Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції: Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький

   Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.
   Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції перетворилося на справжню трагедію. Після безуспішної поїздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі суверенітету України, він опинився під нещадною критикою емігрантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв´язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Винниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволення», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.
   Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров´я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, — продовжує письменник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього постають головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-державну ідею.
   Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв´язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усього людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викладає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку — в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини — психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
   Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політичне і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
   У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.
   Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної, і східної — християнсько-духовної. Розглядаючи особливості національного становлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури. А відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову національної держави. На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав,
що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.
   І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.
   Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка існує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського еміграційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.
   У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною програмою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написано упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською PCP і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі тощо.
   Попри те, що «Заява» викликала протести серед еміграційного національно-патріотичного «істеблішменту» (англ, establishment — засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини,— писав І. Лисяк-Рудницький,— здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи». Друге завдання — заповнення прогалин «в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».