8.3.2. Романтизм як художня течія в літературі та мистецтві

   Франція. Література. Серед французьких літераторів-романтиків чільне місце посідав Віктор Гюго. Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах («Ернані», «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, що сміється»). Письменник змалював цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.
   Представницею романтичного напряму була також відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен)— палка прихильниця жіночої рівноправності, її найвідоміші твори — романи «Індіана», «Валентина», «Консуело». М. Е. Салтиков-Щедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилювала розум.
   Драматургія й театральне мистецтво. Французькі театри ще довго залишалися твердинями класициму, не пропускаючи на сцену романтичних п´єс. Але романтична драма в ці роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в репертуарі бульварних театрів Парижа. Мелодрамі властивий вибір героїв, відкинутих суспільством і законами, які зазнають несправедливості. Сюжети мелодрами часто побудовані на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і зла. Цей конфлікт на догоду демократичній публіці завжди розв´язувався покаранням пороку, перемогою добра. Цікавий сюжет, використання різноманітних сценічних ефектів (зміни декорації, музики, шуму, освітлення тощо) забезпечували емоційний вплив на глядача.
   У театральному репертуарі виникли нові теми, породжені новими умовами соціального буття, наприклад тема багатства і бідності, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство — нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна щодо цього позиція В. Гюго, який приніс на театральну сцену не тільки її художню реформу, а й високий гуманізм («Маріон Делорм», «Король бавиться», «Рюї Блаз»). Найближчим соратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма-батько), автор класичної пригодницької літератури. Цей митець не зумів зберегти вірність романтичним захопленням молодості і написав п´єсу «Катіліна», пройняту буржуазним духом.
   Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе. У романі «Сповідь сина віку» він відобразив настрої покоління, яке вступило в життя у період Реставрації, коли вже відгриміли події Великої Французької революції і наполеонівських війн, коли «власті Божі і людські були фактично відновлені, але віра в них зникла назавжди». Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього: «Насміхатися зі слави, релігії, кохання, з усього на світі — це велика втіха для тих, хто не знає, що робити». Але згодом, незважаючи на заклик до покоління «захопитися відчаєм», сам іронічно зауважував: «... так приємно почувати себе нещасливим, хоча насправді у тобі тільки порожнеча і нудьга». П´єси Мюссе: «Венеціанська ніч», «Примхи Маріанни», «Фантазіо» — взірці блискучої романтичної комедії нового типу. Вони випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з несамовитим коханням, ревнощами і вбивством. Часом твори Мюссе пройняті сумною іронією, сумішшю лірики і гротеску. Є у цього митця і психологічна драма «З коханням не жартують», і драма серйозного соціального звучання, яка засуджує романтику індивідуального революційного акту, — «Лоренцаччо». У Мюссе багато також комедій-прислів´їв, які мають салонно-аристократичний характер. Не посівши чільного місця в репертуарі французького театру того часу, вони значною мірою вплинули на його ідейно-естетичний зміст.
   У драматургії Проспера Меріме (збірка п´єс «Театр Клари Гасуль») романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних рангів і стану, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи. Однак вважати їх героями романтичної драми не можна— у п´єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.
   Образотворче мистецтво. Романтизм у французькому образотворчому мистецтві виник як опозиція класичній школі Давида й офіційному академізму. Але це була опозиція всій офіційній ідеології епохи реакції, протест проти її міщанської обмеженості. Живописці-романтики тяжіли до екзотики, до історичних і літературних сюжетів, до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Тому в їхніх картинах багато нервовості, гри уяви, мрійливості. Для живописних творів цього напряму характерний збуджений гарячий колорит, моделювання форми, що ґрунтувалися на сильних контрастах кольорових плям, експресивний малюнок із свідомим уникненням класичної відточеності, смілива, часом хаотична композиція позбавлена величності. Усе це вкрай дратувало художників-академістів.
   Першим художником цього напряму вважають Теодора Жеріко — палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості «Пліт Медузи». Сюжетом цього твору Жеріко взяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата «Медуза», який загинув з вини уряду. Митець створив гігантське полотно 7 х 5 м. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Від класицизму у цьому творі — точний узагальнений малюнок, різка світлотінь. Романтичні риси виявляються у драматизмі сюжету, неймовірності переживань, крайньому психологічному напруженні.
   Жеріко постійно шукав героїчні образи у сучасності. У картині «Офіцер кінних єгерів імператорської армії, який іде в атаку» (1812 р.) — романтика наполеонівської епохи відображена із запалом двадцятирічного юнака.
   Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота «Човен Данте» викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.
   Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, за наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони не мали визначеної програми. Ш. Бодлер говорив, що романтизм — це «не стиль, не живописна манера, а певний емоційний склад...». І справді, усіх романтиків споріднювало, насамперед, особливе ставлення до дійсності — прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва.
   Цей художній рух існував, і Делакруа після виставки картини «Різня на Хіосі» став визнаним його вождем. «Метеор, який упав у болото», «полум´яний геній» — такими були відгуки про Делакруа. Водночас були й протилежні («Це різня живопису»), а Стендаль (сам романтик) говорив: «... наполовину змальовані посинілі трупи».
   Цей твір сповнений глибокого драматизму. На тлі похмурого, але безтурботного пейзажу турок топче і рубає людей. На передньому плані вмираючі, але ще не безсилі чоловіки і жінки різного віку, від ідеально прекрасної молодої пари у центрі до постаті напівбезумної бабусі і поруч неї вмираючої молодої матері з дитиною, притуленою до грудей. Байдужа природа, чи як записав Делакруа у «Щоденнику», «... я подумав про свою малість перед лицем оцих завислих у просторі світів».
   Деякі картини Делакруа зв´язані з революцією 1830 р. Це алегорична компози-ція «Свобода на барикадах» («Свобода, яка веде народ»), яку критикували і ліві (за компроміс — поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), і праві (за надмірний демократизм, називаючи «Свободу» «босою дівкою, яка втекла з в´язниці»).
   Отже, мистецтво героїчного романтизму Франції надихалося ідеями сучасності, живилося передовими думками й почуттями. У час народних повстань, у революційний час художники прагнули бути достойними своєї епохи. Це стосується також і мистецтва скульптури. Несамовита і прекрасна скульптурна група «Марсельєза» Франсуа Рюда (встановлена на Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм повсталого народу.
   Напружена, сповнена драматизму боротьба у світі природи — тема більшості творів скульптора Антуана-Луї Барі («Оголена», «Тигр, що пожирає крокодила»).
   Основний засіб художньої виразності у цього митця — динамічне напруження форм. Він змусив «говорити» поверхню пластичного об´єму.
   Провідна роль романтизму у мистецтві належить жанрам, що дають художнику можливість показати життя суспільства з зіткненням його суперечностей. І хоча внаслідок цього портрет не займав в ієрархії жанрів провідну позицію, однак в його розвитку були свої характерні особливості, що свідчили про нове розуміння ролі особистості у суспільстві. У центрі уваги французьких майстрів романтичного портрету — життя образів, їхній розвиток у часі, пристрасті, емоції, настрої.
   Музичне мистецтво. Опера. Найвидатнішим французьким композитором середини й другої половини XIX ст., що працював у сфері оперного мистецтва, був Жорж Бізе. Бізе є засновником національної французької опери так само, як композитори Россіні й Верді — національної італійської. Найвидатніший твір Бізе — романтична, сповнена пристрасті опера «Кармен», написана на сюжет новели Проспера Меріме. По шляху Россіні, Верді та Бізе пішли й кращі представники французького оперного мистецтва XIX — початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Гуно, автор опери «Фауст», і Деліб, автор опери «Лакме».
   Англія. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в англійській художній культурі складається і отримує самостійність кілька нових видів мистецтва. Розробляється техніка акварельного живопису. Майстер Томас Б´юік упроваджує в практику торцеву гравюру, що набагато полегшило і зробило дешевшим видання ілюстрованої книги. У живописі провідними майстрами портретного жанру були Томас Лоренс (відомі портрети Уїльяма Пітта, герцога Веллінгтона) та Генрі Ребьорн (відомий портрет лорда Ньютона). їхні твори отримали широке європейське визнання.
   Мистецтво Вільяма Блейка було багато в чому зумовлено часом, коли етичні ідеали класицизму ще не втратили свого значення, але вже народжувалося нове уявлення про особистість, пов´язане з романтизмом, усвідомлювалася особлива роль суб´єктивного творчого начала, і разом із тим починало високо цінуватися мистецтво Середньовіччя. Усі ці тенденції виявилися у творчій особистості Блейка, котрий був не тільки художником, а й видатним поетом. Його фігура ніби провіщає митця далекого майбутнього. У творчості Блейка органічно поєднані образне та умоглядне начала, поетичне й пластичне бачення. Найбільш переконливі його ілюстрації до власних віршів («Пісні Невинності», «Пісні Досвіду», поема «Америка»). У цих творах слово й образ, текст і малюнок, музичне звучання вірша та світлотіньова гама виступають у єдності.
   У цей самий період кінця XVIII — початку XIX ст. закладаються основи майбутнього розквіту мистецтва пейзажу. Широке розповсюдження отримує акварельний живопис, провідні майстри якого — Томас Гертін та Джон Селл Котмен — були головним чином пейзажистами. Техніка акварелі з її прозорістю та світлоносністю кольору, з можливістю й необхідністю швидкої фіксації натури визначила багато чого у характері зображення природи на аркушах цих митців. Гертін, що рано помер, сприймав природу дещо меланхолійно («Краєвид у Йоркширі»). Краєвиди Котмена більш упорядковані. Живе сприйняття природи в нього поєднано з ясною і стрункою композиційною гармонією («Акведук Черк», «Новий міст у Даремі»).
   Справжнім реформатором пейзажного живопису був Джон Констебл. Розквіт його творчості припадав на новий етап історії Англії — кінець 1810— 1820-ті pp. Це час піднесення духовної культури країни, час створення байронівських поем. Констебл не шукав ефектних видів, а передавав найпростіші буденні мотиви, почерпнуті з природи його рідної місцевості — Саффолку на півдні Англії та околиць Лондона. Прискіпливе спостереження за природою сприяло усвідомленню митцем її мінливості і розмаїття. Констебл уважно роздивляється окремі дерева й хмари, піщані схили пагорбів й зарослі травою галявини. У забарвленні кожного предмета він бачив кольорові нюанси, які прагнув передати в усьому їх кольоровому й світлотіньовому багатстві. Особливо вражають свіжістю його етюди, сповнені світла й повітря («Візок для сіна», кілька етюдів «Хмари»). Ці твори передають легкий і швидкий рух пензля.
   Краєвиди Констебла різноманітні у передачі почуттів. Вони то лірично-мрійливі, то ясно-спостережливі, то напружено-драматичні («Собор у Солсбері», «Шлюз», «Краєвид Лондона з будинком Річарда Стіла»). З однаковою схвильованістю він пише луги й ліси, широкі долини й морські береги, замкнені куточки ферм і хлібні поля. Але завжди перед глядачем виникає англійська природа з її просторами лугів, укритих соковитою травою, з могутніми дубами, з вологістю повітря, типовою для країни, зі сріблястим небом, вкритим важкими від дощу хмарами.
   У ці ж роки працював інший видатний пейзажист — Джозеф Меллорд Уїльям Тернер. У цього митця величезний творчий спадок — картини, акварелі, підфарбовані малюнки й гравюри. Протягом усього життя він створював вигадані пейзажі класицистичного характеру, іноді з міфологічним або історичним стафажем. У той же час він робив замальовки та етюди з натури. Значну частину його спадку складають романтичні полотна, що представляють виявлення природних стихій — туман, дощ, снігову бурю, шторм на морі («Снігова буря», «Світанок у Норем-каслі»). Тонкі переходи кольору, багатство кольорових співвідношень дозволяють художнику створити дивовижні ефекти освітлення.
   Іспанія. Інший шлях, ніж у Франції та Центральній Європі, був знайдений в культурі й мистецтві Іспанії. Спочатку він формувався за умов розпаду старого режиму, а потім за умов трагічної боротьби народу з іноземним завойовником. Вищим і єдиним варіантом втілення мистецтва нового часу стала творчість Франсіско Гойї. Мистецтво Гойї сформувалося за умов, начебто несприятливих для великого мистецтва, соціальних обставин Іспанії. Країна виявилася нездатною самостійно вийти з тієї кризи, у якій вона перебувала в останню чверть XVIII ст. Але вона стала країною, де народ, керуючись інстинктивним почуттям національного самозбереження, розгорнув вражаючу за стихійною силою війну проти наполеонівської агресії. Саме ці обставини дали змогу Гойї представити народ трагічним героєм історії. Він створив живе, пристрасне, життєво-конкретне і, водночас, гіперболічно узагальнене мистецтво. У ньому була намічена проблематика, що стала перед реалістичним живописом нового часу.
   Образотворче мистецтво. Після «золотого віку» (XVII ст.) іспанське мистецтво знов набуло національної слави лише з появою Гойї (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес). Як Давид у Франції, Гойя з його особливим баченням світу відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.
   Розквіт живописної майстерності Гойї зв´язаний з портретом. Класичний національний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий, запальний, з високим почуттям гідності, передані у портреті Ісабель Кобос де Порсель. Тонке, нервове обличчя у доктора Пераля; спокій і велич в обличчі славнозвісної трагічної актриси на прізвисько Ла Тірана; невиразні, без тіні духовності, сірі обличчя королівського сімейства... І, нарешті, знамениті «Махи»— «Маха вдягнена» і «Маха оголена», якими Гойя завдав удару академічній школі і змусив пригадати венеціанське Відродження.
   Гойя відгукнувся на вторгнення французів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ: картиною «Повстання 2 травня 1808 року» (іспанець у білій сорочці відчайдушно розкинув руки назустріч смерті). Художник створив і графічну серію «Страхіття війни» — це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу з Наполеоном (кінь, який відбивається від зграї собак, — це Іспанія серед ворогів; темні силуети старого і старої, які шукають тіло сина серед білих плям мерців, та ін.).
   Після смерті митця Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до творчості якого не згасає й досі.
   Німеччина. Формування основних принципів романтизму. Група «Буря й натиск». Вважається, що саме Німеччина дала життя романтизму, відгукнувшись таким чином на події Великої Французької революції. Проте чи не перше формулювання принципів романтизму пов´язують з іменем Погана Готфріда Гердера — філософа, історика, літератора, і до того ж ідейного натхненника й активного учасника групи «Буря й натиск». Цей осередок, який поєднував кількох видатних німецьких літераторів, виник близько 1775 р. Честолюбні учасники цього гурту називали себе «буремними геніями» або «штюрмерами». Уже штюрмери висунули ідеї, які згодом пропагувалися романтиками XIX ст.: історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості. Найвизначнішим представником «Бурі й натиску» був Йоганн Вольфганг Гете, котрий належить як XVIII, так і XIX ст.
   Творчість Гете певною мірою зв´язала собою літературу цих двох століть і залишилася найяскравішим вираженням не тільки своєї епохи, а й усієї поезії Нового часу. У русі «Бурі й натиску» — штюрмерстві — було закладено дещо від наступних етапів, які мало пройти мистецтво. Штюрмерство поєднало сентименталізм з багатьма рисами передромантизму. Розумна, чітко окреслена форма здавалася «буремним геніям» сковуючою для мистецтва. Дух «Бурі й натиску» наснажив «Розбійників» видатного німецького поета й драматурга Фрідріха Шіллера.
   Штюрмери зробили чимало. Вони прорвали рамки просвітницького раціоналізму і тим самим допомогли дальшому збагаченню мистецтва. Вони дали такі поняття, як суспільне тло і національний колорит, котрі у всеєвропейському масштабі утвердив згодом романтизм. Штюрмери відкрили дорогу живій народній мові і намагалися «шекспіризувати» німецьку драму. Найбільшим талантом серед них був, звичайно, молодий Гете (трагедія «Гец фон Берліхінген», історична драма «Егмонт»). Гете пройшов і через захоплення античністю (період веймарського класицизму), але головним його твором став «Фауст». У цьому творі виразився весь філософський рух Німеччини кінця XVIII — початку XIX ст. Водночас цей твір Гете є повним відображенням усього життя сучасного йому німецького суспільства. Фауст і Мефістофель уособлюють у трагедії боротьбу двох начал: безмежного поривання вперед і критичного сумніву. У боротьбі з Мефістофелем Фауст приходить до пізнання сенсу життя. Та не було б Мефістофеля, не було б боротьби, і Фауст залишився б зі своєю прекрасною, але нездійсненною мрією. У цьому творі Гете наче застерігає європейську суспільство від спокуси самозакоханості і самозасліплення.
   Естетика й література німецького романтизму. Німецький романтизм, що виник на рубежі 1790—1800-х pp., відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в «Ієнському гуртку», що сформувався наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність, побачена крізь призму романтичної іронії, жила у творіннях німецького романтизму.
   У німецьких романтиків казка була одним із улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм — Якобом та Вільгельмом. Роман-казка «Генріх фон Офтердінген» поета Новаліса (Фрідріха фон Харденберга) пройнята релігійно-патріархальною тематикою і меланхолійним настроєм. Новаліс хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.
   Видатною постаттю у тогочасній німецькій літературі був Ернест Теодор Амадей Гофман. Він створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи («Золотий горщик», «Життєва філософія Кота Мурра...», «Крихітка Цахес»). Цей письменник просто задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.
   Творчість великого німецького поета Гейне — це і напрочуд тонка лірика («Книга пісень»), і дошкульна політична сатира (книга прози «Дорожні картини», поема «Німеччина. Зимова казка»), й іронія, завдяки якій було подолано романтизм і взято нову головну тему — реальне життя.
   Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво німецького романтизму характеризувалося домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолійним настроєм творів (Філіп Отто Рунге, Каспар Давид Фридрих).
   Творчість Ф.-О. Рунге просякнута пристрастю до живої природи. Його прискіпливі наукові дослідження у галузі теорії змішування кольорів були споріднені до колористичних пошуків Дж. Констебла. У практиці Рунге це призвело до того, що його живопис насичений рефлексами світла й кольору.
   Майже все своє недовге життя митець працював над чотирма полотнами «Пори дня». Цими творами він сподівався прикрасити спеціально зведену будівлю, де їх показ супроводжувався б музикою та віршами, втілюючи мрію романтиків про синтетичний вплив різних видів мистецтва на людину.
   Творчість Каспара Давида Фрідріха, що працював головним чином у пейзажному жанрі, мала великий вплив на сучасне йому мистецтво. Краєвиди Фрідріха надзвичайно ретельно відтворюють реальний вигляд природи («Хрест у горах», «Монастирський цвинтар у снігу»). У той же час краєвид для митця — це привід до розкриття цілісної картини всесвіту, глибоко філософські роздуми й осмислення місця людини у світі.
   Музичне мистецтво. Симфонічна музика. Людвіг ван Бетховен — найвидатніший композитор першої половини XIX ст. Творчість Бетховена рівною мірою належить німецькій і австрійській музичній школам. Бетховен працював у багатьох музичних жанрах і його внесок до розвитку кожного з цих жанрів важко переоцінити. Величезне значення мала творчість Бетховена і для становлення романтизму в музиці.
   Бетховен підніс музичне мистецтво на небувалу до нього висоту. Він вклав у нього глибокі, серйозні ідеї. Пишучи музику для широких народних мас, композитор прагнув зробити її загальнодоступною.
   У творах Бетховена ми чуємо і героїчне піднесення, і обурення, і палкий заклик до боротьби, і віру в світле майбутнє людства. У своїй музиці він втілив і революційний пафос, і кращі прагнення, почуття й переживання передових людей свого часу. Для вираження цього нового змісту Бетховен використав здебільшого великі музичні форми (симфонії, сонати, концерти, квартети тощо), в основі яких лежить обов´язкове зіставлення частин і тем, різних за своїм характером.
   Симфонії Бетховена. З усієї творчості Бетховена слід, насамперед відзначити дев´ять симфоній, серед яких особливо виділяються Третя, П´ята. Сьома і Дев´ята. У них найяскравіше виражено героїчні прагнення Бетховена, його близькість до народу, віра в людину, у перемогу справедливості.
   Третя симфонія, названа «Героїчною», значно відрізняється від усіх, створених до Бетховена симфоній, глибиною змісту і музичною формою.
   В основі П´ятої симфонії лежить ідея боротьби і перемоги. Симфонія починається з теми, про яку композитор сказав: «Так доля стукає в двері». Спочатку вона звучить з великою силою, але поступово затихає. Мотив поклику долі, що лежить в основі головної теми, проходить через усю симфонію і в останній частині звучить м´яко і невпевнено. На противагу їй друга лірична тема — тема людини, що викладена в першій частині дуже лаконічно, — у подальшому розвитку симфонії набуває широти й різноманітності. У цій симфонії Бетховен виразив в узагальненій формі ідею перемоги людини над усім, що стоїть на її шляху, ідею єднання людства та її торжество. Ця ідея торжества і радості людства, яке долає всі перешкоди, лежить також в основі Сьомої і Дев´ятої симфоній.
   Дев´ята симфонія є винятковим за глибиною свого змісту твором. Новим прийомом є введення в четверту частину цієї симфонії хору на слова оди Шіллера «До радості». Цей гімн радості, єднання людства («Обнімітесь, мільйони») виражений простою, позбавленою всяких зовнішніх ефектів, радісною мелодією, що поступово розростається в характерний для Бетховена могутній і урочистий фінал.
   Чудовими є ті частини творів Бетховена, які подані в повільному темпі. Вони стримані, урочисто величні, зосереджені, сповнені глибоких роздумів. Завдяки цьому ці частини творів створюють яскравий контраст з бурхливими першими частинами і наступними рухливими, легкими скерцо або менуетами та стрімкими, поривчастими або радісними фіналами.
   Музика Бетховена до драматичних творів. Серед героїчних творів Бетховена необхідно відзначити його музику до трагедії Гете «Егмонт». Сюжет цієї музики пов´язаний з історією боротьби Нідерландів у XVI ст. за свою незалежність проти панування Іспанії. Одним із вождів, які очолювали цю боротьбу, став Егмонт, що був підступно вбитий іспанцями. Ім´я Егмонта було оточене любов´ю народу і стало прапором його боротьби й перемоги. Образ героя, борця за свободу свого народу, привернув увагу Бетховена. У ряді музичних епізодів, особливо в увертюрі, відображені боротьба Егмонта, загибель його і торжество народу, який переміг.
   Починається увертюра похмурим, трагічним вступом, в якому важким акордам іспанської сарабанди протистоїть скорботна лірична тема. Основна частина, алегро, показує зіткнення і боротьбу двох тем: першої, теми Егмонта, — стрімкої, напруженої і другої, теми іспанців, — акордової, суворо рішучої. У кінці алегро похоронні акорди (смерть Егмонта) є переходом до урочисто-переможного маршу — фіналу.
   Франц Шуберт. Весь життєвий і творчий шлях цього митця був сповнений суперечностей, які є характерними для всіх художників-романтиків тієї епохи. Веселість і життєрадісність у творчості Шуберта поєднуються з меланхолійно-сумними настроями, які іноді переходять у трагічну безнадійність. Композитор написав багато творів, великих і малих. Шуберт відомий не тільки як автор чудових пісень і вокальних ансамблів, а й як автор інструментальних творів — камерних і оркестрових: симфоній, струнних ансамблів, творів для фортепіано. Франц Шуберт є одним з найпопулярніших композиторів. Його музика чарує своєю щирістю, життєвою правдивістю, виразністю і простотою.
   Симфонії Шуберта. Одна з кращих його симфоній — велика симфонія в До-мажорі, що складається з чотирьох частин. Вона життєрадісна, в її основі — народні мелодії.
   Дуже популярна симфонія в Сі-мінорі, так звана «Незакінчена». Ця симфонія, всупереч встановленій традиції, складається не з трьох або чотирьох частин, а тільки з двох. Але, незважаючи на це, вона справляє враження цілком завершеного твору. Основною частиною, що визначає зміст і характер всього твору, є перша частина. Вона починається зі вступу, зосередженого і похмурого, переданого повільною, протяжною мелодією в низькому регістрі. Ця мелодія в подальшому розробляється поряд з головною і побічною темами і набуває значення теми, яка визначає характер всієї частини; нею починається розробка, вона звучить також і наприкінці. Після вступу йде перша партія (головна), співуча, трохи смутна, що нагадує за своїм характером і складом пісню — спочатку вступає акомпанемент, потім звучить мелодія. Ця тема майже без переходу змінюється другою, побічною партією, більш світлою, рухливою. Мелодійне багатство, щирість і доступність мелодій у симфонії зробили її дуже популярною.
   Опера. Крім симфоній Бетховен написав оперу «Фіделіо». Перед створенням опери композитор написав на цей самий сюжет три увертюри, з яких найбільш досконалою є «Елеонора № 3».
   Видатними майстрами оперного жанру в Німеччині XIX ст. були композитори Вебер, автор опери «Чарівний стрілець», і Вагнер, автор опер «Лоенгрін», «Тангей-зер», «Перстень Нібелунгів» та ін.
   Інструментальна музика. У XIX ст. поряд із симфоніями, сонатами великих композиторів, зокрема, у романтиків, провідним жанром є порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального характеру. Для творчості композиторів-романтиків характерні елементи фантастики, казковості, образності, програмності. їхні твори часто близькі до народної тематики, до природи. Твори нерідко об´єднуються якою-небудь спільною ідеєю і становлять цикл. Такими є, наприклад, фортепіанні цикли Шумана «Карнавал» і «Метелики», цикли Шуберта «Експромти» й «Музичні моменти».
   Людвіг ван Бетховен. Бетховен написав десять скрипкових сонат, з яких найбільш відома Дев´ятаа, присвячена Крейцеру, і 32 фортепіанні сонати, серед яких найвизначнішими є № 8 — «Патетична», № 14 — так звана «Місячна» і № 23 — «Апасіоната». Сонатна форма дала змогу Бетховену найповніше і найглибше виразити ідею зіткнення, боротьби і перемоги. Бетховен розвинув і вдосконалив сонатну форму.
   Чудові також квартети і тріо Бетховена. У деяких із них композитор використав народні мелодії.
   Теми Бетховена відзначаються могутністю, силою, глибиною, іноді трагізмом і скорботою. Для багатьох його тем характерні мелодійність, співучість, ліризм.
   Франц Щуберт. У Шуберта багато фортепіанних творів. Серед них головне місце займають невеликі п´єси здебільшого танцювального характеру, такі як лендлери, екосези, марші. Більше всього Шуберт любив вальси, його вальси невеликі, чарівні за своєю простотою, у них багато безпосередності і мелодійності. З інших фортепіанних творів найбільш відомі «Експромти», «Музичні моменти», зокрема «Музичний момент фа-мінор».
   Роберт Шуман. Цей німецький композитор-романтик писав здебільшого фортепіанні твори, пісні і романси. Менш відомі його симфонії. У його творчості своєрідно поєднувалось відображення навколишнього життя з фантастикою. Кілька своїх творів він називає «Фантастичними п´єсами». Для творів Шумана характерні контрасти: поєднання поривчастості, бурхливого настрою і ніжності, задушевності, мрійності. Дуже цікаві його «Карнавал» і «Метелики». У святковій ході, зображеній в «Карнавалі», музичні образи масок чергуються з танцями. «Альбом для юнацтва» і «Дитячі сцени» Шумана — це збірники п´єс, яскравих, різноманітних за змістом, доступних для дітей. Великої популярності набув також квінтет Шумана.
   Вокальна музика. Поряд з невеликими інструментальними п´єсами великого поширення набули у XIX ст. і невеликі вокальні твори, тобто пісні і романси. Кожен із композиторів вніс щось своє, індивідуальне в цей жанр, але всі пісні, романси виходять в основному з пісенної творчості Шуберта. Чудовими є вокальні цикли Шуберта «Прекрасна мельничиха», «Зимовий шлях», цикли пісень Шумана «Любов поета», «Мірти» та ін., вокальні твори Брамса.
   Людвіг ван Бетховен. Багато уваги Бетховен приділив також і вокальній творчості: він написав близько 70 романсів і пісень, зробив велику кількість обробок народних шотландських та ірландських мелодій, з яких часто виконуються «Застольна», «Краса рідного села», «Милий Джеммі» та інші.
   Франц Шуберт. Пісні займають центральне місце в творчості композитора. Він написав їх понад 600. Шуберт високо підніс значення пісні. У цю невелику музичну форму він зумів вкласти глибокий і багатий зміст. З великим теплом і проникливістю Шуберт розкрив перед нами внутрішній світ людини з її почуттями радості, смутку, любові. Велике місце в його пісні займає зображення природи.
   Музично-виражальні засоби в піснях Шуберта вражають різноманітністю. У вокальних партіях він не обмежується тільки пісенною мелодією, а широко використовує і декламаційні, і речитативні прийоми вираження. Фортепіанна партія в його творах набуває самостійного, рівноправного значення, створюючи яскраві музичні образи, часто зображального характеру.
   «Лісовий цар» — це пісня-балада, глибоко драматична за своїм змістом. Характеристики дійових осіб у ній дуже контрастні: звабливе звернення Лісового царя (м´яка і вкрадлива мелодія); заспокійливі, стримані інтонації батька і схвильований плач дитини (речитативні інтонації, хроматизми, високий для даного голосу регістр). Фортепіанна партія допомагає розкрити характер-образ, стрімкий рух октав-акордів створює враження напруженої скачки, тривоги і, обірвавшись раптово в самому кінці, підкреслює трагізм пісні.
   «Баркарола» захоплює своєю плавною мелодією і м´якою партією фортепіано, яка художньо створює враження плескоту води.
   Пісня «Форель» є жанровою картиною. У перших двох строфах зображено жваві рухи швидкої рибки, що грається в прозорій воді. Вони передані легкою, грайливою мелодією і швидкими злетами в супроводі, немовби сплесками води. У першій же половині строфи, коли рибалка, намагаючись впіймати рибку, каламутить воду, ловить рибку, яка б´ється в його руках, музика зовсім змінює свій характер. У голосі замість мелодії з´являється схвильований речитатив, а в фортепіано гармонія стає напружено нестійкою, рухи акордів — поривчасто різкими.
   У Шуберта є чудові цикли пісень — «Прекрасна мельничиха» і «Зимовий шлях», у яких розповідається про мандрування юнака, про його любов і страждання. Перший цикл пісень Шуберта складається з двадцяти творів, у яких переважає світлий, життєрадісний настрій. Найбільш відомі пісні цього циклу «В дорогу», «Куди», «Мельник і струмок» та ін. Другий цикл пісень, що складається з двадцяти чотирьох творів, має похмурий, іноді навіть трагічний характер. Більшість пісень цього циклу сповнені почуття розчарування, смутку, самотності. Найпопулярнішою з цього циклу є пісня «Шарманщик».
   Шуберт — композитор-лірик. Основним засобом вираження в нього є мелодія, і тут він справді невичерпний. Пісенність характерна для всієї творчості Шуберта, але з особливою силою і різноманітністю виявляється вона у вокальній творчості. До нього пісня займала в творчості композиторів другорядне місце. Шуберт підніс пісню на виняткову висоту, зробивши її за глибиною і важливістю рівноправним жанром поряд з іншими провідними в той час жанрами — оперою і симфонією.
   Італія. Музичне мистецтво. Опера в XIX ст. В Італії на початку XIX ст. найвидатнішим оперним композитором був Джоаккіно Россіні. Кращими його творами є опери «Севільський цирульник» і «Вільгельм Телль».
   Опера «Севільський цирульник», так само як і опера Моцарта «Весілля Фігаро», написана на сюжет Бомарше. В яскравих музичних образах в опері показано веселого, спритного, вдалого цирульника Фігаро. В опері гостро висміяно представника духовенства продажного Дона Базіліо. Музика опери сповнена гумору, життєрадісності. Уся опера відбувається в стрімкому темпі. «Севільський цирульник» є однією з найпопулярніших опер.
   Опера «Вільгельм Телль» написана на сюжет легенди епохи боротьби швейцарського народу за свою свободу. У ній багато жвавих народних сцен, картин природи, побуту, характерна народна мелодика.
   У другій половині XIX ст. провідну роль в оперному мистецтві Італії відіграє італійський композитор Джузеппе Верді, один із найулюбленіших і найпопулярніших оперних композиторів. Його музика мелодійна, доступна, щира. Сюжети Верді, як правило, брав з життя. Найпопулярнішими його операми є «Травіата», «Ріголетто» та «Аїда».
   По шляху Россіні й Верді пішли й інші представники оперного мистецтва Італії XIX — початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Пуччіні, автор опер «Мадам Батерфляй» («Чіо-Чіо-сан»), «Богема» і «Флорія Тоска», і Леонковалло, автор опери «Паяци».
   Інструментальна музика. У першій половині XIX ст. велику славу здобув італійський скрипаль-віртуоз і композитор Ніколо Паганіні. Його виконавська майстерність і творчість справили великий вплив на наступний розвиток інструментальної музики.
   Чехія. Музичне мистецтво. Опера. Кращий представник чеського оперного мистецтва XIX ст. Берджих Сметана також пішов по шляху, накресленому великими композиторами Россіні, Верді та Бізе. Найкращим твором Сметани є опера «Продана наречена».
   Польща. Музичне мистецтво. Опера. Кращим представником оперного мистецтва Польщі XIX — початку XX ст. був композитор Монюшко, автор опери «Галька».
   Інструментальна музика. Найвидатнішим майстром інструментального жанру у Польщі був Фрідерік Шопен. Більшу частину життя цей митець прожив у Франції, однак його серце завжди залишалося з батьківщиною. Творчість Шопена пов´язана переважно з фортепіано. Великий польський композитор змусив фортепіано звучати зовсім по-новому. Він розширив можливості фортепіанної техніки і збагатив її виражальні засоби. Видатний російський піаніст Антон Рубінштейн назвав Шопена «душею фортепіано».
   За порівняно коротке життя Шопен написав дуже багато. У творчості для фортепіано у нього було кілька улюблених жанрів, до яких він весь час звертався. Сюди належать 56 мазурок, 25 прелюдій, 27 етюдів, 15 вальсів, 12 полонезів, 20 ноктюрнів і т. ін. В основу творчості Шопена покладена польська народна музика, мелодійні і ритмічні особливості польських танців і пісень.
   Особливо яскраво виражена любов до свого народу, до польської народної музики в мазурках, які є немовби поетичними картинами рідної Польщі. Мазурки Шопена — елегантні, витончені, іноді блискучі.
   Порівняно з мазурками і вальсами полонези є великими творами, що змальовують картини здебільшого героїчного минулого Польщі. У більшості з них багато блиску, пишноти, урочистості.
   У часи Шопена вальс став одним із найпопулярніших танців, і хоч він є танцем не польського походження, проте вальси Шопена часто також пов´язані з польською національною музикою; у них використовуються інтонації і ритми польської народної музики, особливо мазурки. Вальси композитора різноманітні: поряд із спокійними, мрійними, зустрічаються в нього вальси блискучі, бравурні.
   Танцювальні твори Шопена — мазурки, вальси, полонези — це не просто музика для танців, а п´єси для концертного виконання.
   Прелюдії композитора є самостійними короткими творами. За своїм змістом вони контрастні — бурхливо схвильовані або тихі й задумливі, похмурі та життєрадісні, поривчасті та суворо стримані.
   А його ноктюрни дуже поетичні. У прелюдіях виражено здебільшого один певний настрій. А для ноктюрнів характерна зміна різноманітних почуттів, образів. Ноктюрни Шопена написані в трьохчастинній формі. Усі вони співучі, мелодійні, сповнені глибокого почуття. Середні частини в них більш схвильовані, поривчасті.
   Етюди композитора дуже важкі для виконання. У кожному з них Шопен ставить певне технічне завдання, розвиток певного технічного прийому. Але кожний етюд перетворюється у нього в художній твір, де техніка є не метою, а засобом для виявлення художнього образу.
   З великих творів Шопена найзначнішими є два фортепіанні концерти, чотири скерцо, друга і третя фортепіанні сонати, чотири балади і близька до них фантазія фа-мінор.
   Балади композитора — глибоко національні твори, пов´язані з історичним минулим Польщі. Написані вони під враженням поем знаменитого польського поета Адама Міцкевича.
   У Шопена є 17 пісень, близьких до народної пісні. Вони відзначаються задушевністю, витонченістю. Особливо відомі його пісні «Бажання» і «Литовська пісня».
   Твори Фрідеріка Шопена відрізняються великою глибиною змісту і поетичністю. Його лірика багата і різноманітна. Поряд з мрійно-задумливими, смутними, іноді трагічними переживаннями в його творчості звучать життєрадісні і героїчні мотиви. Задушевність, натхненність і щирість творів Шопена створили йому велику популярність і славу. Музика Шопена дуже складна, вона вимагає вдумливого і осмисленого виконання, співучого, м´якого, глибокого, виразного звука і великої майстерності. Технічні труднощі, віртуозність виступають у Шопена тільки засобом для вираження змісту твору.
   Угорщина. Музичне мистецтво. Інструментальна музика. У музичній культурі Угорщини XIX ст. вирізняється постать піаніста-віртуоза й видатного композитора-романтика Ференца Ліста. Він був також видатним педагогом, громадським діячем, музичним критиком і письменником.
   Ліст написав великі твори програмного змісту для оркестру і особливо багато п´єс для фортепіано. Він переклав для фортепіано твори Баха, Шуберта, Бетховена. Широко відомі його фантазії на музику різних опер, а також рапсодії, в основі яких лежать угорські мелодії. Цікаві також програмні твори Ліста, пов´язані з враженнями від подорожі по Італії та Швейцарії і об´єднані в три зошити під загальною назвою «Роки мандрувань». Особливо популярні п´єси з першого зошита, пов´язані з картинами природи або народними легендами Швейцарії (наприклад, «Капела Вільгельма Телля»), і з другого зошита, написані під враженням знаменитих творів італійського мистецтва, зокрема картин Рафаеля «Заручення» і сонетів Петрарки. Чудові етюди Ліста на теми природи або на фантастичні сюжети.
   Ліст працював також у жанрі вокальної музики. Йому належать чудові пісні.
   Норвегія. Для Норвегії, що здобула свою державну незалежність лише у 1814 p., XIX ст. було добою інтенсивного розвитку в усіх галузях життя, у тому числі й художній. Ця країна дала європейському мистецтву таких майстрів, як живописець Е. Мунк, письменник Г. Ібсен, композитор Е. Гріг.
   Музичне мистецтво. У музичній культурі Норвегії XIX ст. одним із провідних жанрів стають порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального характеру. Ці твори нерідко об´єднуються спільною ідеєю і становлять цикл. Такими, зокрема, є фортепіанні цикли найвидатнішого митця цієї доби Едварда Гріга «Поетичні картинки» (шість фортепіанних п´єс).
   Великого поширення у норвезькій музиці XIX ст. набули і невеликі вокальні твори, тобто пісні і романси. Чудовими є пісні того самого Едварда Гріга.
   Росія. Образотворче мистецтво. У живописі російського романтизму провідна роль належала портрету і пейзажу. Найвидатніші представники портретного жанру цього напряму — Орест Кипренський («Автопортрет», «Портрет батька») і Карл Брюллов («Вершниця», портрети графині Самойлової). У пейзажному жанрі найпоказовішими є італійські краєвиди Сильвестра Щедріна.
   Музичне мистецтво. Вокальна музика. На початку XIX ст. у російській музиці з´являється група обдарованих композиторів — О. Л. Гурільов, О. Г. Варламов, О. О. Аляб´єв та О. М. Верстовський. Головне місце в їхній творчості займали романси і пісні, найбільш відомими з яких є «Матушка-голубушка», «Не шуми ты, рожь», «Однозвучно гремит колокольчик» Гурільова; «Что мне жить и тужить», «На заре ты ее не буди» Варламова; «Соловей» Аляб´єва та ін.
   Основне значення цих композиторів, попередників і сучасників корифея російської музики Михайла Глінки полягає в тому, що в їхній творчості значно розширено тематику, поглиблено лірику, використано багато текстів Пушкіна і Лєрмонтова («Я вас любил» Аляб´єва, «Белеет парус одинокий» Варламова та ін.). Поряд з лірично-побутовою тематикою з´являється тематика, пов´язана з мотивами любові до вітчизни, туги за батьківщиною («Иртыш», «Вечерний звон» Аляб´єва), соціального протесту («Кабак», «Нища» Аляб´єва). У той час співаються пісні, близькі до типу балади («Песня разбойника», «Песня Офелии» Варламова).
   У зв´язку з розширенням тематики збагачуються та поглиблюються й засоби виразності у вокальній і в фортепіанній партіях, ускладнюється гармонія. Дедалі ширше використовуються елементи російської народної пісні як селянської, так і міської. В окремих випадках це настільки яскраво виявлено, що деякі пісні, складені цими композиторами, довгий час вважались народними. Це було, наприклад, з піснею «Красный сарафан» Варламова.
   Опера. О. М. Верстовський. У творчості цього митця опери посідають основне місце. Серед них найвідомішою є опера «Аскольдова могила», що написана на давньоруський сюжет. У цьому творі композитор використав елементи російських і польських народних пісень. Опера складається з багатьох арій, пісень і хорів, проте в ній немає ще достатньої зв´язності й цільності, музично-драматичного розвитку, мало єдності як у сюжеті, так і в музиці.
   Російська музика кінця XVIII — початку XIX ст. була основою для розвитку російської національної музичної школи. Російські композитори-романтики виступили проти прагнень вищого суспільства насаджувати західну музику, особливо італійську і французьку опери.
   М. І. Глінка. У творчості цього митця остаточно формується національна опера. Тільки Глінка зумів поєднати самобутність, народний характер музики з високою майстерністю, зумів вкласти в свої твори глибокий ідейний зміст. Композиторові належить перша в російській музиці народно-героїчна опера «Іван Сусанін». Цей твір надовго став зразком для багатьох народно-героїчних монументальних опер і ораторій, в яких широко показані почуття і переживання народу, пов´язані з різними драматичними або трагічними подіями його життя. Такими є, наприклад, опери «Псковитянка» Римського-Корсакова, «Борис Годунов» Мусоргського, «Князь Ігор» Бородіна.
   Друга опера Глінки — «Руслан і Людмила» — відкрила шлях епічно-казковим російським операм, таким як «Садко» Римського-Корсакова та ін. У той же час вона справила вплив і на такі опери, як «Князь Ігор» Бородіна. В опері багато розгорнутих арій-портретів, є елементи східної музики.
   Україна. З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад — самодержавство, а власне Україна — це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х pp. реакційним міністром освіти Росії С. С Уваровим, основними засадами якої стали православ´я — самодержавство — народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.
   Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.
   Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.
   У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.
   До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ´яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань — М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ´я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.
   До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ´я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами — російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України — в єдиній федеративній слов´янській державі, побудованій на демократичних засадах.
   Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ — як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.
   Література. Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об´єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ´яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін. Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з´являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше, — у XX ст.
   Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, але більш прискорено), у дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з´являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.
   Західноукраїнські землі. Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.
   На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква «стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна».
   Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 p.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левиць-кий разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах», щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.
   З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а 1817 р. — «Буквар словено-руського язика». У 1822 р. він першим написав «Граматику язика словено-руського», а в науковій розвідці «Відомість о руськом язиці» (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816— 1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.
   Фундатори нової української літератури в Галичини Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х pp. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.
   Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру «Азбука і абецадло» та написав критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського «Руськоє вісілє», видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині «азбучна війна», що велася аж до початку XX ст.
   У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці». Один з її засновників — Яків Головацьккий писав: «Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське «абецадло», пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух».
   Літературне угруповання «Руська трійця» було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один із них — енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу — Маркіян Шашкевич. Другий — людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це — Іван Вагилевич. Третій — ініціативний, діловий, працьовитий, водночас — поміркований і обачний — це Яків Головацький».
   Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х pp. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв´язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.
   На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених, які «відкрили великий світ Слов´янщини». «Трійчани» зацікавилися народною творчістю. Вони «йшли в народ», записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Головацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з´являтися.
   Проте «Руська трійця» в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність».
   І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов´янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.
   Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковнослов´янська суміш, а народна мова.
   «Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них — М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як «агент Росії» нібито хоче «відлучити від Австрії русинів».
   Для «Руської трійці» мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І. Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій «пророкували» забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в «своїй буйності і... розмаїтості».
   «Руська трійця» залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її «Русалка Дністрова» була першим провіщенням «народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність». Проте діяльність «Руської трійці» мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності «Руської трійці» її учасники.
   Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв´язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої «Руської трійці» знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства — «Русалку Дністрову».
   У 1846—1847 pp. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студентом Віденського університету) видав два томи альманаху «Вінок русинам на обжинки». Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як «Русалка Дністрова». Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам´яток, а також деякі матеріали із забороненої «Русалки Дністрової».
   Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович — письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував «Литературное заведеніе Пряшевское» (1850), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п´єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є «Вручаніє».