33.2. Научання і розвиток

   Подібність результатів процесів научання і розвитку, що входять до розширеного репертуару діяльності та поведінки, формування готовності до подальшого навчання і розвитку, а також збіг цих процесів у часі є основою проблеми співвідношення навчання і розвитку. Научання і розвиток можна субординувати стосовно загальніших уявлень - про процеси породження нового. В історії науки виокремлюють три основні варіанти пояснення процесів цього класу.
   В основі концепції преформізму (від лат. praefor - випереджати, praeformo - заздалегідь утворювати, заготовляти зразок) - уявлення про наявність у статевих клітинах організмів структур, які цілком визначають розвиток, ознаки і характеристики організму впродовж онтогенезу. Виникнення нового в межах преформістського навчання трактують буквально як розгортання сформованого заздалегідь. Фактично, преформізм заперечує розуміння розвитку як формування нового. Преформізм базується на глобальній ідеї креаціонізму - споконвічного утворення всього живого, і перебуває в жорсткій опозиції до ідеї еволюціонізму. У психології преформістські концепції відштовхуються від поглядів Р. Декарта про вроджені ідеї, які не залежать від якого-небудь досвіду, але споконвічно дані людині. На преформістському уявленні про вродженість індивідуальних психологічних властивостей ґрунтуються нативістські психологічні теорії, згідно з якими оволодіння знанням, умінням, будь-якими функціями зумовлено генетичними факторами, є реалізацією вроджених програм.
   Tabula rasa - (лат. - «чиста дошка», вискоблена дощечка для листа, на якій ще нічого не написано) - концепція розвитку (її сформулював Дж. Локк (1632-1704), що протистоїть преформізмові. У первісному вигляді ця концепція заперечувала вроджений характер ідей і пояснювала походження абсолютно всіх ідей та особистісних рис з досвіду. Ця концепція сягає античних ідей сенсуалізму. Ще Аристотель, характеризуючи розум немовляти, вжив термін «tabula rasa». З погляду Локка, новонароджена дитина - «tabula rasa», і здобуває всі психологічні властивості суто через досвід. Зіткнення концепцій преформізму і tabula rasa чітко відображено в «запитанні В. Моліно», яке у 1688 р. він задав Дж. Локку: «Чи зможе людина, сліпа від народження, відновити зір, розрізнити кулю і куб, не торкаючись до них?» Зрозуміло, Локк, як автор найбільш розвинутої версії ідеї tabula rasa, відповів на це питання негативно.
   Епігенез - вчення про формування нового, про розвиток, відповідно до якого дефінітивні форми розвиваються з форм попередників у результаті їхньої взаємодії з навколишнім середовищем, основаного на реалізації генетичної інформації. Уявлення про епігенез замінює конфронтуючі один з одним і несумісні з еволюціонізмом концепції преформізму і tabula rasa. Нині епігенез вважають основною концепцією, відповідно до якої реалізація генетичної інформації і вплив факторів середовища - грані єдиного процесу, які зумовлюють одна одну. Епігенез - концептуальна основа розв´язання проблеми співвідношення вродженого/набутого, що замінює еклектичні теорії конвергенції двох факторів, наприклад, теорію В. Штерна.
   Цей клас теорій пояснює онтогенез взаємодією двох факторів - генетичного (цей фактор - преформістський, оскільки представляє розгортання генетичної програми per se, а вплив негенетичних факторів лише модулює цей процес, здатний реалізуватися в самостійний) та середовищний (фактично - інструктивний, який тягнеться від концепції tabula rasa, оскільки він визначає змістовну специфіку структур, які формуються). Таке розуміння генетичного і середовищного факторів не збігається зі змістом, якого набувають ці терміни в межах психогенетики.
   Саме епігенетичні уявлення про формування нового відповідають загальнопсихологічним принципам взаємодії/розвитку, найповніше формулювання якого запропонував Я.А. Пономарьов: «Розвиток - спосіб існування системи взаємодіючих систем, пов´язаний з утворенням якісно нових... структур... за рахунок розвивального ефекту взаємодії». Відповідно до цього принципу, научання, як і будь-який процес формування нового, реалізується через взаємодію суб´єкта з оточенням - предметним і соціальним, і загалом не відрізняється від процесів розвитку - незалежно від предметної сфери та навички чи соціальної компетенції. Ці положення є основою для пояснення результатів досліджень, які показують принципову єдність закономірностей для всіх видів научання.
   Епігенез відбувається як: а) диференціація структур-попередників на дочірні структури в процесі взаємодії суб´єкта з оточенням і б) подальша селекція цих структур за їхньою адаптивною цінністю.
   Епігенетичний процес формування суб´єкта, як і інші еволюційні процеси (видоутворення, генез культури тощо), представляють графічно як дерево, у якому вершини відображають моменти диференціації структур, а ребра, які з´єднують вершини, - напрям процесу. Дерево, що представляє епігенетичний процес, має один корінь. Це означає, що всі компоненти структури суб´єкта мають єдине походження. Розгалуження дерева показує існування множин епігенетичних траєкторій; актуалізація підмножини цих траєкторій веде до формування різноманіття одночасно співіснуючих структур складної системної організації суб´єкта. І реформістську, і tabula rasa моделі розвитку подано як такі, що неправомірно обтинають дерево, примітивізуючи його складну структуру. З позиції концепції епігенезу, реформістська версія розвитку виглядає як реалізація єдиної траєкторії, на якій не виокремлено потенційних розгалужень, нема альтернативних варіантів траєкторій. Концепція tabula rasa відповідає представленню дерева у вигляді вершин, ізольованих від єдиного кореня; суб´єкт, розглянутий з цього погляду, утрачає підстави цілісності.
   Упродовж XX століття було запропоновано кілька варіантів розв´язання проблеми співвідношення научання і розвитку, що ґрунтуються на припущенні про їхню принципову відмінність.
   Провідну роль відіграє научання; розвиток розглядають лише як один з наслідків научання. Такого погляду дотримувалися ортодоксальні біхевіористи. Дж. Уотсон, наприклад, заперечував саме існування спадкових форм поведінки. Очевидно, що це рішення основане на концепції tabula rasa. 
   Научання впливає на процеси розвитку. Розвиваючого впливу научання можна досягнути завдяки вдосконаленню змістового аспекту научання, як вважає В.В. Давидов, або застосовуючи спеціальні прийоми научання, наприклад, поетапного формування розумових дій (Гальперін), у дітей 5-6-літнього віку можливо сформувати поняття, які під час звичайних способів научання доступні 9-10-літнім (Обухова). Цей підхід має риси інструктивної концепції.
   Розвиток проходить фіксовані стадії. Попередня стадія готує наступну, а научання реалізує досягнуті в розвитку можливості, про що йшлося, наприклад, у концепції Ж. Піаже. Навіть спеціальне научання не дозволяє дитині уникнути помилок, характерних для її віку, під час розв´язання задач, доступних для дітей, що перебувають на наступній стадії розвитку. В основі генетичної епістемології - концепції, яку сформував Ж. Піаже, - уявлення про єдину епігенетичну основу і розвитку, і научання. Варто зазначити, однак, що процеси розвитку і научання розглянуто як різні, розвиток - як більш фундаментальний, а научання - як субординований стосовно розвитку.
   У межах культурно-історичної теорії проводили аналогії научання і деяких аспектів розвитку. Зокрема, Л.С. Виготський описував навчання як оволодіння знаннями, вміннями, навичками, а розвиток - як набування психологічних якостей і здібностей до абстракції, узагальнення, до довільних дій тощо.
   Співвідношення научання і розвитку в розумінні Виготського сформульовано в концепції зони найближчого розвитку. За допомогою дорослого дитина може розв´язувати завдання, які не здатна розв´язувати самостійно, оскільки їхні вимоги виходять за межі зони актуального розвитку. Вплив дорослого реалізує потенційні можливості дитини в навчанні, а готовність до прийняття допомоги дорослого розглянуто як рівень цих можливостей. Саме існування зони найближчого розвитку можна інтерпретувати як залежність процесу розвитку від научання (Обухова). У поглядах Виготського на розвиток можна знайти риси нативізму (наприклад, виокремлення «натуральних» психічних процесів, детермінованих генетично), а в концепції вищих психічних функцій, які мають культурно-історичну природу, - інструктовану складову. Згідно з «нативізмом», оволодіння вмінням, знанням (до прикладу, мовною компетенцією) визначається генетичними факторами і відбувається як реалізація вроджених програм.
   Яскравим прикладом нативізму є теорія оволодіння мовною компетенцією Н. Хомського, який зазначає: «Якщо научання реалізується, як це думають, через проби і помилки, обумовлювання, або підкріплення, або індукцію, або включає механізми генералізації, неспецифічні для формованої області знання ...сумнівно, щоб оволодіння мовою взагалі протікало як научання. Ми ж не говоримо, що людина навчається бінокулярному зорові або проходженню пубертатного періоду у певному віці. Зрозуміло, вплив оточення, наприклад харчування та ін., впливають на те, як і коли це буде відбуватися, але це не научання».
   Можливість поділу научання і розвитку вважають ілюзорною, а саму постановку проблеми - некоректною. Однак можливості існування розбіжностей між научанням і розвитком, які розглядали як ключові, але формулювали апріорі як постулати, не відкидають. Зокрема, поширений погляд про тісніший зв´язок реалізації генетичного матеріалу з розвитком, ніж з научанням. Але сучасні результати молекулярно-генетичних досліджень основ поведінки засвідчують, що між розвитком нервової системи і змінами в нейронах, що відбуваються під час навчання, не існує принципової розбіжності (Анохін).