Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

   Формування теїстичних образів, перехід від віри в духів до віри в богів за часів Київської Русі був не швидкоплинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють зазвичай дивовижну стійкість, зберігаються і за зміни умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємовпливають, часто перетворюючись на складніші творення. Це повною мірою характерне й для генези релігійних вірувань праукраїнців.
   Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) розроблена мало, певна інформація про дохристиянських богів все ж є.
   Пантеон князя Володимира. У легендарному літописі «Повість минулих літ», написаному, ймовірно, літописцем Нестором у 980 p., є такі слова: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев´яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. Ї жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася кров´ю земля Руська і гора та». Згадка про пантеон Володимира значною мірою достовірна: київськими археологами знайдено кам´яний фундамент капища, де ці боги колись стояли.
   Релігійна реформа Володимира все одно має багато загадок. Чому саме шість божеств? Незрозуміло, і яким принципом керувався князь при відборі «кандидатів» до пантеону: племінні боги чи покровителі професій. У першому випадку число шість співпадало б із кількістю племен, що входили тоді до складу Русі (поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, кривичі й слов´яни новгородські). Але в той же час суто племінний зв´язок із божествами вже було втрачено, і кожен із них мав певні функції.
   Над усіма іншими божествами пантеону був піднятий золотовусий Перун. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря — перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приносили плоди землеробства, в основному печений хліб.
   Перун — бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Громовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун виступав як син бога неба Сварога.
   Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог, що дає буття, тобто дух і матерію. Як свідчить уже саме його ім´я, він джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов´язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, й досі використовується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух — це дух поля, житній дух, дух Дажбога.
   Дажбога переважно вшановували поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослідники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хорс був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хорс виступав божеством небес і доповнював Дажбога.
   У пантеоні князя Володимира поруч із Перуном стояв Стрибог — бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшановували не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім´я походить від слова «страта» («стріті» — знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «відповідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створював музику. Пізніше Стрибог мав ім´я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.
   Симаргл — мало досліджене божество. Одні вчені ідентифікують його із грецьким Семигераклом, інші — з іранським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Симаргл — посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства загалом.
   У пантеоні кумирів князя Володимира єдине божество — Мокош (Макош, Мокоша) — пов´язане з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва загалом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, струмки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім´я богині — Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мокош походить від ще давнішого культу води — богині Дани, яку Геродот вважав ще й матір´ю всього живого, богинею родючості. Пізніше «обов´язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П´ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.
   Велес (або Волос) не входив до числа кумирів князя Володимира, можливо, лише тому, що його дуже шанований ідол задовго до 980 р. вже стояв у Києві на Подолі, поблизу міських пасовищ і місця торгівлі худобою. Це відповідає літописному свідченню про нього як про «бога худоби». У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва (як давньоримський Меркурій).
   У язичницькій Русі був також поширений культ богині Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім´ї.
   Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг виконувати старший в роді (сім´ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, ведуни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.
   Інші духи та боги. Найдавнішими верховними богами, які не входили до пантеону Володимира, але дуже шанувалися, були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїнцям зачинателем усього живого. Жіночі божества Рожаниці були пов´язані з народженням і мали таємний зв´язок із зірками. Припускають, що це були богині плодючості. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, куті. Пізніше, по прийнятті християнства, цей звичай не зник, і перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток — покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.
   Сином Рода був Білобог — творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом — носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно, від санскр. свар — небо; або сварог — той, що все породив) — один із найголовніших українських богів. Сварог — владика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Він мав кілька дітей-богів — Сварожичів. Сварог — бог, що вмирає і воскресає: він гине в полум´ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як триєдиний бог неба-світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) його символами. Сварожим знаком споконвіку були й різні форми свастики — сварги, які широко побутують на українських вишивках, писанках, кераміці. Є вони й на фресках Софійського собору в Києві — як знак живучості язичницьких традицій у християнстві.
   Із прийняттям християнства Сварогове опікунство над вогнем і залізом переходить до православних святих Кузьми й Дем´яна. Проте свої панівні позиції він втрачає ще раніше. Зі зміцненням князівської влади у X ст. його головні функції все більше перебирав на себе Перун. Отже, праукраїнським богам була характерна своєрідна функціональна двоїстість: з одного боку, вони відображали ірраціональні зв´язки людини з природою, з іншого — із суспільством. Боги були розпорядниками природних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша — всі вони боги-творці, що символізують вічність творення, нездоланність життя і розвитку.
   Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А народна поетична творчість оживляла і наділяла особистісними рисами чи не всі явища природи та її мешканців.
   У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійський про слов´янське язичництво писав так: «Слов´яни визнають одного бога — творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоняються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах ворожать».
   Виникає питання — у що ж насправді вірили праукраїнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, землю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: Її називали «годувальницею», «матір´ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вбитого могла пробачати злочинця). За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя людей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і берегиням.
   Вампір в уявленні язичника — це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна принести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав´є». Нав´є — не своя людина, не родич, не пращур; він — чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або злодій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчастіше від них намагалися боронитися різноманітними замовляннями і заклинаннями.
   Берегині, навпаки, — добрі істоти, пов´язані з берегами річок, озер, морів, що поступово перетворились у народних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійниці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влаштовувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла.
   У язичницькій Русі було поширеним шанування померлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щурів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні поминки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшановували їх у певні дні протягом року, прикликали на частування. Як правило, домовик уявлявся як померлий предок. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем. Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Давньої Русі пов´язані з небесно-земним буттям. «Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто такими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці вірили, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.
   Уособлення — винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та виробничого характеру.
   Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демоністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра праукраїнців не встигла розвинутися в завершену, повну систему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праукраїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ´я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування — двовір´я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ´я).
   Резюме
   Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:
   - усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одною;
   - усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;
   - етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;
   - з появою такого типу релігій з´являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;
   - на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;
   - етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу.