8.2. Союз зі Швецією

   Ставало дедалі зрозуміліше, що цар розглядає Україну як свою вотчину, може в перший-ліпший момент пожертвувати нею заради інтересів Москви, потреби українського народу зневажає й ігнорує. У 1704 р. армія Івана Мазепи за наказом Петра І увійшла в Правобережну Україну, а потім разом з військами прибічника Петра І польського короля Августа II воювала в Познані та інших містах Речі Посполитої проти шведів та військових частин ставленика Карла XII Станіслава Лещинського. Козацькі війська окупували Правобережжя, Галичину, і старшина на чолі з Мазепою вже вважала українські землі возз´єднаними в єдиній українській державі. Однак незабаром виявилося, що за участь польських війську боротьбі проти шведів цар погоджувався передати Польщі Правобережну Україну та інші українські землі. У зв´язку із загрозою вторгнення військ Карла XII і Станіслава Лещинського в Росію та Україну важливим для гетьмана і української старшини залишалося питання про захист Московською державою України згідно з Переяславським (1654 р.) і наступними договорами. Але і тут їх чекало гірке розчарування. У відповідь на прохання Івана Мазепи виділити на допомогу ослабленій гетьманській армії 10 тис. регулярних російських військ Петро І відповів: «Не тільки 10 тисяч, але й десять чоловік не можу дати; як можете, самі бороніться». Для гетьмана це означало, що Переяславська угода — підстава його васальної вірності своєму сюзерену, царю, більше не зв´язувала його. А загроза повернення поляків в Україну, її розорення, знищення козацького державного устрою, створеного протягом півсторіччя, ставала все реальнішою.
   У руйнуваннях, пов´язаних з війною, загрозі нових вторгнень народні маси звинувачували передусім старшину і гетьмана. За таких умов в українського керівництва виникає думка вийти з-під протекторату московського царя і здійснити нову політичну комбінацію, знайти іншого союзника. Слід підкреслити, що це був не індивідуальний вчинок старого гетьмана, а думка широкого кола старшини, яке все більше замислювалася над перспективами України. В пошуках шляхів збереження української державності і своєї влади вони йдуть на союз з Карлом XII.
   Цей крок спирався на історичну традицію: Богдан Хмельницький намагався створити шведсько-український союз для боротьби з Польщею, і цей блок вів успішну боротьбу проти Речі Посполитої, хоч це і йшло врозріз з політикою Московської держави. Швеція як держава, що не мала спірних питань з Україною і не межувала з нею, була найвигіднішим, найзручнішим союзником. Тепер Швеція знову виступає як вірогідний союзник саме в критичний момент, коли перед Україною постало грізне питання: бути чи не бути? В цей час перемога кожного з могутніх противників у Північній війні несла Українській державі загибель: у разі перемоги шведсько-польського союзу (Карла XII — С. Лещинського) Україна б стала здобиччю Польщі, а перемога Петра І вела до скасування її автономії, як це показали перші роки війни.
   Під тиском цих обставин Іван Мазепа вступив у таємні переговори з прошведською групою польської шляхти, очолюваної С Лещинським, а через неї — з Карлом XII. На початку 1708 р. Мазепа і Лещинський, який в той час був королем польським, уклали таємний договір, за яким Україна як Велике князівство мала входити до складу Речі Посполитої. Однак головним для України був її союз з Карлом XII, укладений у 1708 р. За умовами договору шведський король зобов´язувався обороняти Україну. Все, що буде завойоване на території Московської держави, якщо воно колись належало українському народові, мало бути приєднане до України. Князь (гетьман) і стани (соціальні групи України) зберігали всі права, які мали в Гетьманщині. Іван Мазепа довічно зберігав свою посаду гетьмана, а після його смерті стани (загальна, або Генеральна рада) мали обрати нового керівника. Шведи на час війни мали право тримати залоги в п´яти містах України. Карл Хіі обіцяв не укладати миру з царем, поки Україна не визволиться з-під влади Москви. Отже, Мазепа домігся внесення в договір положень, що повинні були забезпечити незалежність і соборність Української держави, свободи, якими традиційно користувалися її стани. Поряд з цим не гарантувалася свобода українського селянства від кріпосництва.
   Іван Мазепа довгий час тримав свій задум і переговори в глибокій таємниці, поступово розкриваючи їх найдовіренішим особам зі старшин. Однак частина її не підтримувала цих планів. Зокрема, повідомили царя про ці плани «зради» генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра. Однак під час слідства, під жорстокими тортурами, вони відмовилися від обвинувачень проти гетьмана. За наказом Петра І вони були заковані в кайдани, передані Мазепі і 14 липня 1708 р. в його таборі, поблизу міста Борщагівка, що на Київщині, страчені. Мазепа розраховував не втручатися у боротьбу Карла II і Петра і, бажаючи, щоб остаточні битви між ними відбулися за межами України і не розоряли її. Він чекав, що шведська армія найближчим часом розгромить армію Петра І, а він скористається результатами цієї перемоги.
   Однак збіг обставин змусив шведську армію, що невдало,почала наступ на Москву через Смоленськ, повернути у 1708 р. на Україну. Мазепа до цього не був готовий, а його війська розкидані за межами України. В той же час у цілому ряді пунктів України стояли московські залоги (гарнізони).
   Коли шведські війська вступили до району Північної України, Мазепі довелося до них приєднатися. Під рукою було сім тисяч козаків, з яких три тисячі він залишив у столиці Гетьманщини Батурині, а з рештою прибув до короля Швеції, хоча обіцяв привести тридцять тисяч. Перед зустріччю зі шведами гетьман розкрив у промові перед козаками свої наміри, відзначивши ті кривди, яких завдала українцям Москва. Він закликав у союзі з шведськими військами помститися Москві за насильства і жорстокість над українським народом і відстояти свою свободу. Однак козаки не виявили бурхливої радості, а стояли спантеличені й мовчазні. Як козаки, так і інші соціальні групи України виявилися не підготовленими до повстання, що готувалося надзвичайно утаємничено. Але особливо їх спантеличило те, що вони повинні були пристати до католиків-поляків і протестантів-шведів. Петро І вжив рішучих і жорстоких заходів, щоб звести до мінімуму наслідки виступу Івана Мазепи. Батурин, резиденція гетьмана, добре укріплена фортеця, з великою кількістю гармат і військових припасів, в ніч на 2 листопада 1708 р. був спалений. Жителі за наказом Меншикова, війська якого штурмували місто, були вирізані — близько шести тисяч чоловіків, жінок і дітей. Жахлива доля Батурина справила бажане для царя враження на українське населення.
   Петро І послав в Україну десять драгунських полків, які постійно стояли серед козаків по селах, їхні командири мали право втручатися у справи регіонів, не звертаючи уваги на місцеве козацьке самоврядування. Вони встановили в Україні режим терору. Конфіскація майна, допити, страти, заслання стали долею кожного, хто хоч найменшою мірою був пов´язаний зі «зрадою» Мазепи. Справжніх чи підозрюваних мазепинців звозили спочатку до Глухова, а потім до Лебедина, де їм влаштовувалися жорстокі допити і покарання. Загинуло багато людей. Сучасники відзначають, що лише в Лебедині замучено 900 прихильників Івана Мазепи. Терор продовжувався і пізніше. Донощиків цар заохочував, винагороджуючи землею повстанців, що втекли до шведів або були заарештовані. Це призвело до справжньої оргії доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, випливло тепер на поверхню і намагалось збагатитися, зробити службову кар´єру. Велика кількість нагород, царських милостей посипалась на тих, хто відразу виявив лояльність царю, прибув за першим царським наказом для обрання нового гетьмана. Вони щедро обдаровувалися земельними маєтками. Серед українського громадянства були посіяні зерна жахливої деморалізації, упадку гідності, честі, національної солідарності. І це відчувалося ще довгі роки.
   Вже через місяць після переходу Мазепи до шведів значна частина українського суспільства різними формами терору була залякана і покорилася. До української старшини застосовувався «м´який» підхід. На початку листопада в Глухові були проведені вибори нового гетьмана. Ним став літній стародубський полковник Іван Скоропадський, який був тісно пов´язаний з Мазепою, в душі співчував йому, і лише випадково не виявився разом з ним у таборі шведів. Слід зазначити, що до Полтавської битви Петро І остерігався відверто обмежувати права і привілеї українців, щоб не викликати невдоволення та гострих протестів.
   Весною 1709 р. на бік шведів перейшло Запорожжя. За часів гетьманування Івана Мазепи запорожці знаходилися в опозиції до його політики жорсткого порядку і дисципліни в Українській державі та посилення ролі старшини в суспільстві. Однак у рішучий момент боротьби за незалежність України вони пішли за гетьманом. Велику роль у цьому відіграв кошовий отаман Костянтин Гордієнко, патріот і завзятий противник московського колоніального ярма. Петро І намагався великими грошовими подачками, різними подарунками підкупити старшину, але це не дало результатів, і в березні 1709 р. Гордієнко привів до головної квартири шведської армії вісім тисяч козаків. У відповідь за наказом царя була захоплена і зруйнована фортеця Переволочна, де спалили козацьку флотилію, а потім Запорозька Січ. Тут повторилися страхіття Батурина: всіх козаків і населення російські солдати жорстоко замордували. Цар віддав наказ розстрілювати запорожців скрізь, де вони будуть знайдені.
   Однак значна частина населення Гетьманської держави не пішла за Мазепою, не підтримала його боротьби проти Петра І і вела партизанську війну проти шведів. Які ж причини цього? Уже говорилося про гострі соціальні протиріччя між масами і старшиною, яка поступово запроваджувала феодальні повинності. Народні маси їм не довіряли не лише в соціальних, а й у політичних питаннях. Важливе значення мало й те, що Петро І залякав жахливим терором значну частину населення. Поряд з цим у 1708-1709 pp. між воюючими сторонами велася «пропагандистська війна», у якій найвагомішим аргументом Петра І було звинувачення Мазепи у зраді православ´я, союзі з лютеранами-шведами і католиками-поляками. Поширювалися брехливі чутки про те, що шведи за порадою Мазепи тримають коней у православних церквах, оскверняють святі місця. Гетьмана неправдиво звинувачували також у змові з метою запровадження в Україні ненависної унії з католицькою церквою. Саме в цьому плані слід розглядати і проголошення за наказом царя у всіх церквах України і Росії анафеми імені Мазепи, який начебто вчинив великий гріх проти Бога, зрадивши Петра І. Кожного року на початку листопада в церквах Російської Імперії проголошувалося прокляття Івану Мазепі, і українські селяни не згадували його ім´я без епітета «проклятий». Цей впливовий захід став можливим у зв´язку з тим, що українська церква була підпорядкована Москві.