5.2.3. Архітектура

   Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер´єру) та зовсім незначну — внутрішньому (інтер´єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віруючі не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим зовнішній вигляд церкви був простий, стіни гладенькі, без декору.
   У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п´ять і більше поздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній — вхід. Поздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста — головного символу християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.
   Другий тип храму — хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев´ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.
   Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532—537 pp. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів — базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище1. Головна увага приділена внутрішньому убранству храму, яке мало виразити ідею перемоги внутрішнього і духовного над тілесним і зовнішнім. Багате облицювання стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори — Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл. Свята Софія залишається пам´яткою величі Візантії та свідченням генія людини, що наблизилась до пізнання законів Божественної краси.
   Внаслідок завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь перейменовують у м. Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з´явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30-ті pp. XX століття Айя Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.
   Живопис. Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка — це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток. Фреска — техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.
   У IV—VI ст. у візантійському живописі переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у IX — XII ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді — фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі — фігури архангелів. У нижньому ярусі — апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) — Євангелісти. На стовпах — Благовіщення, на стінах трансепта — сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні — страшний суд та ін. Така канонічна система була дуже продумана, гарно вписувалась в архітектуру храму з системою архітектурних розчленувань.
   При внутрішньому оздобленні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер´єру храму. Поряд із золотом особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.
   У XIV ст. візантійський живопис переживає останній період розквіту, що був пов´язаний з поширенням гуманістичних тенденцій в культурі того часу. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, прагнуть зобразити не надуману, а живу людину. Канонічна система слабшала, а мистецтво прагнуло більшої експресії та свободи. Чудовими пам´ятками цього часу є мозаїки та фрески монастиря Хори (тепер мечеть Кахрие-Джами) у Константинополі. Але спроби звільнити людську особистість від полону догматичного мислення у Візантії були слабкими та непослідовними. Візантійське мистецтво XIV— XV ст. не піднялося до рівня італійського Ренесансу, воно залишилося у формі суворо канонізованої іконографії.
   Іконопис. Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, а й таємнича людяність. Це найбільше виявилося в іконописі. В композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (XII ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у XII ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська.
   Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам´яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VI ст., написані восковими фарбами, такі як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».
   Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VIII—IX ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшану-вання. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прославленню тілесної, а не духовної краси. її замінило мистецтво плоского рельєфу. В основі мистецтва іконоборців лежали орнаментально-декоративні, або символічні форми (хрест). Така ситуація мала політичні причини, тому що імператорська верхівка боялася зміцнення монастирських феодалів, адже саме монастирі були місцем особливого іконовшанування. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спіритуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам´яток нерелігійного мистецтва.
   У IX ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архітипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а й душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі пильні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.
   Художній образ повинен був підносити почуття віруючого до неба. Ікона служила найсильнішим засобом піднесення людини від видимого до невидимого, від чуттєвого до надчуттєвого. Вона розрахована на довгий зосереджений огляд, її завдання — занурити людину у стан спокою і наблизити до відчуття небесного блаженства. Візантійській іконі властивий глибокий психологізм, ствердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.
   Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалося лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилася на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім´я взагалі не писалося.
   У X—XII ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво — чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота. Вироби прикладного мистецтва були поширені не лише у Візантії, вони вивозились і за межі імперії. А в ряді країн, у тому числі і в Київській Русі, візантійські майстри заснували майстерні з виготовлення та оздоблення прикрас складною, навіть за мірками сьогодення, технікою перегородчастої емалі.
   Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва XI ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам´ятками візантійської книжкової мініатюри є знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Паризький Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі. Це  еклектичне мистецтво було розраховане на вузьке коло освічених людей, що любили і шанували античне мистецтво. Розміщення мініатюр на увесь лист, обрамлення їх широкими рамками створювали ефект картинності, що нагадував стиль елліністичного картинного живопису.