Підручники онлайн
Головна arrow Історія України arrow Матеріали з навчального предмету "Історія України" arrow Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

   Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.
   Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов´язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.
   Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв´язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам´яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з´явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.
   Попри всі вади згаданих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчити про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії» У ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».
   Твір «Історія Русів» з´явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом В. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».
   «Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість Дат, кількості військ і загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб´єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях, і його думку рухає гаряче бажання не тільки зрозуміти національну історію, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».
   Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаманні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. У ній використано багато неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».
   Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжети, пов´язані з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важливо також те, що «Історія Малої Росії», в якій була створена хоч не зовсім досконала і послідовна, але панорамна та систематизована картина самобутньої української історії, з´явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, пройняті ідеями великодержавності.
   Поява праць з історії України стимулювала посилення інтересу елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виокремлення етнографії, фольклористики та мовознавства із сукупності історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав серію збірок українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).
   На початку XIX ст. з´явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.
   Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ´яненка, геніального поета Т. Шевченка та ін., які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.
   Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Вона засвідчила, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах — від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста і села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.
   Непересічне значення Великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови й розширенні її Потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.
   У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.
   Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа протягом першої половини XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режимів, та прихильниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали революції 1848—1849 pp., що прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у праці «Книги польського народу та книги польського пілігрімства» створив концепцію польського месіанства. Крім нових ідей, одна за одною з´явилися моделі таємних організацій, що боролись за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, «Молода Європа» у Швейцарії, декабристи у Росії та ін.
   У 30-ті роки змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ´я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід сприймати і оцінювати появу 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об´єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейські таємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.
   Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.
   «Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.
   Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів.
   Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.
   Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім´ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 pp. вчителював, у 1846—1847 pp. — ад´юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». В1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 pp. — в´язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 pp. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 pp. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займався науковою діяльністю.
   Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).
   Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили в офіційної влади на початку слідства ілюзію, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без суду потрапили на заслання.
   Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні   розгорнувся процес   національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ´яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.
   Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.
   Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

 
< Попередня   Наступна >