Україна і СНД

   8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв´язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:
   - вихід із соціально-економічної кризи;
   - проведення ефективних ринкових реформ;
   - реструктуризація та модернізація економіки;
   - збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;
   - досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.
   Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об´єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв´язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.
   В економіці це призвело до катастрофічного спаду виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв´язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.
   У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об´єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз´єднаність і слабка керованість.
   У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.
   У духовно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, зокрема гордості за належність до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.
   Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.
   Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.
   Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об´єднаних збройних сил СНД.
   Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об´єднання Молдови та Грузії.
   Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об´єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об´єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.
   Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.
   Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.
   Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.
   Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв´язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.
   Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.
   Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:
   1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;
   2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);
   3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;
   4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв´язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;
   5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об´єднаннях;
   6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.
   Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їх базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п´ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).
   За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об´єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.
   На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини центр — провінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.
   Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.
   Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД ». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.
   Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба розв´язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров´я, для України — Севастополь і Крим.
   Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 року у Вашингтоні відбулась зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об´єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм — транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.
   Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб´єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 року Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об´єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.
   19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.
   Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:
   - відновлення перерваних розпадом СРСР господарських зв´язків, пожвавлення роботи тих галузей промисловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у стагнації;
   - збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;
   - зміцнення економіки України, підвищення рівня життя її громадян;
   - забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;
   - сприяння вступу України до ЄС.
   Аргументація опонентів ЄЕП вибудовувалася на таких положеннях:
   1. Після розпаду СРСР економічні зв´язки у межах радянського геополітичного простору штучно ніхто не розривав, вони припинились природно, оскільки більшість із них існувала всупереч економічній доцільності. Процес подолання економічної кризи в Україні відбувається завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним реформам, технологічному оновленню та модернізації підприємств. Важливу роль відіграють і збережені господарські зв´язки, основою яких була економічна доцільність і які відповідають вимогам ринкової економіки. Такі зв´язки не припинялись, і тому проблеми їх відновлення не існує.
   2. Закритість російського ринку і перехід України в 1997 р. на світові ціни на енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція обмеження українського експорту до Росії та країн СНД і розширення у торгівлі з іншими країнами. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першій половині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3% українського експорту, країни Європи — 39,1%, Азії — 24,9%, Африки — 5,6%, Північної та Південної Америки — 4,9%. Величезний ринок ЄС, ємність якого у 25 разів більша, ніж ринку Росії та інших учасників ЄЕП, орієнтує на впровадження інноваційних випереджувальних моделей економічного розвитку, стимулює виробництво конкурентоздатної продукції, досягнення високих стандартів якості життя.
   Завдяки проникненню на нові ринки збуту відбувається збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України за позитивного її сальдо. Це дає змогу перекривати негативне сальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД, насамперед із Росією, через великі обсяги імпорту енергоносіїв (обсяг сумарного імпорту з цих країн перевищує 45%).
   3. Сумарні параметри об´єднаного потенціалу країн-учасниць ЄЕП не гарантують зміцнення економіки України, оскільки на пострадянському просторі сформувалися різні економіки, які мають різні джерела зростання. В Україні головним джерелом збільшення ВВП є розвитком таких важливих структурних галузей, як машинобудування, будівництво, металургійна, хімічна, нафтопереробна промисловість. Економіка України розвивається не за рахунок нафтодоларів і низьких внутрішніх цін на енергоносії, а завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним змінам, технологічному оновленню підприємств, підвищенню їх конкурентоспроможності.
   4. З різних причин зниження цін на російські енергоносії суперечить інтересам як Росії, так і України.
   Продаж Україні енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшить надходження до державного бюджету РФ. У невигідному становищі опиниться російський товаровиробник, оскільки знизиться собівартість, підвищиться конкурентоздатність української продукції. У разі приєднання Росії до СОТ вона змушена буде підвищити внутрішні ціни на енергоносії до рівня ринкових світових цін. А тому Україні не варто сподіватись на дешеві російські енергоносії.
   Україні низькі неринкові ціни на російські енергоносії забезпечать лише короткочасні переваги, а в довгостроковій перспективі зашкодять формуванню сучасної технологічної ринкової економіки. У разі приєднання до ЄЕП Росія утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, що посилить енергозалежність України, поставить її на межу втрати енергетичної безпеки. Крім того, запровадження низьких внутрішніх цін на енергоносії в межах ЄЕП і їх продаж за світовими цінами поза межами ЄЕП закриє для України шлях до СОТ, а отже, і до ЄС.
   5. Рівень життя й економічної демократії у країнах ЄЕП приблизно однаково низькі. Тому членство в ЄЕП віддалить розвиток України від значно вищих європейських стандартів.
   На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.
   Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС — Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.
   7—8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.
   Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.
   Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв´язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.
   Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.