноді доводиться чути контраргументи: от у США немає жодної державної газети, і тому, мовляв, державна газета - це нонсенс. Хочеться заперечити таким авторам: запровадження американських норм у наше життя не є коректним, воно вже призвело до витіснення української мови з журналістики і продовжує справляти свій згубний вплив і далі.
   Тимчасом у самих США видається 1687 (!) щоденних газет, у Японії їх 125. Це є ознакою розвинутої інформаційної культури, існування розвинутого ринку мас-медіа. Якщо ж український ринок окупований чужоземними засобами масової інформації, то чи значить це, що Українська держава не повинна захищатися і подбати про свою інформаційну безпеку? Ні, вона повинна це зробити. І відкинувши сумніви, узятися нарешті за створення своєї інформаційної оселі. Захист своєї національної самобутності українського народу є її священним моральним обов'язком.
   "Закон розмаїття природи - глибоко моральний, - відзначає Степан Вовканич. - За його виміром чи то людина, чи то держава, примножуючи різноманітність світу, творять добро, а зодноріднюючи чи знищуючи - чинять зло. Він засвідчує, що народ, який прагне зберегти свою національну ідентичність, водночас розвиває багатокультурність світу. Користуючись ним, ми вправі зайняти наступальну позицію у державній реабілітації української мови, керуючись загальнолюдською мораллю: завжди справедливо чинить той, хто захищає свою мову, культуру на своїй, не завойованій землі. І ніколи, ніде не має рації той, хто посягає на чуже" .
   Без аналітичної журналістики Україна не зможе захистити свою національну ідентичність від її ліквідаторів, а відтак і виконати свою історичну місію: створити "на своїй, не завойованій землі" державу українського народу. Українська аналітична журналістика - таким є головне гасло ХХІ століття в нашому інформаційному просторі.
   І ще один аргумент на захист аналітичної журналістики необхідно навести: вона мусить відіграти провідну роль у поборенні низького рівня маскультури, у з'єднанні масової та елітарної культур, у піднесенні освітнього та культурного рівня кожного індивіда.
   Якщо цього не станеться, людству загрожуватиме духовний занепад. Не можна заплющувати очі на те, що каналами поширення культу розваг, безтурботного життя, ідеалу не праці, а ледарства й безкінечного відпочинку, успіху не як результату наполегливих зусиль, а випадкового повороту долі стає певна галузь журналістики, яка свою інформаційну місію вбачає в повідомленні новин з життя кінозірок, розкопуванні брудної білизни відомих діячів. Це так звана "жовта преса", яка на перший погляд користується авторитетом лише у певної читацької аудиторії. Але по-перше, ця аудиторія не така вже й мала, а по-друге, "жовта преса" справляє відчутний вплив на журналістику якісну, яка перебуває під її тиском.
   Скарги на незахищеність нашої молоді від зображення сексу, насильства, легковажного сприйняття життя, які струмують з екранів телевізорів через демонстрацію другосортної американської кінопродукції, періодично лунають у наших мас медіа.
   Об'єктивно слід визнати, що журналістика свого часу стала причиною народження маскультури. Величезні можливості, які вона надавала політикам для боротьби за голоси виборців, підприємцям - для розміщення реклами, а відтак і боротьби за потенційних покупців, були відразу помічені й використані як першими, так і другими. Вони й поставили перед газетою завдання не піднімати читача до рівня високої культури, а, навпаки, спуститися до нього.
   Політик прагнув бути зрозумілим кожному: і професорові університету, і куховарці, і фермерові, і двірникові. Адже кожен із них для нього був лише виборцем і приносив один голос. Тому цілком закономірно, звертаючись до свого електорату в цілому, він мусив рівнятися на культурний рівень не найбільш освіченого, а на найбільш примітивного виборця. Невибагливість смаків, не простота, а примітивність інформації стали ознаками найтиражнішого видання. Воно виявилося економічно вигідним. Приносило прибутки видавцеві, політикові, підприємцю. У ньому було вигідно розміщувати рекламу. "Жовта преса" на початку ХХ століття успішно завоювала інформаційний ринок. А з нею утверджувалася й маскультура як антипод культури елітарної.
   ХІХ століття було епохою впливу високого мистецтва на народну свідомість. Особливо виразно це помітно в українському естетичному просторі, де невідомими (краще сказати, ще не вивченими) шляхами видатні художні твори з малотиражних видань потрапляли до народного читача й перетворювалися на складову усної народної творчості. Так ставали народними піснями вірші "Нащо мені чорні брови" з "Кобзаря" Тараса Шевченка і "Дивлюсь я на небо" Михайла Петренка з альманаху "Сніп", "Стоїть гора високая" Леоніда Глібова й "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського із журналу "Основа".
   У ХХ столітті таке перетікання явищ високої культури в масову майже припиняється. Між ними встановлюється чітка межа. Масова культура, відділена від елітарної, перетворилася остаточно на культуру низькопробну, примітивну за інтелектуальним рівнем і естетичним смаком. Тим не менше вона саме в такому вигляді задовольняла сферу політичну та економічну. Малокультурною масою легше маніпулювати, вона легше піддається сугестії. Тому такий стан було законсервовано. Сполучені Штати Америки, де цей процес розпочався раніше і зайшов особливо далеко, вже давно живляться еміграційним розумом. На щастя, високий рівень життя в цій країні робить її привабливою для талановитих людей з інших куточків землі, в тому числі й з країн, що розвиваються. Але інтелектуальний рівень пересічного питомого американця залишає бажати кращого.
   Але вестернізація (зокрема, американізація) української дійсності загрожує нав'язуванням нашим громадянам, особливо нестійкій до спокус молоді, поверхово сприйнятих зразків західного способу життя. Наша молодь проймається ідеалом неробства, легких заробітків, зневагою до знань, професіоналізму, українських національних цінностей. Канали масової комунікації тиражують на невизначену кількість реципієнтів фальшиві цінності.
   Наслідки цього процесу передбачити важко, а ще важче виміряти кількісно явища духовної сфери. Поки що можна більш-менш певно говорити про зниження інтелектуального рівня масової свідомості й дальшу примітивізацію масової культури. Якщо цей процес не зупинити, людству загрожує поступова деградація. Адже цей процес за допомогою новітніх комунікативних технологій набуває все ширшого розмаху.
   Надійною альтернативою до "жовтої преси", розважальних мас медіа є аналітична журналістика. Вона повинна скласти противагу легковажності й відсутності глибокого змісту в масовій інформації, щодня пояснювати для людини соціальне довкілля, будити читача до думки, творчої активності, давати йому поживу для розуму й почуттів. Негативні явища, породжені журналістикою, мусять бути за допомогою неї й виправлені.
   Найважливіші висновки, що витікають із наведеного матеріалу:
   по-перше, світова журналістика ХХІ століття буде розвиватися лише в межах аналітичної парадигми; іншого варіанту для людської спільноти впоратися з процесами глобалізації інформаційного простору просто немає;
   по-друге, український вибір може бути пов'язаний тільки з аналітичною журналістикою; тільки в межах аналітичного дискурсу можливе становлення українського інформаційного простору;
   по-третє, в українських вищих навчальних закладах, що здійснюють підготовку фахівців за професійним спрямуванням "Журналістика", необхідно відмовитися від підготовки інформатора, а зосередитися на моделі підготовки аналітика з усіма наслідками, які звідси випливають: виховання особистості, ґрунтовне вивчення фундаментальних гуманітарних дисциплін, формування патріотичної свідомості громадянина;
   по-четверте, Українська держава не повинна залишатися осторонь формування свого інформаційного ринку й інформативного простору, а брати в цьому участь і безпосередньо (створюючи періодичні видання державною мовою в тих регіонах, де вони поки що неспроможні вижити як приватні підприємства) і опосередковано (формуючи законодавство і гнучко застосовуючи податкову систему).
   Є в цієї проблеми, крім економічного, ще й творчий аспект. Він полягає у вдосконалення професійної майстерності діячів україномовних органів масової інформації, у їхній можливості протиставити російськомовній пресі вищий рівень мистецтва інформації і завдяки цьому опанувати нові групи й верстви потенційної аудиторії, яка внаслідок державної мовної політики (конституційного закріплення державного статусу української мови, ширшого її запровадження в середню й вищу освіту, появи й проникнення в масову свідомість явищ української маскультури) вже з'явилася в нашій державі.
   ЗМІ, якою б мовою вони не видавалися, повинні передусім цінувати власну свободу, незалежність як гарант свого професійного рівня, вільно висловлювати свою думку, завойовувати читача. Державна підтримка ні в якому разі не повинна кайданами лягати на редакційний колектив і сковувати його масово-інформаційну діяльність, а навпаки, допомагати йому відчути себе вільними, потрібними народові, зорієнтованими на інформаційні запити своєї аудиторії.

Словник молодого журналіста

   БРИФІНГ (англ. brifing - інструктаж) - коротка нарада для представників друкованих, ефірних та електронних органів масової інформації, на якій спеціально уповноваженими на те особами викладається позиція уряду з певного питання або позиція, узгодженасторонами, що беруть участь у міжнародних переговорах, засіданнях, конференціях, повідомлення про їх хід, про погляди сторін тощо.
   Брифінг організовується для передачі інформації журналістам, передбачає виклад інформації, а не роз'яснення проблеми. На відміну від прес-конференції брифінг не передбачає постановки запитань журналістами і відповіді офіційних представників. Часто на брифінгах поширюються прес-релізи, які містять необхідні для журналістів цифрові, фактичні та інші дані.
   НОВИЙ МІЖНАРОДНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ І КОМУНІКАЦІЙНИЙ ПОРЯДОК - рух у країнах третього світу за подолання інформаційного імперіалізму. Уперше ідея нового інформаційного і комунікаційного порядку була проголошена в 1970-х рр. у низці молодих країн, які нещодавно здобули незалежність, але в процесі розгортання електронної революції зрозуміли, що так ніколи й не зможуть наздогнати високорозвинені країни й назавжди залишаться від них якщо не в політичній, то в інформаційній залежності. Новий рух широко обговорювався в 1976 р. на міжнародній конференції в Найробі (Кенія). У1978р. була ЮНЕСКО створила Комісію Макбрайда, яка доповіла про результати своєї діяльності в1980 р. на Генеральній конференції ЮНЕСКО в Белграді. На конференції була схвалена доповідь "Багатоголосий, але єдиний світ", у якій були обґрунтовані засади нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку.
   Старий порядок репрезентують розвинуті країни Заходу, які завдяки своїй технологічній просунутості сформували в себе інформаційне суспільство. Старий порядок передбачає комерційний підхід до інформації, проголошує новини предметом купівлі-продажу, ототожнює їх із звичайним товаром, який можуть придбати будь-які країни, які мають для цього належні фінансові можливості. Якщо ж вони не можуть цього зробити, то розвинені країни не мають щодо них ніяких зобов'язань, вони самі мусять долати свої труднощі: створювати свій інформаційний продукт, підвищувати грамотність населення з метою перетворення його на споживача новин, засновувати національні та регіональні інформаційні агентства для постачання новин.
   Новий порядок передбачає подолання традиційного підходу. В його основі ставлення до інформації як до загального блага, соціального надбання і продукту культури, а не як до предмета торгівлі чи матеріального товару. Комунікації мають бути доступними як повітря чи сонячне світло, усі мають на них рівні права, вони є спільною власністю людства.
   Новий міжнародний інформаційний і комунікаційний порядок будується на повазі до комунікативних прав народів, їх гідності й рівності. Народи світу живуть у різних умовах, які є наслідком нерівномірного історичного розвитку, але розвинуті країни мають моральний обов'язок по відношенню до слабороз-винених, вони не повинні перетворювати їх на свої інформаційні неоколонії, а допомогти інформаційному й комунікаційному їх просуванню по шляху прогресу в інтересах спільного розвитку всього людства. Експорт інформаційної продукції і технічних засобів комунікації з розвинутих країн до країн "третього світу"не повинні становити загрозу національним культурам, збереженню їх культурних традицій.
   Новий міжнародний інформаційний та комунікаційний порядок опозиційний не лише розвинутим країнам, але й транснаціональним інформаційним корпораціям, які прагнуть підпорядкувати своїм фінансовим інтересам громадян і народи світу, обмежують їх вільний доступ до інформації.
   ВНУТРІШНІЙ ГЛЯДАЧ - частина телевізійної аудиторії, яка спеціально запрошена для контактної участі в ток-шоу. Загальна функція внутрішнього глядача подвійна: з одного буку, бути репрезентантом громадської думки перед головними учасниками прогарами, а, з другого боку, своїми оцінками та висловлюваннями впливати на формування громадської думки глядачів, які сидять по той бік екрану. У сучасних інтерактивних передачах на телебаченні внутрішня аудиторія залучається до виконання таких спеціальних функцій, як вираження оцінок змісту почутого оплесками або мовчанням, голосування в студії, постановка запитань головним учасникам дискусії, бліц-виступи в обговоренні головної теми розмови.