Поняття та особливості громадянського суспільства

   Поняття «громадянське суспільство» порізному тлумачили в суспільних науках. Так, Ш.Л. Монтеск´є, вважаючи, що суспільство не може існувати без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея пізніше була використана марксизмом.
   Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася ієрархізація (грец. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне управління від громади. Здійснювали його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.
   Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське суспільство.
   Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов´язане з ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у формуванні й поширенні юридичної свідомості, політикоправових концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Горацій і Б. Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню захищеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і держави започаткував Ж.Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок формування приватної власності, а держава витворена з нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди домовилися заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — цінностей громадянського суспільства.
   Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalisa). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами невпорядковані відносини.
   Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.
   Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу назавойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.
   Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск´є) проголошували, що громадянська ідея вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв Г.В.Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск´є, Г.В.Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об´єктом впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували сучасне розуміння цього феномена.
   Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.
   Формування громадянського суспільства пов´язане з утвердженням буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське суспільство є основою стабільного демократичного політичного режиму.
   Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. état — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.
   Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно формована громадська думка; вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.
   Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об´єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з іншими суб´єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство є певним механізмом неформального соціального партнерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.
   Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян, існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв´язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.
   Головні риси громадянського суспільства:
   — відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об´єднання людей;
   — адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;
   — утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;
   — можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;
   — наявність ринку, вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;
   — безпосереднє спілкування людей;
   — повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;
   — свобода особистості;
   — плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;
   — регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.
   Існування в громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів, які воно не здатне задовольнити, покликало до життя державу як утілення, реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов´язком якої є гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.
   Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумовлені їхніми реальними потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі понад усе ставлять формальний бік справи. Будьяку подію, значущу й вартісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вважає реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).
   Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.
   Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об´єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв´язків між ними — громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для демократизації суспільства, реформування держави необхідна не тільки ефективна законотворча, політикоюридична діяльність, а й формування громадянського суспільства — структурованість спільноти, усвідомлення людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав, гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільнополітичної взаємодії.