«Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя

   Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
   Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
   Характерними ознаками реалізації цього курсу були:
   1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.
   Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.
   2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-ті роки 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощував випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.
   3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.
   4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на інформацію.
   5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.
   Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків´ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.
   П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилювався ідеологічний диктат, зростала нетерпимість до інакодумство в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці. Автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу «Українська партійна організація не підтримає це рішення» дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.
   У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, «тихо без шелесту» усунули з посади.
   Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви, П. Шелест у 1973 р, вийшов на пенсію і остаточно зійшов із політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий керівник КПУ.
   Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. Здобувши вищу освіту, брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної ієрархії. У 1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961—1963 pp. і 1965—1972 pp. — голова Ради Міністрів УРСР. 31972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.
   «Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Врублевський, помічник Щербицького, — не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. Рідними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніпропетровськ... На цьому ґрунті міцніло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану». У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з´їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п´ять, а з п´яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об´єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним, — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.
   «Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.
   У брежнєвський період інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов´язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримали новий імпульс, посилилося «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їх ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.
   Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для розв´язання цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КІІУ зросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 року в партії перебував кожен дев´ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з´їзді республіканської партійної організації 1981 p., понад 68% були обрані до складу цього керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негативні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не так на розв´язання проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.
   Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.