5.1. Загарбання українських земель Польщею

   Після Люблінської унії українські землі Польського королівства («Корони») входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України (за винятком Галичини) мали чинність литовські статути 1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася положеннями магдебурзького права. Таким чином, Польща без «єдиного пострілу» приєднала Україну, встановила в ній свій адміністративний лад, перетворила у свою провінцію і розгорнула колонізацію.
   Після унії на Україну посунув величезний потік польських феодалів, провідну роль в якому відігравало магнатство. Вони займали пустуючі землі, витісняли місцевих землевласників. Жолкевські, Замойські, Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Синявські, Язловецькі та багато інших родів захопили величезні простори — сотні сіл, десятки містечок і замків. Вони були необмеженими володарями своїх областей, бо тримали в руках і найвищі посади в адміністрації воєводств та повітів. Дрібні землевласники були беззахисні перед їхньою сваволею і або підкорялися і віддавали свої землі, або, рятуючи життя, втікали. Скарги чи спроби судових процесів не давали позитивних результатів, бо вся судова система була в руках польських феодалів. Три чверті усіх селянських господарств на Волині в 1629 р. зосереджувалися в руках 37 волинських магнатів. їхні права на придбані, а часто й загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.
   На Лівобережжі своїми розмірами виділялися маєтності Вишневецьких з центром в Лубнах. Черкаський староста князь О.Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив більшу частину Лівобережжя і випросив у короля підтвердження на землі від кордонів з Московським князівством до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, осадив сотні сіл. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками майже сорока тисяч селянських дворів.
   Таким чином, багато польських, а за ними й українських магнатів дістали великі земельні наділи, які зразу ж треба було заселити, упорядкувати, щоб отримувати прибутки. Магнати по-варварськи експлуатували природні багатства України, вирубуючи ліси понад річками Південної України для землеробства та видобування з деревини поташу. Винищувалися ліси і в інших регіонах України.
   Разом з магнатами в Україну посунула дрібна шляхта, сподіваючись і собі маєтків та багатств. Найчастіше вони ставали управителями, економами панських маєтків, командували загонами дворової охорони і разом зі своїми покровителями визискували місцеве населення. Орендаторами, економами, посередниками в торгівлі були й євреї, яких магнати привозили з собою. їх кількість швидко зростала.
   Селянство на захоплених землях перебувало під необмеженою владою феодалів. Не лише селянське майно, а й сам селянин належав феодалові. Це забезпечувало необхідні робочі руки для поміщицького господарства.
   Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. У 1573 р. вводиться необмежена панщина у маєтках «з волі пана». Це означало, що селянин мав виконувати всі роботи, як того вимагав феодал, і там, де він накаже. «Литовський статут» 1588 р. остаточно закріпачив селян. Непокірних пан мав право закувати в кайдани, кинути до в´язниці, посадити на палю. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах» — державно-феодальних землях. Тут селянин не міг без дозволу королівської адміністрації покинути свій наділ чи самочинно освоювати нові землі.
   Слід відзначити, що панщина (відробіткова рента) в різних районах України мала певні особливості. Найбільшого розвитку вона набрала в Галичині і на Волині, де поміщицькі маєтки набули фільваркового характеру, найтісніше були пов´язані із зовнішнім ринком. Ці землі були і найгустіше заселеними. Тут фільваркова система стимулювала значне посилення експлуатації селянства. На Волині в 20-х роках XVII ст. панщина досягла чотирьох-п´яти днів на тиждень, а в 40-х роках — 6 днів. В той же час на півночі Київського воєводства — двох-трьох днів. З меншою інтенсивністю вона вводилася на Брацлавщині, де, як і на Київщині, фільваркове господарство лише запроваджувалося. У Галичині і на Волині найінтенсивніше відбувалося й обезземелення селянства. Тут феодали за підтримки уряду збільшували фільваркові землі і урізали наділи. Внаслідок цього кількість малоземельних і безземельних селян досягла 35-40%, з половинним наділом (половина волоки чи лану) — близько 40%. Повний наділ (волока від 16 до 21 га) мали лише 20% селянських дворів (димів). У другій половині XVI ст. у Галичині і на Волині існувала в основному відробіткова рента, а поряд з нею — продуктова та грошова.
   Становище селянства погіршувалося внаслідок передачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендарі — купці, шляхтичі, лихварі-євреї примушували кріпаків працювати у фільварку до п´яти-шести днів на тиждень. Селян та міщан жорстоко визискував і уряд, стягуючи великі податки, особливо під час війн.
   Дещо інакше розвивалося селянське господарство у новостворених магнатами господарствах Наддніпрянщини, Поділля та Лівобережжя. Заселяючи ці землі селянами із внутрішніх провінцій, феодали давали їм різні пільги, зокрема свободу від усіх повинностей на 20-40 років. Шлях у ці регіони відкрили «уходники» ще в XV — першій половині XVI ст. По їхніх слідах йшли магнати, які, збудувавши тут маєтки, потребували великої кількості робочих рук. Родючі землі з більш вільними умовами життя викликали масовий рух селянства на схід, головним чином з Волині, Поділля, Галичини, Холмщини та Полісся, де кріпацтво, утиски феодалів і урядових чиновників ставали все нестерпнішими. Селяни з охотою заселяли ці малоосвоєні землі, хоча на нових місцях їм загрожували набіги татар. Пільги розповсюджувалися на тих селян, хто вже тут жив. Ці поселення, звільнені від повинностей на багато років, дістали в народі назву «слободи». В результаті протягом кількох десятків років після Люблінської унії відбувався колосальний процес господарського освоєння українськими селянами та козаками просторів середньої та південної Київщини і майже всієї території сучасної Полтавщини та інших регіонів степової України. Користуючись пільгами, переселенці енергійно взяли розробляти чорноземні ґрунти, вводячи їх у господарський обіг. Уряд підтримував цей процес, маючи надію на те, що нове населення успішніше організовуватиме оборону від набігів татар.
   Однак з часом свобода і пільги стали обмежуватися, і в цьому негативну роль відіграла дрібна шляхта та євреї, яких з´являлося тут все більше. Разом з магнатами і урядовою владою вони починають вводити кріпосництво, хоч і в невеликих розмірах. У відповідь населення, озброєне, призвичаєне до безперервних військових сутичок з татарами, переходило далі в степи, поповнюючи козацькі лави, піднімало повстання.