Підручники онлайн
Головна arrow Історія України arrow Історія України (Білоцерківський В.Я.) arrow 13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії

13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії

   Перехід влади до рук більшовиків, до яких пізніше приєдналася і досить впливова партія лівих есерів, відразу ж привернув увагу УЦР.
   Українська більшість її не висловила співчуття Тимчасовому уряду, але й не підтримала більшовиків. Однак командування Київського військового округу (КВО), яке підтримувало Тимчасовий уряд, не поділяло позиції УЦР, і напруження між ними зростало. Щоб не роздувати конфлікт, 27 жовтня УЦР приймає резолюцію про необхідність переходу влади «до рук усієї революційної демократії», а не до Рад робітничих і солдатських депутатів, які «становлять лише частину демократії».
   28 жовтня штаб КВО вирішив завдати превентивного удару по більшовицькій організації та Київській Раді і заарештував у Маріїнському палаці київський ревком, створений більшовиками. У відповідь вони почали повстання проти штабу КВО і завдали йому поразки. Центральна Рада втрутилася в цю боротьбу, щоб не допустити ще більших жертв.
   Була утворена узгоджувальна комісія, яка мала розробити умови для припинення воєнних дій у Києві. До її складу увійшли представники основних політичних сил Києва, в тому числі й більшовики. В її рішенні відзначалося, що «... повнота влади щодо охорони міста покладається на Українську Центральну Раду». Тим самим спростовується поширена в радянській історичній літературі теза, ніби УЦР захопила владу в Києві, вирвавши її з рук більшовиків, переможців у боротьбі з КВО.
   УЦР, взявши до своїх рук всю повноту влади, створила в складі Генерального Секретаріату військове секретарство. 30 жовтня на загальних зборах до складу автономної України були включені Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Холмська і частково Курська та Воронезька губернії.
   З листопада на об´єднаному засіданні виконкомів робітничих і солдатських депутатів Києва Центральна Рада визнавалася крайовою владою. Таким чином, в жовтні 1917 р. УЦР залишалася провідною силою України, хоча частина населення поступово розчарувалася в її соціально-економічній політиці і відходила від неї. В багатьох провінціях її влада була слабкою, а більшовицький вплив збільшувався, особливо в Донбасі та Катеринославі.
   7 листопада 1917 р. УЦР, намагаючись утримати маси під своїм впливом, видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала жити у федеративному зв´язку з Російською державою. Універсал також декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань та союзів, недоторканість особи і життя.
   Однак вона тут же припустилася помилок, проголосивши, що бере на себе обов´язок перетворення Роси на федеративну республіку. УЦР також добровільно бралася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала Федерацією рівних і вільних народів». Таким чином, замість остаточного відокремлення від Роси, для якого були сприятливі умови, вона брала на себе непосильне завдання відродити Російську федеративну державу в межах колишньої імперії в боротьбі з більшовиками. Фактично УЦР першою почала боротьбу з радянською Росією, керованою більшовиками та лівими есерами. Це було якесь ущербне продовження ідей і традицій української інтелігенції про союз слов´янських незалежних та рівноправних держав, започаткованих у кінці XVIII — на початку XIX ст. в Східній Україні, найчіткіше виражених в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Як підкреслюють сучасні українські історики, в стінах УЦР «заборонялися розмови про самостійну Україну». Щоб не допустити навіть постановки питання про самостійність України, з УЦР було усунуто непримиренного і енергійного борця за самостійність М.Міхновського.
   У цій безглуздій боротьбі з більшовиками за відродження федеративної Росії і утворення однорідного соціалістичного уряду УЦР змарнувала багато часу, майже не реалізувавши нею ж проголошених у III Універсалі реформ, в той час як більшовики і ліві есери, хоча й на ко-роткий час, сприяли селянській революції в Росії і розподілу поміщицьких земель між селянами, декларували боротьбу за мир і припинення світової війни, чого вимагала переважна більшість народних мас. А тому готовність українських селянських мас воювати проти більшовиків поступово згасає.
   На виборах до Установчих зборів в листопаді —- грудні 1917 р. більшовики отримали в Росії лише 25% голосів виборців (за російських есерів було подано 40%), а в Україні вони зібрали ледве 10%, за українські парти голосувало 75%. Однак настрій мас, значною мірою розпропагованих більшовиками, швидко змінювався. Селяни особливо гостро обурювалися тим, що УЦР в III Універсалі проголошувала норму земельних наділів великих землевласників — 40 десятин. Ця норма забезпечувала поміщикам значні земельні володіння, а селянам надавалися невеликі шматки землі. Щоб загасити невдоволення, УЦР перенесла це питання на розв´язання Установчих зборів. Однак таке зволікання викликало ще більше обурення селянських мас, подальший відхід значної їх частини від УЦР, небажання захищати її від більшовиків. Але й більшовиків селянство не підтримувало, а зайняло нейтральну позицію.
   Центральна Рада також виявила свою безпорадність у боротьбі з анархією, з мутною хвилею величезних мас фронтовиків, які поверталися до своїх домівок. Ці чисельні, добре озброєні, радикально настроєні солдатські маси все грабували й винищували на своєму шляху. Але Центральна Рада не могла їм нічого протиставити, бо не мала достатньої кількості своїх військ, формування яких вона заперечувала, виходячи з марксистського твердження про необхідність заміни регулярної армії озброєним народом. В Україні була одна добре організована і дисциплінована військова одиниця — це кавалерійський корпус генерала П. Скоропадського, який нараховував 60 тис. чоловік. Корпус був український, але керівники Центральної Ради не захотіли з ним мати справу, вбачаючи в їх командуючому «нового Бонапарта». Не допомогла і вдала акція корпусу в листопаді 1917 р. по обороні Києва від 2-го гвардійського корпусу, який загітувала, очолила і повела на столицю більшовичка Євгенія Бош. За власною ініціативою Скоропадський розставив навколо Києва свої полки, які роззброїли гвардійців, і вони, оминаючи Київ, направилися до Росії. Внаслідок негативного ставлення Центральної Ради і активної пропаганди більшовиків Скоропадський відійшов від керівництва, а корпус розвалився. У Центральної Ради в грудні 1917 p., в годину великих випробувань, не виявилося власної армії.
   Помилковими були й інші акції, зокрема те, що вона пропускала на Дон з фронту донські козачі частини і роззброювала та повертала назад в Росію червоні частини, що пробивалися туди для боротьби з монархічними білими генералами, до того ж прибічниками «єдиної і неділимої Росії», ворожих до будь-якої форми державності України. Це посилювало ворожість між УЦР та більшовиками.
   Безпорадність Центральної Ради пояснюється і її негативним ставленням до створення державного апарату, без якого не може існувати держава, що намагається ввести твердий порядок. Соціалісти, які керували Центральною Радою і складали основну масу її членів, вороже ставилися до чиновництва як до паразитичного соціального прошарку і декларували марксистські положення про ліквідацію держави.
   Більшовики в Росії поступово зміцнювали своє становище, перш за все розваливши ворожу їм стару царську армію та створюючи власні збройні сили. Одночасно це була і боротьба за мир шляхом братання на фронтах, така близька і зрозуміла масам. Потім вони дорого заплатили за свої ілюзії, коли В. Ленін сприяв розв´язанню громадянської війни, що була жахливіша за Першу світову. Оскільки Центральна Рада взяла на себе ініціативу створення небільшовицького, соціалістичного уряду Російської Федерації, вона стала головним конкурентом та во-рогом більшовиків, і вони, зміцнюючись, посилюють боротьбу проти неї. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія радянської преси проти УЦР, в якій останню змальовували як контрреволюційну та буржуазно-націоналістичну. Поряд з цим реалізовувалася ідея переобрання УЦР на Всеукраїнському з´їзді Рад шляхом забезпечення необхідного для цього складу. Використовувалися також ліві групи в партіях українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Чинився силовий тиск на УЦР, готувались військові акції: 27 листопада в Могилеві при ставці армії був створений штаб для боротьби з військами царських генералів Каледіна (Дон), Дугова (Урал) та УЦР. їх, царських монархічних генералів і соціалістичну Центральну Раду, оголосили однаково контрреволюційними.
   У Києві частково розуміли загрозу. Генеральний секретаріат наказав українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР. 30 листопада було обеззброєно і вислано до Росії частини гарнізону Києва, які підтримували більшовиків. 23 листопада УЦР підписала перемир´я на фронті, а також дала згоду на проведення з´їзду Рад робітників, солдат, селян України в Києві. На з´їзд мали прибути представники військових частин та сіл. Однак уряд Радянської Росії форсував події. З грудня, за день до відкриття з´їзду Рад України, він надіслав свій Ультиматум УЦР, в якому вона звинувачувалася в тому, що веде двозначну буржуазну політику, «бо не бажає скликати з´їзд Рад України», хоча він 4 грудня відкрився, і в Петрограді цього не могли не знати. А це, мовляв, заважало Раді народних комісарів Росії визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Тим самим свідомо нехтувались об´єктивні факти на догоду своїй політиці повергнення України шляхом насильства. Далі вказувалося, що накази Генерального секретаріату про передислокацію українських частин в Україну дезорганізують фронт, але його фактично вже не існувало внаслідок самодемобілізації солдатських мас, розвалу старої армії під впливом пропаганди більшовиків. УЦР звинувачувалась у обеззброєнні про-більшовицьких частин і пропуску козачих частин на Дон. Але це вже була справа суверенного українського уряду, що управляв своєю територією, і тут можна було лише поскаржитись на недружелюбність кроків УЦР, а не загрожувати за це війною. На початку Ультиматуму Українська Народна Республіка визнавалася і говорилося навіть про її право повністю відокремитись від Росії. У завершальній частині висувалась вимога взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», а в разі неприйняття вимоги протягом 48 годин РНК оголошував УЦР «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». І при цьому уже вкотре в Петрограді забули, що суверенна Україна має це питання розв´язувати самостійно. Ультиматум був складений Троцьким, відредагований Леніним та Сталіним і мав на меті обов´язково викликати війну, тому що такого дипломатичного документа не може прийняти жодна суверенна держава. Ультиматум не залишав можливості для переговорів і компромісів. У війні між Україною та Росією, що тепер починалася, були винні обидві сторони, які не симпатизували одна одній та не шукали шляхів до врегулювання ситуації Але УЦР ніколи не намірялася воювати з Радянською Росією, не готувалася до війни між соціалістичною УЦР і владою соціал-демократів (більшовиків) Росії. Сталося так, що два соціалістичні уряди втягли у війну два братні народи. Але хто ніс головну відповідальність за це? Відповідь може бути лише одна - Раднарком Росії і його керівник, одночасно керівник РСДРП(б) В. Ленін. Він же відповідав за громадянську війну в Україні, яка насувалася.
   4 грудня в Києві відкрився з´їзд Рад робітників, солдатів та селян України В його роботі взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики домагалися з´їзду, маючи намір організувати його склад переважно із своїх прибічників, переобрати УЦР і внести розкол в національний рух в Україні. Однак вони виявилися невеликою частиною з´їзду (близько 200 делегатів). З´їзд відкинув Ультиматум РНК Росії, відмовився переобирати склад Української Центральної Ради, тим більше, що 9 січня 1918 р мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати опинилися в складній ситуації 5 грудня вони залишили Всеукраїнський з´їзд у Києві, мотивуючи це рішення його неправомочністю та фальсифікацією.
   Того ж дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркому Росії на його ультиматум. В ній зазначалося, що не можна одночасно «визнавати право на самовизначення» і топтати це право, «накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Таким чином, УЦР категорично відкинула ультиматум як спроби Рад-наркому втрутитися у державне і політичне життя УНР, нав´язати йому ті форми політичної влади, які у Великоросі)´ викликали анархію та розгул, знищити свободи, відвойовані демократичною революцією у царизму Однак у відповіді вона помилково уникала пропозицій переговорів і компромісів, необхідних і Україні, і Росії. Це свідчило про те, що Генеральний секретаріат, його керівник В. Винниченко недооцінювали загрозу війни з Радянською Росією, не розуміли складності свого становища в Україні.
   Радянській Росії був потрібний український хліб, вугілля, метал, машини. Людські її резерви були важливими для здійснення ідеї світової пролетарської революції, чим у цей час «хворіло» багато комуністичних лідерів, не рахуючись з ідеалами національної свободи українців. Невдовзі російський радянський уряд розпочав війну, пославши свої війська в Україну. Перші ешелони вже 9 грудня прибули до Харкова.
   Місцевий ревком, створений харківською Радою на чолі з більшовиком Ф. Артемом, застерігав радянські частини від ворожих дій проти прибічників і військ Центральної Ради. Харківські більшовики працювали з ними в органах місцевої влади і не вважали необхідним починати конфлікт. Однак за наказом радянського командира Сіверса в ніч на 10 грудня червоні частини обеззброїли українізований бронедивізіон. Так почалася інтервенція Радянської Росії проти України. У Харкові встановлюється жорстокий режим, починаються арешти і терор.
   У цей час до Харкова приїздить група делегатів, яка залишила Всеукраїнський з´їзд Рад. Вони об´єдналися з делегатами, що прибули для проведення з´їзду Рад Донбасу, Криворіжжя і проголосили відкриття І з´їзду Рад України. На ньому були представлені 89 Рад (із понад 300, що існували в Україні). Незважаючи на це, І з´їзд Рад у Харкові прийняв низку постанов і підтримав рішення II з´їзду Рад Росії та взяття більшовиками влади та політику Раднаркому Росії, проголосив встановлення Радянської влади в Україні і обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК Рад України). Був створений Народний Секретаріат — Радянський уряд України. Тепер Раднаркому Росії можна було замаскувати свою агресію проти України, представивши її світові як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів України і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК Рад України оголосив війну Центральній Раді, відмінив всі її накази, розпорядження, тобто почав громадянську війну в Українській державі. З Росії прибували нові частини Червоної гвардії. Загальне керівництво російськими радянськими військами здійснював В.Антонов-Овсієнко. Частина військ повела наступ на Донбас і південь України, друга частина готувала наступ на Київ. УЦР та її Генеральний секретаріат вживали заходів для організації відсічі агресії´. 15 грудня був створений Особливий Комітет оборони України (М. Порш, С Петлюра, В. Єщенко), а 26 грудня прийнято рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Але це було вже запізно і мало. УНР потребувала сильної армії, яку можна і треба було створити влітку — на початку осені. Та найдраматичнішим було те, що трудящі маси, особливо селянство, сприйняли це байдуже, продовжуючи займати вичікувальну позицію. Більшовики ж посилювали свою агітацію серед селянства, пропагуючи зрозумілу йому ідею негайного поділу поміщицьких земель. Значна частина робітників під впливом більшовиків готували у підпіллі, а іноді й відкрито, повстання, спрямоване на встановлення радянської влади і допомогу наступаючим частинам російської Червоної Армії.
   25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ червоних військ на Київ. Ними керував колишній полковник-есер М. Муравйов.
   Першим був взятий Катеринослав, де наступаючим військам допомогло повстання робітників, яке спалахнуло при підході червоних частин. Таким же чином було захоплено Олександрівськ і Полтава.

 
< Попередня   Наступна >