Формування багатопартійності

   Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв´язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.
   Сучасна політична партія — це спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.
   Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:
   I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):
   - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;
   - активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;
   - розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;
   - виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.
   II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):
   - поява парламентської опозиції;
   - ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;
   - збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).
   III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
   - розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);
   - посилення розколів та дроблення політичних сил;
   - активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;
   - підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;
   - зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;
   - періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).
   Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.
   Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.
   Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об´єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об´єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар´єр і потрапити до Верховної Ради.
   Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:
   1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.
   2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.
   3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій У своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.
   4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.
   5. Локальність партійного впливу. Спостерігається обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.
   6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.
   7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.
   Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.
   Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.
   Після помаранчевої революції на політичному полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.
   Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».
   Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. За даними Міністерства юстиції, у них зможуть взяти участь 126 партій — стільки їх було і на виборах 2002 р. Проте реальну учать у боротьбі тоді взяли 63 партії. Наближення виборів за пропорційним законом стимулювало створення нових партій: у 2004 — на початку 2005 pp. їх було зареєстровано 30 (із них 22 — за три місяці 2005 p.).
   На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвердження на її теренах партійної системи європейського зразка. Вона повинна ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердження в Україні ефективної, політично відповідальної і демократичної влади.
   Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.