Журналістська революція

   Журналістська революція в Україні стала одним із багатьох і чи не найважливішим наслідком Помаранчевої революції. За "Телекритикою", вона відбулася 28 жовтня 2004 р. У цей день 41 журналіст 5 центральних телеканалів - "Інтеру", ІСТV, Нового, "Тонісу" та НТН - повстали, вголос заявивши про політичний тиск на їхні медії та про своє небажання більше виконувати "темники". Ще семеро журналістів з "1+1" на знак протесту проти цензури в той же день звільнилися з каналу. Однак, мабуть, не варто редукувати всю радикальну зміну ситуації в українських медіях до подій одного дня. До того ж Р. Павленко та І. Клименко відзначають певну умовність публіцистичного терміна "журналістська революція". Варто згадати деякі передумови цих подій.
   "Телекритика" зазначає, що на телеканалах Києва і в УНІАНі восени 2002 р. визріла хвиля журналістських протестів проти політичного контролю над мас-медіями. Механізми цього контролю змінювалися й удосконалювалися. Від прямого закриття телеканалів ("Гравіс", 1994 р.) до дій Державної податкової адміністрації, від прямого зняття матеріалів з номера чи програми до численних судових позовів та вбивств журналістів. Також від прямої переважаючої присутності на телеканалах провладних кандидатів до технологій маніпуляцій у доборі програмної сітки, верстки, ракурсу на телеканалах і у пресі. В основі цього всього лежав поступовий, але неухильний вихід за рамки професійної журналістики та дотримання етичних стандартів професії.
   Разом з тим в Україні так і не відбулося повної державної монополізації мовлення. Іноземні спостерігачі ще 1999 р. зауважили значну, як для посттоталітарної країни, поліфонічність медійного простору. Стверджувалося, що цей факт відкриває можливість широкого вибору для громадян та є доброю основою для подальшого прогресу. Реальна політична конкуренція привела до створення нових інформаційних каналів. Протягом 2003-2004 рр. створюються ТРК "Україна" та НТН (контролювалися, відповідно, Р. Ахметовим та радником тодішнього прем'єр-міністра В. Януковича Є. Прутником), "5 канал" (контролюється політиком та бізнесменом П. Порошенком). Державні медії втрачають свою роль у підтримці владної політики також через вкрай низькі рейтинги. На перший план виходять бізнес-проекти зі значно більшою авдиторією, також контрольовані владою.
   Оцінюючи медійну ситуацію напередодні Помаранчевої революції, було б несправедливо вести мову лише про т.зв. центральні медії, оскільки в Україні постійно розвивалися приватні регіональні, у т. ч. друковані медії, яким завжди приділялося менше уваги з боку влади та експертів. Саме вони у багатьох випадках виявляли себе значно незалежнішими, ніж "центральні" ЗМК. Тобто в Україні поступово формувалися нові традиції професійно незалежної журналістики. Одним із принципових досягнень "Нашої України" у парламентській виборчій кампанії 2002 р. була перемога в боротьбі за прихильність регіональної преси. Сукупно вона має більший суспільний вплив, ніж всеукраїнські друковані медії.
   Поступово зміцнювалася професійна солідарність у медійному середовищі. З жовтня 2002 р. близько 50 київських журналістів та медіафахівців, зібравшись у столичному Домі кіно на "круглий стіл" "Політична цензура в Україні", підписали "Маніфест українських журналістів з приводу політичної цензури". Розмістивши на своєму сайті цей Маніфест, "Телекритика" зібрала під ним протягом кількох тижнів близько 500 підписів з усієї України. Однак помилкою буде вважати журналістів якоюсь найбільш прогресивною частиною суспільства. Загалом ситуація в Україні до другої половини 2004 р. була вкрай невизначеною. Тому перемога демократичних процесів, у т. ч. журналістської революції, пояснюється не лише волею самих професіоналів. Можливо, значно більшою мірою вона завдячує переломові у свідомості всього народу, тобто перемозі Помаранчевої революції.