8.6. Антиукраїнська політика Петра І

   Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві з точки зору загальноукраїнських політичних інтересів були дуже тяжкими: втрата українського півдня на користь татар і турків, перехід на довгі роки Правобережної України до рук Польщі, знищення Запорожжя, цього послідовного і могутнього захисника українських мас від іноземних загарбників і внутрішніх гнобителів. Запорожці на довгі роки були відрізані від рідного краю, знаходилися під протекторатом кримського хана, жили з ласки своїх віковічних ворогів. Січ була тепер розташована в гирлі Дніпра (так звана Алешківська Січ, недалеко від сучасного Херсона). Вона не мала права спілкуватися і торгувати з Україною. Поряд з цим одним із найтяжчих наслідків Полтавської битви була поступова ліквідація Гетьманської держави. Цар зрозумів, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації.
   Новий гетьман Лівобережжя, обраний (по суті призначений) після переходу до шведів Мазепи, Іван Скоропадський намагався врятувати, відстояти «вольності» козацтва і всього українського народу. Після обрання гетьмана, за традицією, належало скласти і затвердити «етапі», але цар відклав це з огляду на військову ситуацію. Зразу ж після Полтавської битви Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вольності Гетьманщини. Поряд з цим він висловив ряд пропозицій і «прохань»: щоб козаки в походах залишалися під командою своїх старшин, а не московських офіцерів, які знущалися з них; щоб московські воєводи не втручалися у справи управління Україною; щоб звільнити українське населення від обов´язку утримувати російські війська та ін.
   На ці «прохання» та пропозиції прийшла відповідь за підписом канцлера Головніна: цар у загальних фразах підтверджував «права і вольності», обіцяв дати згодом «статті». На більшість інших пропозицій і прохань були дані негативні відповіді. Гетьманові було вказано, що йому не слід звертатися «за козацькими вольностями», бо український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ у світі.
   Одночасно було призначено міністром Російської імперії при гетьмані чиновника Ізмайлова, який отримав відкриту і таємну інструкції. У відкритій вказувалося на необхідність контролю і спільної діяльності з гетьманом: разом приймати іноземних послів, слідкувати, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без дозволу царя не міняв старшин. Резиденція гетьмана мала бути в Глухові, що знаходився на кордоні з Московською державою.
   У таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, не допускати контактів з турками, татарами, шведами, поляками та прибічниками Мазепи, вивчати старшин і козаків, хто про що говорить, їх ставлення до царського уряду та ін. Це свідчило про недовіру до гетьмана і намагання тримати його під контролем.
   Цар все більше втручався у справи Гетьманської держави, порушував її вольності. Він почав сам призначати полковників, і не з українців, а з росіян та іноземців. Полковником Гадяцького полку був призначений серб Милорадович. Серби і волохи призначалися й на інші посади. Петро І також роздав великі земельні маєтності, конфісковані у прихильників Мазепи, багатьом генералам, офіцерам російської армії, у тому числі німцям. Усі вони поводилися як завойовники, дозволяли собі насильства над населенням, ігнорували гетьмана і місцеву українську владу. До того ж вони намагалися якнайшвидше збагачуватися і жорстоко визискували українських селян, вводячи московське кріпосництво.
   Деякі царські вельможі, не обмежуючись дарованими царем землями, самовільно захоплювали величезні маєтності. Так, О. Мекшиков до подарованих йому на Північній Чернігівщині маєтків самовільно приєднав дві великі округи (сотні), а козаків, які там мешкали, перетворив на своїх кріпаків і примушував відбувати панщину. Цар це не забороняв. Не відрізнялася від них і частина українців, які були неперебірливі в методах досягнення кар´єри. Всі, хто якось потрапив до числа вірних цареві людей, вимагали від російської влади нагород за «заслуги», і вони щедро сипались. Полковників і сотників, поставлених на посади за різні послуги царю в часи Мазепиної «зради», було багато, і всі вони були користолюбними, нагромадивши в своїх руках великі багатства, жорстокими у відносинах з населенням.
   Як уже відзначалося, одним із методів антиукраїнської політики Петра і було ослаблення і винищення живої сили Гетьманщини — її населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на тяжкі примусові роботи: копати канали навколо Ладозького озера, будувати на фінських болотах Петербург, зводити лінію укріплень понад Каспійським морем на Кавказі. У 1716 р. 10 тис. козаків було вислано копати канал між Волгою і Доном. Стільки ж козацтва послали у 1718 р. на той же канал, у 1721 — на риття каналу навколо Ладозького озера, у 1722 — ще -- 12 тис. чоловік. Праця на каналах та на інших об´єктах велася до 1725 р. На цих роботах гинуло 50-70 відсотків козаків, і багато поверталися обмороженими, тяжко хворими та скаліченими. Тисячі козаків гинули в болотах від епідемій, на будівництві — від морозів, від спекотного вологого клімату на Каспійському узбережжі — від голоду. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії, Фінляндії за чужі інтереси.
   Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. царизм почав вводити значні обмеження в сфері економіки України, щоб зруйнувати її як самостійний економічний організм; все частіше купцям і торговим людям заборонялося торгувати за кордоном, вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося обов´язкове перекуповування різноманітних товарів у російських купців, з чого вони мали значні прибутки.
   Українську економіку серйозно підривало постійне перебування тут великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), які утримувалися коштом місцевого населення, а також швидке зростання податків. Зокрема, з Лівобережжя у царську скарбницю у 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 — 85,9 тис, у 1724 — 241,3 тис. крб. І це в той час, коли велика кількість козаків була довгий час відсутня дома, їх господарства занепадали. Поряд з цим з України для потреб російської армії реквізували багато волів, коней та збіжжя. Продовжували посилати козаків у походи, на фортифікаційні та будівельні роботи і при спадкоємцях Петра І.
   Внаслідок ворожої політики царизму Гетьманщина за два десятиліття після переходу Мазепи до шведів дуже збідніла.
   Політика Петра І враховувала загострення соціальних суперечностей між рядовими козаками, селянами, міщанами і старшиною, що швидко збагачувалась, експлуатуючи їх. Не маючи справедливого розв´язання своїх проблем у місцевих судах, що були в руках старшини, трудящі писали скарги в Москву. Петро і скористався з цього і в своїх документах, які оголошувалися публічно, звинувачував українську адміністрацію і суд у нехтуванні інтересами народних мас, демагогічно виставляючи себе оборонцем українських трудящих від правлячої верхівки суспільства.
   У квітні 1722 р. цар створює нову керівну установу — Малоросійську колегію, що фактично позбавляла гетьмана влади. Заснування Колегії було мотивоване тим, що на генеральний суд і старшину надходять скарги за здирства й хабарі, а також непорядки в генеральній канцелярії (гетьманській канцелярії). До складу Колегії входили шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Гетьман Скоропадський протестував проти цього заходу, доводив, що це суперечить статтям Богдана Хмельницького і обіцянкам самого Петра І шанувати українські права і вольності. Однак цар її затвердив і дав Вельямінову інструкцію, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не виніс цього удару і в липні 1722 р. помер. А Колегія вже з перших кроків своєї діяльності наклала податки на старшину, церкву, монастирі, що посилювало їх невдоволення.
   Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл, що дратувало його. Після смерті Скоропадського цар не дав дозволу обирати гетьмана, а призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Подуботка. Це був енергійний, сміливий, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини, який користувався авторитетом серед старшин і частини козацтва. Він був досить суперечливою фігурою.
   Зокрема, свої власні величезні багатства здобув, не. перебираючи у засобах збагачення, дозволяв собі різні утиски козаків, селян та міщан. Вів активну закордонну торгівлю і завдяки цьому став одним із найзаможніших людей у Гетьманській державі. Він не примирився з функціонуванням Малоросійської колегії, протестуючи проти того, що скарги та прохання приймала вона, а не гетьманська канцелярій, а також проти наказів, які нею надсилалися до гетьмана і його «апарату як до підвладної установи. Петро І підтримав Малоросійську колегію. Все це посилювало наростання невдоволення старшини.
   Полуботок не лише не примирився з позицією царя, а й безперервно нагадував йому про необхідність обрання гетьмана. У відповідь Петро І написав, що всі попередні гетьмани — зрадники і тому слід зачекати, поки знайдеться вірна і надійна людина. Він також заборонив Полуботкові «докучати в цьому ділі». Щоб вибити із рук Петра І і його Колегії такий аргумент, як хабарництво і тяганину провінційних судів, Полуботок реформував їх, зробивши колегіальними, і суворими наказами вимагав, Щоб там не було хабарництва і волокти. Поряд з ним погрожував суворим и карами старшині за зловживання і утиски населення. Таким чином він доводив, що Малоросійська колегія, яка начебто захищала населення від старшини, виявилася непотрібною. Обурений Петро І викликав Полуботка і частину генеральної старшини до Петербурга.
   Павло Полуботок і тут подав цареві петицію, щоб Україні були повернуті її права. З України почали надходити аналогічні прохання від старшини і козаків. Роздратований цар наказав заарештувати Полуботка і старшин, що з ним прибули, і посадити до Петропавлівської фортеці. А його однодумців полковника Данила Апостола та багатьох інших старшин в Україні також було арештованої привезеного до Петербурга, у Петропавлівську фортецю. Полуботок 18 грудня 1724 р. помер у фортеці, а 28 січня 1725 р. помер і Петро І. У зв´язку з цим старшин-в´язнів випустили з фортеці, але вони ще довго перебували у Петербурзі фактично під домашнім арештом.
   Це був останній погром царизмом української старшини за її спроби мирним шляхом відстояти автономію Української гетьманської держави. Тепер усе замовкло і принишкло. Краєм управляла Малоросійська колегія із послушною старшиною. Вельямінов вводив все нові й нові податки, сам керував їх стягуванням і відправляв до Москви. Натуральні податки передавалися інтендантській службі російської армії.