9.2. Економічний розвиток. Криза кріпосництва

   Кріпосницька система базувалася на натуральному господарстві, прикріпленні селянина до землі і особистій його залежності від поміщика.
   У першій половині XIX ст. тривало протиборство кріпосництва та капіталістичної системи, яка основувалася на прогресивних засадах товарного виробництва, використанні вільнонайманої праці, досягненнях технічного прогресу. Царизм намагався зберегти феодальну систему, захищаючи інтереси поміщиків. Завдяки цьому напередодні реформи 1861 р. в їхніх руках зосередилося понад 70% всієї землі і 60% селян. Окрім кріпаків, велику групу сільськогосподарських виробників становили державні селяни, до якої входила значна кількість козаків. Ці селяни відрізнялися від кріпаків тим, що були особисто вільними, користувалися казенною землею, сплачуючи державні податки. На Лівобережжі вони складали 50% від загальної кількості землеробів, на Правобережжі — 13%, на Півдні — 37%.
   В усіх сферах економічного життя тривав процес розвитку товарно-грошових відносин, збільшувалося міське населення, яке потребувало все більше сільськогосподарської продукції. Тому в поміщицьких маєтках поступово зростає товарне землеробство і тваринництво. Селяни могли вивозити на місцевий ринок лише невелику кількість продукції. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався в поміщицьких господарствах Південної та Правобережної України, де було багато великих маєтків. Середні і дрібні дворянські господарства залишалися переважно натуральними. На Лівобережжі історично склався тип дрібнопомісного господарства, чим і пояснюється повільніший темп товаризації. Швидше в товарні відносини втягувалися державні селяни, а також ті, хто перебував на оброку. Проте в Україні оброчних селян було всього 1,2 відсотка.
   Поряд з виробництвом товарного хліба розширювалися посівні площі під технічні культури: конопель, тютюну — в Полтавській і Чернігівській губерніях, цукрових буряків — на Правобережжі і Лівобережжі. Це також означало, що відбувається поступова спеціалізація районів. Характерним було зменшення наділів кріпосних селян, хоча це відбувалося переважно на Правобережжі і Лівобережжі. Також продовжувалося збільшення панщини, оброку та натуральних повинностей. Використовувалися різні типи повинностей: піша панщина (селяни, які не мали землі — без тяглової худоби виконували великі обсяги робіт), урочна система (офіційно панщина обмежувалася трьома днями, однак обсяги робіт були такими, що їх виконували за 4-5 і більше днів). Безземельних селян переводили до розряду дворових — на місячину. їх примусово поселяли в бараках, примушували виконувати безперервну панщину, платили лише місячним продуктовим пайком і одягом. До того ж селяни були безправними, піддавалися жорстоким покаранням, знущанням, перепродавались, обмінювались на худобу, собак і т.ін. Все це призводило до руйнування значної частини селянських господарств, підвищення рівня смертності серед кріпаків, підривало і саму кріпосну систему. Посилювався податковий тягар і на державних селян. Про це свідчила хронічна недоїмка та розорення селянських господарств. Масове зубожіння призводило до соціальних конфліктів — від стихійних бунтів до організованих повстань. Зокрема, за неповними даними, з 1800 по 1861 рік сталося близько 2400 виступів селян, спрямованих проти феодально-кріпосницького гноблення. Ці виступи були різними за своїми формами та масштабами. Зокрема, майже 25 років тривало селянське повстання під проводом Устима Кармелюка на Поділлі. Лише у 1835 р. підступним шляхом владі і поміщикам вдалося розправитися з ним. Селянські повстання були стихійними, локальними, а тому не могли завершитися перемогою. Уряд жорстоко придушував їх.
   Проте царизм вдавався і до реформаторської діяльності. У 1847-1848 pp. на Правобережній Україні була проведена так звана інвентарна реформа. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик. Уся ж його земельна власність залишалася недоторканою. Тому селяни, які сприймали це як увічнення кріпосництва, виступили проти інвентарної реформи. Такими ж невдалими були й інші спроби окремих чи локальних реформ, тому що царизм захищав і підтримував феодалів та кріпосницький лад, не беручи до уваги інтересів селянства.
   Свідченням занепаду феодалізму була низька продуктивність праці, рутинний стан техніки, примітивна система землеробства. В більшості селянських господарств використовувалося переважно трипілля, а про багатопілля не було й мови, що призводило до низької врожайності. Передову технологію обробітку ґрунту, кращі сорти сільськогосподарських культур, нову техніку і вільнонайману працю використовували лише окремі поміщицькі господарства та деякі багаті селяни. Та й було це переважно на півдні України. Промисловість України в кінці XVIII — першій половині XIX ст. була представлена розгалуженою мережею кустарних промислів, вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабриками і заводами. Всі три форми промислового виробництва існували в першій половині XIX ст., хоча знаходилися на різних стадіях розвитку. Зокрема, розвивалися капіталістичні підприємства з вільнонайманою працею і передовою технікою. Вже в 20-40-х роках вони витіснили кріпосну мануфактуру.
   Поряд з обробкою сільськогосподарської продукції розвивалися гірничодобувні галузі, засновувалися перші машинобудівні заводи, металообробні підприємства. З 1825 по 1861 рік кількість промислових установ зросла в 3,6 раза, а вартість виробленої промислової продукції піднялася в 2,4 раза.
   Первісне накопичення капіталу на перших етапах капіталізму сприяло розвитку легкої промисловості. В Україні у першій половині XIX ст. великого значення набула харчова промисловість і обробка тваринницької сировини. Засновниками цих галузей були представники різних станів: поміщики, купці, заможні селяни, міщани, а також «казна». Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщики, а салотопна, миловарна, свічкова, шкіряна, олійна, цегельна та інші галузі були сферою діяльності купців. Кріпосні мануфактури працювали переважно на замовлення армійського відомства.
   Середина XIX ст. стає початком технічного перевороту, утвердження і розширення фабрично-заводського виробництва. Купці та підприємці завойовують провідні позиції в обробній, скляній, паперовій, металообробній та полотняній промисловості. В 40-х роках вони займають панівне становище в суконній промисловості, витіснивши поміщицьке і казенне виробництва. Переваги вільнонайманої робочої сили на купецьких підприємствах були незаперечними: продуктивність вільнонайманої праці в чотири і більше разів перевищувала кріпосну. Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технологій. Потреби в механізації знарядь сільськогосподарського виробництва прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з´явилося близько двох десятків механічних заводів. Розвиток машинобудування викликав зростання металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних та 32 залізоробних заводи. Розширюється і набирає промислового характеру видобуток вугілля: у 1860 р. він становив 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас в кінці першої половини XIX ст. вийшов на друге місце в Російській імперії.
   Із заснуванням базових галузей промисловості — машинобудівної, металургійної, вугільної — закладалися основи майбутнього індустріального розвитку України. І все ж царизм стримував промисловий розвиток України, намагаючись тримати її певною мірою на становищі сировинного придатку. Так, завдяки його цілеспрямованим заходам було винищено текстильну промисловість, щоб запобігти конкуренції з російським текстилем.
   Поряд з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих майстерень. В окремих галузях промислового виробництва вони зберігали провідне місце: кравецькій, шевській, фарбувальній тощо. У 1858 р. в Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, ремісництвом займалася більша частина селян, особливо взимку. Частина їхньої продукції теж йшла на ринок.
   Зростання сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі. Збут і придбання товарів здійснювалися через мережу ярмарків, торгів, базарів, кількість яких зростала. Ярмарки відігравали значну роль в економічних зв´язках різних регіонів. Найвизначнішими в Україні були три Харківські, Іллінський (у Ромнах, з 1852 — у Полтаві), Введєнський (Суми), Масляний (Ромни) та Контрактовий (Київ). Десять українських ярмарків мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів, торгів. Населення України забезпечувало ринок вовною, тютюном, сукнами, медом, воском, полотном, хлібом тощо. Значну роль у торгових взаємовідносинах відігравали чумаки, які вивозили на південь багато хліба, а привозили звідти сіль та рибу. Україна у складі Російської імперії втягувалася в систему світового ринку. Зовнішня її торгівля велася через чорноморські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила понад 80% загальної кількості експортних продуктів. Протягом першої половини століття експорт через ці порти збільшився з 6,7 до 57,3 млн крб. Це свідчило про зростання товарно-грошових відносин, кризу феодалізму та необхідність його ліквідації.