Соціально-економічний розвиток України в 50-х роках

   У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували ознак хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було розв´язати ще два завдання: нагодувати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.
   Оскільки достатніх фінансових і матеріальних ресурсів для одночасного вирішення цих завдань не було, командно-адміністративна система розв´язувала цю проблему в традиційному для себе стилі: визначила головне серед вказаних завдань та відповідну систему пріоритетів. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який накреслив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. На пріоритетність розв´язання цього завдання вказує те, що за 12 років (1953—1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства. Домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональністю у розвитку народного господарства, як правило, призводило до серйозних деформацій та диспропорцій. Проте це в перспективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 pp. порівняно з попередньою п´ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайності. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м´яса — більш як у два рази, молока — втричі.
   Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією кількох чинників:
   1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві. Протягом 1952—1958 pp. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза;
   2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);
   3) здійснення переходу (хоч і непослідовного) від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;
   4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. Якщо в 1951 р. для забезпечення МТС УРСР тракторами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб., то в 1957 р. — 1678 млн. крб., тобто у 2,4 раза більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів — протягом 1951—1960 pp. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросли в 6 разів порівняно з роками четвертої п´ятирічки;
   5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогосподарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню спеціальну — 19%, то в 1960 р. 65,5% керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту.
   Позитивну роль відіграли також застосування нових технологій, заохочення використання зарубіжного досвіду, отримання колгоспниками паспортів та ін.
   У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ державних нагород: республіку та її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це був рік тріумфу та ейфорії. Безумовно, порівняно з попереднім періодом успіхи в розвитку сільського господарства були. Проте вони могли б стати ще вагомішими та тривалішими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо для прикладу лише один аспект — еволюцію державної політики щодо особистих підсобних господарств. Після смерті Сталіна — певне послаблення податкового пресу, припинення обов´язкових поставок державі тощо. Та вже в 1955 р. у два рази зменшено розміри присадибного господарства; 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Ще в 1956 р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів´я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14%, поголів´я свиней — на 20%, а овець і кіз — на 53%.
   Об´єктивна необхідність кардинальних змін в економіці та невпинне зростання в процесі реформ суб´єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.
   Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало освоєння цілинних земель. її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 року на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Тільки в 1954—1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з переселенців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України.
   Економічна виправданість та ефективність ставки на освоєння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як на рівні планів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов на противагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти в піднесення сільського господарства Центральної нечорноземної смуги Росії та України. Неоднозначно оцінюють наслідки освоєння цілинних земель й історики. Поряд з традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що освоєння цілини зашкодило переходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Історик-аграрник І. Русинов переконаний, що приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1 ц з га був би рівнозначним результату освоєння цілини.
   Деякі історики вважають, що непідготовлений марш-кидок на цілинні землі поглинув ресурси, які могли бути використані для зміцнення сільського господарства у вже освоєних районах, та призвів до зростання загальних втрат урожаю зернових до 30—40 і більше млн. т на рік, тобто у 1,5—2 рази більше того, що дали власне цілинні землі. Цілком очевидно, що реалізація цієї програми вичерпувала з України ресурси і суттєво послаблювала сільське господарство республіки.
   Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторювали його слова, які не потрапили до офіційної доповіді: «...кукурудзу потрібно впроваджувати, не зупиняючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю».
   У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955) Пленуму ЦК КПУ планувалося уже в 1955 р. засіяти цією культурою понад 5 млн. га. Партійне керівництво республіки в численних промовах підтримувало рішення Пленуму. Кукурудзяна кампанія набирала обертів. На березневому (1958) Пленумі ЦК КПУ його перший секретар М. В. Підгорний відзначив: «Ми приділяємо особливу увагу кукурудзі, і причини цього усім зрозумілі».
   У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Кукурудзяна надпрограма не тільки не розв´язала зернову проблему (після неврожаю 1963 р. зерно навіть почали імпортувати з Канади та США), а й знову продемонструвала українському селянству, що командно-адміністративна система, як і в сталінські часи, була єдиним реальним хазяїном на їхній землі.
   Третім грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві. її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США щодо виробництва м´яса, масла і молока на душу населення». Ця програма була висунута навесні 1957 p., а вже в січні наступного року нарада передовиків сільського господарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керівництвом, зробила оптимістичний висновок: «...є всі можливості вже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення».
   Для України ця «гонка за лідером», яка вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. знизилось до 92% рівня 1958 р.
   Фактично кожна з розглянутих надпрограм певною мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, враховуючи цільове спрямування, було немало корисного та реалістичного. Нездійсненними їх робили, як правило, грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, тобто вади, характерні для функціонування командно-адміністративної системи. Участь України в здійсненні хру-щовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвитку економіки республіки; нераціональне використання значних матеріальних і людських ресурсів; суттєвий підрив потенціалу народного господарства; закріплення пріоритетності екстенсивних форм господарювання.
   З 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.
   Цей спад був зумовлений такими причинами:
   1) певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Вона ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок та ін.;
   2) надпрограми поглинали значну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства;
   3) реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі «вперед — стоп — назад», несучи на собі значний вплив суб´єктивізму;
   4) у 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб.
   Важливою для усього народного господарства була реформа управління. Суть її полягала в певній демократизації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запроваджено нову систему управління, що мала органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, країв, областей.
   Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністративних районах. На території СРСР утворили 105 таких районів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. — лише 34%). Реформування управління тільки-но почалося, а Підгорний, намагаючись знову продемонструвати, що він іде з Хрущовим у ногу, з трибуни липневого (1958) Пленуму ЦК КПУ оптимістично підбивав підсумки: «здійснена реорганізація керівництва промисловістю і будівництвом повністю себе виправдала».
   Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її кооперації в межах економічного регіону; швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура; повніше використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприяла проведенню Україною, як і іншими республіками, чіткішої незалежної економічної політики. Водночас нова система мала значні вади: неспроможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізованого планування та ін.
   Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднаргоспів і створення республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирав сили. У приватній розмові П. Шелест, який став у 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».
   Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почаву1923 р. робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах Челябінська, Саратова. У1948 —1954 pp. —директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 р. — на партійній роботі. У1957—1962 pp.— перший секретар Київського обкому, у 1968—1972 pp.— перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966—1972). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в межах союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціоналізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.
   Процес відновлення централізму дедалі збільшував оберти. Після чергової невдачі у вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жовтні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.
   Перебудова усієї системи управління на початку 50-х років була процесом об´єктивно необхідним. Однак ні наука, ні політика, ні практика виявилися не підготовленими до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необхідністю реформування і неготовністю до нього суспільства і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.
   Переваги нової системи управління, в основі якої лежали раціональність, економність, ефективність, не змогли перехилити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у протиріччя з домінуючим принципом централізму.
   Хрущовські реформи не виправдали пов´язаних з ними сподівань, але закладена в них демократизація економічного життя сприяла вивільненню творчої енергії народу, що зумовило хоча і короткочасне, але стрімке підвищення ефективності радянської економіки в 50-ті роки. Створена в цей час база сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951—1958 pp. прибутки середнього робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали майже 10% заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення. Про зростання грошових доходів жителів України свідчить те, що сума вкладів в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд. крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960 р.
   Було скорочено робочий день і запроваджено п´ятиденний робочий тиждень. Значні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансування колгоспників, ліквідація натуроплати, списання заборгованості з податку і поставок за попередні роки. Саме в хру-щовський період селяни нарешті одержали паспорти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.
   Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщо в 1918—1940 pp. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м2 загальної (корисної) площі, то лише в 1956— 1965 pp. — понад 182 тис. м². Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут багатьох сімей увійшла нова техніка — телевізори, магнітофони, пральні машини. Це якісно змінило уявлення населення про життєві стандарти.
   Контраст із періодом сталінського правління був разючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і раніше, суттєво відставав від західного. До того ж наприкінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявлялися негативні наслідки непродуманого реформаційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсоткове підвищення роздрібних цін на м´ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибуткового податку тощо свідчили про надто низький рівень життя населення.
   Отже, у середині 50-х років гостро постала проблема необхідності глибоких якісних змін у господарстві. Пріоритетною ланкою в процесі реформування обрали сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене посиленням матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві, створенням умов для розвитку особистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався в 1958 p., був зумовлений посиленням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовністю реформаційного курсу, поглинанням значної частини матеріальних та людських ресурсів хрущовськими «надпрограмами», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.
   Така ж суперечлива ситуація склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли реформаційний процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з´явилися негативні тенденції та явища — дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.