8.4. Смерть Івана Мазепи. Оцінка його особи

   Іван Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що входила до складу Туреччини, в невеликому місті Бендери. Мазепа і в еміграції бентежив і дратував царя. Петро І намагався захопити його і вчинити люту розправу, щоб продовжувати залякувати українців. Агенти його, не шкодуючи грошей, намагалися підкупити турецьких правителів, щоб вони видали Мазепу. Однак турки залишилися вірними заповітам Корану — не видавати втікачів, які шукають у них захисту і підтримки. Та сили Мазепи, приголомшеного полтавською поразкою, швидко танули, і він помер 22 серпня 1709 р. в Бендерах. Як видатний політичний діяч Іван Степанович Мазепа був урочисто похований в православному монастирі в Галаці.
   Особа і діяльність Івана Мазепи вважаються надзвичайно суперечливими і отримали в історичній літературі неоднозначну оцінку, досить часто суперечливу. Безперечно, це один із найвизначніших і найскладніших політичних діячів України. Ним цікавилися історики, музиканти, живописці, літератори Росії, України і всієї Європи. Російський царизм, починаючи від Петра І, довгі роки і навіть століття настирливо насаджував його образ як «злодія», зрадника, сепаратиста, безпринципного й віроломного політика. При цьому замовчувався факт нечесності, віроломства, зрадництва самого царського уряду. Багаторічний тиск великодержавницької великоросійської пропаганди царизму призвів до того, що Івана Мазепу вважали зрадником не лише широкі народні маси, але й значна частина російських та українських істориків до кінця XIX ст.
   Однак уже від початку XIX ст. багато українських істориків — М. Костомаров, В. Антонович, Ф. Уманець, М. Грушевський, І.Борщак та інші все уважніше вивчають і, об´єктивно аналізуючи, позитивно оцінюють особу і діяльність Мазепи. В.Антонович писав: «Коли придивитися до його діяльності, то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю».
   Даючи оцінку Івану Мазепі, його діяльності, слід мати на увазі історичну ситуацію, характерні риси того часу і мотиви, що штовхнули його на розрив з Москвою і союз зі Швецією. Він став у 1687 р. проводирем українського народу, який знаходився в трагічних умовах, оточений трьома зажерливими, агресивними сусідами — Польщею, Туреччиною і Московським царством, які розшматували його на три частини і намагалися повністю роздушити та асимілювати. Очолюючи цей народ, Мазепа для успішного керівництва ним мусив проводити гнучку політику аж до найбільшого лукавства й надзвичайної утаємниченості.
   Спираючись на старшину, яку збагачував, він намагався перетворити її на освічену аристократію, він зміцнював українську державність. При цьому не був жорстоким, добивався покори і поваги старшини та широких мас витонченими заходами, часто — турботою. Цей надзвичайно багатий феодал вимагав від старшини поміркованості у ставленні до селян — лише два дні панщини на тиждень. Формуючи українську аристократію, турбуючись про зростання її земельних володінь, він не став на шлях офіційного запровадження кріпосництва, і селяни мали право продавати свої землі, переходити до інших землевласників. Свої величезні багатства він уміло і щедро використовував для різноманітних політичних акцій, підкуповуючи у Москві високих чиновників, засилаючи свою агентуру у Варшаву, Бахчисарай, Константинополь, на Правобережжя. Багато власних грошей витрачав на будівництво і реставрацію церков, шкіл, шпиталів, друкарень. Він любив зброю, прекрасно нею володів, уміло воював, хоча ніколи не захоплювався війнами.
   Мазепа мав могутній темперамент, високий розум, тверду волю. Зваживши всі «за» і «проти», прийнявши рішення, він твердо проводив їх ужиття і не губився в складних ситуаціях. Після Полтави, коли шведські керівники і українські старшини впали в паніку, Мазепа, який втратив за один день справу всього свого життя, єдиний не розгубився і в свої 70 років рішуче керував відступом. І якби Карл XII реалізував його рекомендації, можливо, не було б трагедії під Переволочною. І все ж поряд з позитивними рисами Іван Мазепа мав «слабкості». Головна з них — невміння і небажання цього аристократа спиратися на маси, залучити їх до боротьби за українську державність. Йому були далекі і чужі селянство, козацтво та міщанство. А лише за їх участі спроби гетьмана і старшини врятувати Українську державу мали великі шанси на успіх.
   Петро І і придворні російські історики та політики твердили, що Іван Мазепа перейшов на бік шведів з егоїстичних, корисливих цілей.
   Насправді він не міг лише з корисливих цілей здійснити цю акцію. На час союзу зі шведами йому виповнилося 70 років, дружини і дітей у нього не було. Понад 20 років він обіймав гетьманську посаду і мав найбільшу владу в Україні, користувався необмежною довірою царя, отримуючи від нього найвищі нагороди, у тому числі другий в Росії орден Андрія Первозванного. А це означало, що особистих, егоїстичних мотивів в нього не могло бути. Іван Мазепа піклувався про долю Української держави, про її незалежність, якій загрожував своєю антиукраїнською політикою один із найдеспотичніших і жорстоких царів Московської держави Петро І. Шукати нових політичних союзників, щоб звільнитися від намагання Москви знищити українську автономію, гетьмани почали від Богдана Хмельницького. У другій половині XVII ст. Москва всіма силами підтримувала найбільш вірних їй кандидатів на посаду гетьмана. Отримавши булаву, вони через деякий час ставали «зрадниками». Утворилася українська політична традиція: через агресивність великодержавної політики царизму гетьмани обов´язково намагалися відірвати Україну від Росії. Мазепа не був винятком.