Українські пресові органи за межами України

   За межами України, а саме в Петербурзі та Москві, в 1915-1916 рр. виходили: "Наше Життя" (Петербург) та "Тепла Роса" і "Промінь" (Москва). "Наше Життя" виходило впродовж 1916 р. Був це орган української Соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), писаний на машинці в кількості 300 примірників. Найближчу участь в цьому журналі брали: В. Винниченко, С. Вікул, Л. Чикаленко, П. Феденко, М. Авдієнко та інші.
   "Тепла Роса" почала була виходити двічі на місяць з 15.111. 1915 р. за редакцією Л. Краківського. Але не встигли видати і двох чисел, як з наказу командуючого генерала Адріянова, за статтю в ч. 2 під назвою "Галичина" часопис закрито.
   Більш пощастило тижневику під назвою "Промінь". Був це часопис літератури, мистецтва і громадського життя. Почав виходити з 20. XI. 1916 р. за редакцією В. Винниченка, який перебував у Москві під чужим прізвищем. Поява цього часопису у Москві давала можливість уникнути примусової "ярижки" (російського офіційного правопису). Але цензурні утиски і тут давали себе відчути. Це між іншим підкреслювала редакція, звертаючись до передплатників з проханням "не дивуватися, коли часопис виходить з опізненням" та інше... "Нинішні обставини, — писала вона, — творять кожної хвилини несподіванки, котрих не потрапить угадати і запобігти їм і найбільш досвідчений журналіст".
   Серед співробітників були: П. Тичина, О. Слісаренко, К. Поліщук, Г. Чупринка, М. Філянський, А. Постоловський, О. Журлива, В. Винниченко (ред.), який дав тут початок роману "Записки Кирпатого Мефістофеля", п'єсу "Пригвождені", оповідання "Баришенька", М. Івченко ("Хутір"), М. Могилянський, М. Грушевський (статті про галицько-українські землі), С. Єфремов та інші. Були тут також статті до питання про українські народні школи, про становище робітничого ринку, про українське мистецтво (К. Широцького), на літературні теми, огляди преси, бібліографія тощо.
   Такий був зміст часопису, який на його сторінках В. Винниченко характеризує такими словами: "Передо мною тоненький зшиток, в жовтій, скромній обкладинці. Це майже єдиний український журнал тридцятьох мільйонів України... І всього тільки цей тонесенький зшиточок! Він нагадує мені дітей, що ростуть десь у підвалах, без сонця, без повітря, в злиднях, в поневірянню, з синіми, зацитьканими, заляканими і скорбно-розумними очима. Так і вчувається, що от-от він тоненько-тоненько скаже: "їсти хочу! Мамо, папи! Хіба не моторошний, не правдивий символ нашого народу цей більше ніж скромний наш "Промінь"... — цей жовтенький символ нашого горя?