6.3.5. Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження

   Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Бокаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв´язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». «Шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.
   У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.
   Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні».
   Джерелами відродження були:
   - готичні впливи;
   - візантійська спадщина;
   - вплив культури країн Східного Середземномор´я;
   - античність.
   Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.
   Саме античності зобов´язані представники Відродження своїми найхарактернішими рисами. Зобов´язані Гомеру та Вергілію, грецькій та латинській поезії, язичницькому сприйняттю життя, що прийшло з далекої Еллади. Античність надихала людей епохи Відродження, була для них джерелом та зразком творчості та світосприйняття. Вона була їм близька, але у цілому їхня творчість не була повторенням грецької та римської літератури й мистецтва. Це не було сліпим копіюванням або реставрацією. Це було прагнення до оновлення, до побудови нової культури.
   У добу Відродження антична спадщина осмислювалася критично. В античності вбачали не стільки зразок для наслідування, скільки певний еталон культурного розвитку, на який слід орієнтуватися у створенні власної культури. Зміст творчості митців Відродження залежав від умов, що склалися в Італії з кінця XIII — початку XIV ст. і розвинулися у XV — на початку XVII ст. Так, наприклад, гуманістична латина, яка спочатку мала наслідувати класичну мову давнини, мову Вергілія й Цицерона, фактично розвивалася як самостійне явище, маючи на собі відбиток народної мови. У той же час без античних впливів Відродження не можна уявити. Відбувалося не просто запозичення мотивів та прийомів, але і проникнення у сутність світовідчуття, здорової чуттєвості й величавого ритму античності.
   Пам´ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих спочивали в античних саркофагах, під час проведення земляних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи. М. Я. Лібман зазначає, що протягом століть митці проходили мимо, начебто вони всього цього не бачили. Тільки люди доби Відродження побачили в античності своє велике минуле. їх приваблював світський і, головне, антропоцентричний характер античного мистецтва. У грецькій та римській скульптурі вони побачили втілення реалістичних тенденцій, до цього вони прагнули і самі.
   Антикізуючі тенденції виявляються вже в творчості скульпторів раннього Відродження. Так, Донателло у 1430-ті pp. створює свої найбільш антикізуючі твори— статую Давида й групу Благовіщення. У творчості живописців Кватроченто— братів Поллайоло античні елементи відіграють панівну роль. У теорії архітектури наслідування античних зразків пропагувалося найрішучіше. Однак готичні традиції в архітектурі XV ст. виявилися вельми міцними. Найпослідовнішим наслідувачем античної класики у добу Кватроченто був архітектор Леон Баттіста Альберті. Фасад його церкви Сант Андре у Флоренції задуманий як мотив тріумфальної арки, а зовнішній вигляд церкви Сан Франческо у Риміні, з урочистим повторенням арок, змушує згадати арки римських акведуків. Проте поступово в італійське зодчество проникає антична ордерна система. Поступово ордер набуває функціонального значення в архітектурі древніх. Підкреслюються частини, що несуть навантаження, і ті, що справляють навантаження, колони і антаблемент. Зодчі Кватроченто залучаються на прикладі римських пам´яток до питань тектоніки.
   Найважливішим, однак, був вплив античної естетики на теорію й практику ренесансного мистецтва. Уже Альберті намагався застосувати по відношенню до творів живопису категорії античної риторики: вимисел (inventione), композицію, (compositione), освітлення та зафарбування (ricevere di lumi); останні терміни він прирівнює до красномовства в ораторському мистецтві. Усі ці поняття стали наріжними каменями ренесансної естетики. З античних авторів Альберті запозичує поняття «convenienza» або «concinitas» — те, що найкраще пояснюється словом «гармонія».
   У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже немає. Щоправда, Рафаель і Браманте, Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам´ятки і античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чергу, — це був дух античності. Якщо більшість майстрів кватроченто шукали в античному мистецтві опору в реалістичних прагненнях, то художники Високого Відродження відчули у творах Фідія і Поліклета, у трактатах Вітрувія можливість кращого синтезу, ніж дає натура. Майстри чінквеченто сприйняли приклад античності як заклик до створення духовно і фізично ідеального образу.