Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів

   Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандськоваллонський конфлікт), Канаді (англоканадський і франкоканадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національноетнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).
   Етнонаціональні відносини — відносини між суб´єктами національноетнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.
   Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб´єктів. В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними в етнонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
   Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретноісторичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 р. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60ті роки було повністю розв´язане національне питання, був передчасним. Об´єднання Німеччини також вважають остаточним розв´язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв´язання. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціалдемократії та II Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретноісторичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави певної національної політики.
   Національна політика — науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв´язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
   У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних наційетносів, без урахування матеріальних умов для їх розв´язання, що призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов´язаних із національними проблемами:
   1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.
   2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.
   3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров´я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.
   4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національнодержавних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема російських німців залишається нерозв´язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національнодержавній структурі Російської Федерації існують й інші національні тертя: у Башкиртостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Дагестані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.
   5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.
   Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика виробила лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов´язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов´язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус; на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.
   Самовизначення народів, націй неможливе без розв´язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз´єднання.
   Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.
   Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціальноекономічного розвитку, характер державнополітичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, ЧехоСловаччини. Самостійною державою від серпня 1991 р. стала й Україна.
   Возз´єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об´єднання народів (націй).
   Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об´єднують звичаї, традиції, а іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз´єднання в межах однієї держави. За формою державноправові об´єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз´єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.
   Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народиетноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.
   Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.
   Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав; з іншого — злам національних кордонів, посилення зв´язків і взаемного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об´єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя. Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.