13.7. Боротьба з Радянською Росією та Денікіним

   Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.
   Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики. Особливо їх дратувало створення радгоспів і комун, виділення їм великих площ землі, на які селяни самі розраховували. Обурювала і антиукраїнська національна політика окремих керівників уряду УСРР (так звана «п´ятаковщина», від імені одного із лідерів КП(б)У Г. П´ятакова, який кваліфікував боротьбу українців за національну свободу як буржуазний націоналізм).
   Антирадянський селянський рух звужував і ослабляв соціальну базу радянської влади в Україні, сприяв початку контрнаступу об´єднаних сил армії УНР і УГА. Незабаром більша частина української території була звільнена від червоних військ, втому числі міста Кам´янець-Подільський, Вапнярка та ін. В липні-серпні об´єднані українські армії рушили на Київ, відтісняючи червоні війська, які одночасно вели тяжкі бої з Денікіним. 30 серпня українські частини (переважно війська УГА) захопили Київ, але кількома годинами пізніше в місто увійшли денікінські дивізії, і українські війська залишили місто.
   Денікін, спираючись на підтримку Антанти, дотримувався реакційної програми знищення не лише більшовизму, а й ліквідації незалежності України, відновлення «єдиної, неділимої Росії». Не визнаючи незалежність України, він оголосив як більшовиків, так і петлюрівців ворогами. В той же час Денікін не виключав можливості знайти спільну мову з галичанами, як і консервативний уряд ЗУНР — з ним. Таким чином, сформувалось двоїсте ставлення об´єднаних українських збройних сил до білої армії, і ця тенденція виявлялася не раз пізніше. Падіння Києва мало деморалізуючий вплив на українську армію і викликало недовіру та неспокій серед українського громадянства. Уже в котрий раз в українському суспільстві виявлявся розкол, відсутність єдності. Ні українські «ліві», ні українські консерватори (ЗУНР) не вміли і не хотіли йти на компроміс.
   Наприкінці літа 1919 р. вдруге була повалена радянська влада в Україні, і головною причиною її поразки були невдала соціальна політика, втрата підтримки селянства, розчарованого політикою «воєнного комунізму» та намаганнями насильницькими методами створювати радгоспи і комуни. Вороже ставлення викликала і антиукраїнська національна політика.
   Через деякий час уряд України оголосив Денікіну війну (24 вересня 1919 p.). Директорія закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська республіка», до рішучого бою проти ворога. Ще за кілька днів до цього, 20 серпня, у Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців), була підписана угода про спільну боротьбу з денікінцями. Урядові кола УНР не виключали можливості спільної з більшовиками боротьби проти Денікіна, однак практичних кроків в цьому напрямку не було зроблено. В котрий раз Степан Петлюра не зміг використати можливість компромісних угод з РСФРР, які могли б у майбутньому перерости в певні форми співробітництва (замість ворогування) двох держав. Поряд з цим слід зазначити, що і уряд РСФРР не робив жодних зусиль, щоб домовитися з урядом УНР щодо організації спільної боротьби з білими арміями.
   Реакційна політика Денікіна, спрямована на реставрацію напівфеодального режиму, аналогічного тому, що існував до революції 1917 p., люта ненависть до всіх інакомислячих та національно-визвольних рухів, жорстокі масові репресії проти народних мас викликали в тилу білих армій загальнонародне повстання. В цій боротьбі в підпіллі і партизанських загонах стихійно об´єднувалися українські соціалістичні групи з більшовиками. Часто-густо їх знищувала денікінська розвідка і біла офіцерня, як це було в Києві під час розправи над талановитим українським письменником Гнатом Михайличенком (лівим українським есером). Його по-звірячому вбили денікінці разом з кількома більшовиками і українськими соціал-демократами. Жорстоко розправилися денікінці із «боротьбистом» В. Чумаком та багатьма іншими.
   Антиденікінський рух мав характер соціального і національно-виз-вольного повстання. Проти денікінського режиму виступили всі отамани, які мали значні збройні сили. Але найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Нестора Івановича Махна, укомплектовані переважно українськими селянами. Махно народився 1889 р. в багатодітній селянській сім´ї в селі Гуляйполе на Катеринославщині. З дитинства наймитував, працював на заводі, де і втягнувся в революційну боротьбу. Належав до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». За розбійницькі напади на багатіїв, так звані експропріації, був засуджений у 1916 р. разом з шістнадцятьма товаришами до смертної кари, в останній момент заміненої на довічну каторгу. В тюрмі багато читав, займався самоосвітою і сформував власне світобачення.
   У 1917 р. після повалення самодержавства, повернувшись на батьківщину, поринув у політичну діяльність. Ще влітку очолюваний ним земельний комітет розділив поміщицькі землі між селянами. Це високо піднесло авторитет Махна. Сотні і тисячі селян перебували під впливом цього енергійного і вольового селянського ватажка. Створений ним у серпні 1918 р. невеликий загін повів енергійну боротьбу проти німецьких військ і органів гетьманської влади. Загін швидко зростав, як збільшувалася і популярність селянського лідера.
   На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною Армією і став командиром бригади. Але влітку цього ж року Троцький, нарком військових справ Радянської Росії, несправедливо звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині та заколоті проти радянської влади і оголосив поза законом. Махно склав свої повноваження, але залишився на фронті об´єднавшись з невеликим загоном з отаманом Григор´євим. До Махна, який закликав червоноармійців ке відступати, а боротися з денікінцями на рідній землі, приєднувалися тисячі бійців, сотні селян і навіть великі військові підрозділи Червоної Армії. Його з´єднання перетворилося у велику силу, і він проголосив його Революційною повстанською армією України, яка в серпні 1919 р. вже нараховувала 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів, мала на озброєнні 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, і 20 гармат. Пересувалася вона на 18 тисячах тачанок. Без громіздких тилових служб армія була надзвичайно мобільною, просуваючись за добу на 100 км.
   Ця потужна, революційно налаштована маса швидко рухалася денікінськими тилами, винищуючи живу силу та дезорганізуючи її. Денікін перекидав проти Махна кращі свої дивізії, але вони терпіли поразку за поразкою, навіть у грудні 1919 p., коли Революційну армію України охопила епідемія тифу. В момент вирішальних боїв на московському напрямку наступу Денікіна останній змушений був кинути проти армії Махна значну кількість своїх найбоєздатніших полків і дивізій. Ця боротьба всіх політичних сил та армії УНР в тилу Денікіна сприяли розгрому денікінського наступу і переходу в успішний контрнаступ Червоної Армії.
   На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися. Махновці заявили про свій намір зайняти одну з ділянок фронту для спільної  боротьби проти біляків. Але командування Червоної Армії мало намір знищити махновців. 9 січня за ініціативою Троцького Всеукрревком, верховний і надзвичайний орган радянської влади в Україні, знову оголосив Махно поза законом. Аргументувалося це досить дивно: начебто він та його група зрадили український народ, запродавшись польським панам, хоча всім було відомо, що армія Нестора Махна діяла на півдні України, за тисячі кілометрів від Польщі. Всіх, хто підтримував Махна і його армію, чекали жорстокі покарання. До осені 1920 р. частини Червоної Армії, змінюючи одна одну, намагалися методами «червоного терору» розгромити махновців, але безуспішно.
   Скориставшись тим, що Червона Армія сконцентрувала всю увагу на боротьбі з армією Махна, залишки денікінських військ зосередилися в Криму. Остаточний розгром денікінщини, який можна було здійснити при союзі Червоної і Української революційної армій, тепер відклався на невизначений час. Слід зазначити, що в радянській історичній літературі поразка Денікіна подавалася однобоко і неповно, а роль Махна в його розгромі замовчувалася. Недостатньо підкреслювалася і роль українських соціал-демократів та українських есерів. Не применшуючи героїчної боротьби більшовиків, слід віддати належне й іншим антиденікінським силам. Але вирішальною силою було українське селянство, робітництво та інтелігенція, що стали соціальною основою всього руху опору. Ці сили складали і значну частину Червоної Армії, яка разом з союзниками завдала поразки величезному білогвардійському наступу.