11.3. Суспільно-політичне і громадське життя. Антиукраїнська політика царизму

   Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з´їздах великих землевласників, міського населення і селян. В результаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалися справами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров´я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, які могли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки особливостям закону фактична влада перебувала в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських дум була аналогічною діяльності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло значну роль, турбуючись про розвиток культури, медицини, сільського господарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню до громадських та суспільно-політичних справ значного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала у багатьох його діячів творче ставлення до державної діяльності у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ наростала, спрямовувалася на благо широких народних мас. Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нести знання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал «Основа».
   Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення «недільних шкіл». Вони призначалися для міської молоді, всіх неграмотних. Навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала піднесення в середовищі інтелігенції, яка розгортала широку і різнобічну діяльність. П. Куліш організував у Петербурзі видавництво книг для народу і шкільних підручників. Друкується «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматика» П. Куліша, інші книги, спеціально підготовлені для народних шкіл. М.Костомаров організував доброчинний збір коштів. Багато студентів пішли простими народними учителями по селах, а також на посади сільських писарів, вели продаж книг на ярмарках, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря». Багато молодих людей відмовлялися від кар´єри, наукової діяльності, часом навіть поривали зі своїми сім´ями, щоб всі сили віддати служінню народові.
   Однак були й труднощі: відсутність програм, брак достатньої кількості літератури та коштів. Серед викладачів недільних шкіл відбувалися жваві дискусії про методи і програми навчання, шляхи розвитку цього руху. Для вирішення проблем молодь почала об´єднуватися. Так утворилася «Громада» в Києві, яка охоплювала студентів, учителів, молодих учених. Членами «Громади» були В. Антонович, П. Житецький, О. Левицький, К. Михальчук, Т. Рильський, П. Чубинський та багато інших. Ця діяльність сформувала в них почуття глибокого патріотизму, відданість українському народові. Громади виникли і в інших містах України. Це було продовження руху національного відродження, розбудженого діяльністю попередніх поколінь інтелігентів, ентузіазмом національного відродження першої половини XIX ст. Однією із особливостей руху другої половини XIX ст. стала участь у ньому групи польських інтелігентів на чолі з В. Антоновичем. Вони відчували моральну потребу у відданій праці для розвитку культури українського народу, спокутувати історичні провини шляхетської Польщі перед Україною. Ця група значно зміцнила український національний рух.
   Однак провінціальна адміністрація та поміщики, переважно на Правобережжі, підозріло ставилися до культурно-просвітньої діяльності в селянських масах. Засипаючи російську адміністрацію доносами, вони домоглися заборони продажу українських книг на Правобережній Україні.
   Поряд з цим російська преса, яка раніше прихильно ставилась до української літератури та національно-просвітньої діяльності українців, охоче друкувала на своїх сторінках твори українською мовою, історичні дослідження, статті на захист української мови та літератури, з 1861 р. змінює свою позицію. На сторінках газет і журналів великоросійські націоналістичні діячі, в тому числі і слов´янофіли, стверджують, що української мови не існує, а є діалект, і освіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від російського державного життя.
   В цей же час і поляки доводять, що українці належать до польського народу, а українська мова — це діалект польської. Польські публіцисти зображали український національний рух наслідком чиїхось інтриг, спрямованих на шкоду польським інтересам, на ослаблення авторитету поляків на Правобережжі Дніпра, який вони вважали польським краєм.
   Український журнал «Основа» стійко боровся проти цих «теорій». М. Костомаров і П. Куліш у своїх статтях блискуче викривали як великоруські шовіністичні домагання та нетерпимість, вбачаючи в них темну спадщину московських часів, так і чванливі претензії поляків на українські землі. Відкидаючи звинувачення в сепаратизмі, редакція журналу формулювала програму руху національного відродження в дуже скромних вимогах свободи розвитку української літератури і народної школи, підкреслюючи свою лояльність до Російської держави та відсутність політичних вимог. Щоб вплинути на російську інтелігенцію, М. Костомаров переніс дискусію на сторінки закордонного органу російських демократів журналу «Колокол», який видавав О.Герцен (початок 1860 р.). На сторінках журналу М. Костомаров висловив тезу про свободу розвитку української мови, культури і освіти і повторив деякі положення з програми і статуту Кирило-Мефодіївського братства про союз вільних, незалежних слов´янських держав, нехай і під скіпетром російського царя. Він закінчив свою статтю енергійною вимогою: «Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом».
   Особливо посилилося реакційне ставлення до українського національного руху після польського повстання 1863 p., яке дало російській реакційній пресі, на чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід заявити, що за польським повстанням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе відповідних заходів. У пресі розгорнулася брутальна антиукраїнська кампанія, друкувалися наклепи, доноси на діячів українського руху. Російське суспільство охопив вибух великоросійського шовінізму. Російський уряд запідозрив, що в народі ведеться соціалістична революційна пропаганда, що Україну охопили настрої сепаратизму.
   Уже влітку 1862 р. уряд розпочав репресії. До середини 1863 р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні арешти інтелігенції. Чернігівська, Полтавська громади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких північних губерній Росії: П. Чубинський, О. Кониський, П. Єфименко та ін. Значна кількість громадівців була позбавлена роботи, переводилася в інші міста і губернії. Закрилася газета «Чернігівський листок», припинилася легальна робота всіх недільних шкіл та навчальних закладів з українською мовою навчання.
   У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр із забороною видавати українські книжки, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Громадівці, що залишилися на волі, обережно продовжували незначну культурницьку роботу в підпіллі. Фактично національно-культурницька діяльність в Україні припинилася. В той же час посилювалась русифікація українського народу через армію, церкву, пресу, залізниці, заводи, які в своїй діяльності користувалися російською мовою. Було ще раз доведено, що царська Росія — це тюрма народів, а Україна — її в´язень.
   В 60-х роках XIX ст. прискорюється зростання прошарку української інтелігенції. Вона формувалась переважно із збіднілого дворянства, духовенства, чиновництва, міщанства і деякою мірою з селянства. Тепер вона уже мала переважно демократичний характер. Серед цієї інтелігенції людей матеріально і службово незалежних було мало, і тому національний в умовах небезпеки репресій рух відроджувався повільно. На початку 70-х років російське чиновництво стало забувати валуєвський циркуляр. Поступово формувалась, хоч і була невеликою, національно свідомий напрям у земствах та міських думах. В цілому земства Східної України розгорнули широку культурницьку діяльність. Значна частина земців мала ліберальні погляди, опозиційно ставилась до самодержавства (в Чернігівському та ін. земствах), часто діяла спільно з громадівцями.
   У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило їхній і без того незначній роботі, і все ж нові сили інтелігенції на початку 70-х років, скориставшись ослабленням репресій, спромоглися відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала певна частина земців.
   Відродилася «Громада» і в Києві, найбільша і найвпливовіша в Україні. Однак вона фактично поділялася на дві частини: старе громадівство, яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності, і молоде, що прагнуло поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою. Поряд з київською сформувалися громади у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. Найміцнішою була київська громада, яка згуртувала в своїх рядах інтелектуальну еліту України того часу: В.Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка, М. Ковалевського, М. Лисенка, К. Михальчука, І. Нечуя-Левицького, О. Русова, С Подолинського, М. Старицького та ін.
   В діяльності київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у 1873 р. була створена Південно-Західна філія Російського географічного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Товариство вело енергійну роботу по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії, економічного життя та видало велику кількість наукових праць. Коли про результати своєї роботи товариство проінформувало всесвітній археологічний з´їзд, який відбувся у Києві у 1874 p., європейські вчені були приємно вражені їх солідністю і розмахом.
   У Києві знову розгорнулась широка видавнича діяльність: друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів, багато популярних брошур для народу. «Громада» придбала газету «Киевский телеграф», яка стала органом української інтелігенції. Політична програма «Громади» вимагала федеративного устрою Росії з широкою автономією для України. М. Драгоманов, С. Подолинський та ін., схилялися до соціалізму. Ще радикальнішими були погляди одеської громади. Обидві вони співробітничали з російськими революційними організаціями народницького характеру, але при цьому зберігали незалежність. Народництво в Україні в ці роки ширилось, охоплюючи все більше молоді.
   Російський революційний рух, теорія народництва базувалися на ідеї прискореного переходу до соціалізму через сільську общину, оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов´язаних переважно з діяльністю і вченням П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова. Іноді їхню теорії називають селянським соціалізмом. Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.
   У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю європейську частину Російської імперії, було багато української молоді, схильної до політичного радикалізму. їм імпонувала благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70-80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва та Харкова.
   Масове «ходіння в народ» пропагандистів революції в Україні почалося восени 1873 р. Народники йшли в сільські місцевості працювати учителями, майстрами, ремісниками, вели агітаційну роботу. «Ходіння» відбувалось в більшості губерній України. Пропаганда збуджувала революційну активність частини селян, однак основна їх маса, темна й забита, неспроможна була її сприйняти, і народна революція не відбулася. Уже в 1874 р. жандармерія розгорнула репресії, і сотні народників опинилися в тюрмах та на засланні. «Ходіння в народ» закінчилося поразкою.
   В пошуках нових шляхів досягнення своєї мети народники об´єднали свої сили в єдину організацію «Земля і воля» і продовжували боротьбу. Вони планували розгорнути широку агітацію серед населення, організувати збройні бунти, захопити владу шляхом насильницького перевороту. Українські народники об´єдналися в гурток «південних бунтарів», до якого входили Л. Дейч, В. Засулич, Я. Стефанович, М. Флоренко та ін. Вони мали досить тісні зв´язки з організацією «Земля і воля». «Бунтарі» використали царистські настрої селян на Чигиринщині, де були досить глибокими бунтівні традиції, і вирішили видати себе за посланців царя. Я. Стефанович під вигаданим ім´ям Дмитра Найди, якого начебто прислав цар, почав створювати селянські дружини для збройної боротьби проти поміщиків. Жандарми розкрили цю змову, заарештували всіх селян та їхніх керівників. Я. Стефанович та його товариші втекли, а заарештовані селяни були покарані. Захищаючись від жорстоких репресій уряду, народники розпочали терор проти влади. Вони врешті-решт створили глибоко законспіровану організацію «Народна воля» і 1 березня 1881 р. вбили царя Олександра II, маючи надію, що це спричинить революцію. Однак цього не сталося.
   У 80-х роках народовольці кілька разів відроджували свою організацію, але потужний репресивний апарат царизму щоразу її знищував. Громадівці, особливо члени «молодих громад», допомагали народовольцям, часто здійснювали спільні акції в Одесі, Єлисаветграді, Києві, Київській губернії та інших містах. Ставлення М. Драгоманова до народницького руху було неоднозначне. Він критикував його за ігнорування національного питання, і виконком «Народної волі» незабаром включив в свою програму право націй на політичну незалежність. Один із найвизначніших лідерів Л. Желябов поділяв федералістичні погляди Драгоманова. Однак після страти Желябова і його друзів «Народна воля» вже не дотримувалась цих поглядів. Драгоманов був близьким в своїх соціалістичних поглядах до ідей народників, однак він гостро критикував їх централізм та терор. Одночасно він виступав проти заяви В. Антоновича, що народники — це «держиморди під червоними прапорами».
   Нове піднесення громадівства показало, яку величезну потенціальну силу має рух українського національного відродження. Царизм, місцеві реакційні сили, які боялися соціалістичної пропаганди революціонерів-народників, українського «сепаратизму», розпочинають репресії проти громад. Було закрито Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві, припинено видання «Киевского телеграфа», почалися арешти. Увінчував ці заходи указ імператора Олександра І!, підписаний у травні 1876 p., який на той час перебував на курорті в німецькому місті Емс, про заборону друкувати українською мовою книги, читати лекції, ставити українські п´єси, виконувати прилюдно українські пісні та ін. Не допускалося також завезення українських видань із-за кордону. Передбачаючи цей удар, «Громада» запроектувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. З початку 70-х років активізувалися зв´язки з Галичиною. У 1872 р. коштом киян була відновлена львівська газета «Правда», і її співробітниками стали О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін.
   М. Драгоманов, якого в процесі репресій звільнили з Київського університету, Ф. Вовк, М. Зібер та С. Подолинський емігрували за кордон. Драгоманов почав видавати в Швейцарії журнал «Громада» та іншу літературу. Він був одним із найвизначніших мислителів і вчених України другої половини XIX ст. За кордоном Драгоманов заглибився у вивчення досягнень європейської науки, ознайомився з новітніми політичними теоріями і почав доповнювати програму «Громади». Він формулював методологічні засади суспільних наук, підкреслюючи, що вони повинні спиратися на серйозні наукові дослідження. Українським вченим він докоряв, що вони лише збирають літературу, матеріали, а не творять системи: «це ерудиція, не наука». Він закликав українське письменство, науку орієнтуватися на європейські методи і напрямки, тісно співпра-цювали з громадським рухом, не оминали політичних проблем. Як і інші члени «Громади», Драгоманов був прихильником федерації Росії і України, чекав, що в недалекому майбутньому розвалиться російська монархія і Російська держава існуватиме на принципах демократичного автономізму та федералізму.
   Поряд з глибоким реалізмом і науковістю М. Драгоманов захопився утопічним соціалізмом — соціалістичною теорією Прудона і вважав, що автономні громади з´єднаються в одну федерацію, знищать стару державну машину, її військо, введуть громадську міліцію.
   У цей же час в громадівському русі настала криза і визначилося кілька течій, кожна з яких мала свою тактику. Найстаріший представник руху національного відродження М.Костомаров переконував, що українці мають вдовольнитися українською літературою для хатнього вжитку і складати лише підручники та книжки для народу. Таким чином, він намагався заспокоїти царський уряд і довести йому нешкідливість українського руху. Однак царизм не вірив, що серед українства немає сепаратизму. Громадівський рух, у свою чергу, теж заперечував цю позицію організатора Кирило-Мефодіївського братства. Група В. Антоновича намагалася надавати українському рухові аполітичного, культурницького характеру та з обуренням відкидала «політичні крайності» М. Драгоманова і врешті-решт позбавила його повноважень їхнього представника за кордоном та відмовилася фінансувати його газету. На думку В.Антоновича, доцільніше було б не розпорошувати сили, а зосереджувати їх на культурницькій роботі, зміцнювати українські традиції.
   У 80-х роках після вбивства народниками Олександра II в Росії запанувала важка реакція. В цей час остаточно утвердилася в громадівському русі думка зосередити всі сили на культурній роботі та створенні наукових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови, культури українського народу. Осередком цієї діяльності стає журнал «Киевская старина», заснований у 1882 р. Ця робота здійснювалася також в університетах, особливо в київському. У 80-90-х роках громадівцями був створений великий творчий доробок, що став основою розвитку української культури і науки в майбутньому: в історії — твори В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Яворницького та багатьох інших; у літературі — творчість Л. Українки, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного та ін.
   Наприкінці 90-х років громади організовувалися в університетах, гімназіях, семінаріях та інших навчальних закладах. Вони створювали свої бібліотеки, пропагували і самоосвітню діяльність молоді в дусі підвищення своєї національної свідомості, проводили збори, наради та з´їзди. Переслідувана в Росії українська політична думка розвивається в Галичині, де її органами були друковані коштом українців із Росії та за їх участі журнали і газети «Зоря», «Правда», «Життя і слово», «Народ» та ін. Наддніпрянські українці беруть участь в галичанському духовному житті, особливо відчутно впливали на розвиток політичної думки та культури В. Антонович і М. Драгоманов. У 1894 р. новозасновану кафедру української історії Львівського університету посідає вихованець В. Антоновича, випускник Київського університету М. Грушевський, що відразу ж почав здійснювати значний вплив на національно-культурне життя Галичини.
   У 90-х роках в Україні пожвавлюється громадське і суспільно-політичне життя. На цей час сформувалися вже два головні напрями в підпільному політичному житті України: соціалістичний революційний і національний. В Росії і  Україні все більше поширюються соціалістичні ідеї, в тому числі марксистські. Створюються марксистські інтелігентські гуртки, на яких гуртківці обговорюють основи, положення наукового соціалізму Маркса-Енгельса, роблять перші кроки до поєднання його з робітничим рухом. Таким був гурток, організований Ю. Мельниковим у1888 р. в Харкові і через рік розгромлений жандармерією. Аналогічний характер мав гурток Ю Мельникова - Б. Ейдельмана, який існував на початку 90-х років у Києві, а також П. Точиського в Катеринославі та ін.
   В Одесі у 1894 р. існувало вже десять марксистських гуртків з участю великої кількості робітників.
   У середині 90-х років марксисти розгортають активну пропаганду серед робітників. Під впливом створеного В. Ленін у 1895 р. в Петербурзі «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу» об’єднання марксистських груп і гуртків в такі союзи відбувається в містах України. Вони поширюють марксистську теорію і до початку ХХ ст. марксизм перетворився на пануючу революційну теорію в громадсько-політичному житті України.
   Розвивався і національний рух. З´являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців, Вони були невеликі, але діяли енергійно. У 1892 р. на могилі Тараса Шевченка було організовано «Братство тарасівців», яке ставило своєю метою створення незалежної України. До братства входили І.Липа, брати Міхновські та ін. Це були вже перші кроки на шляху надання національно-культурному руху громадсько-політичного характеру. В. Антонович обережно, послідовно продовжує тактику громадівського руху, спрямовану на зосередження сил української інтелігенції лише на культурницькій роботі. У 1897 р. відбувся всеукраїнський з´їзд представників громад, на якому було засновано непартійне об´єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руку Незабаром громади виникли у всіх губернських і багатьох повітових містах, розгорнувши там широку культурницьку діяльність.