Методологія політології

   Політологія, як і будьяка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує нормативноонтологічний і емпірикоаналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не необхідності». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов´язаний з вивченням політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень досвідом.
   Важливим засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний метод. Діалектика виходить з необхідності визнання впливу економічної сфери на політичну. Для подолання вульгарноматеріалістичного підходу треба брати до уваги той факт, що економіка зумовлює політичні процеси лише в кінцевому підсумку й тільки в головних істотних аспектах. На зміст і функціонування політичних процесів великий вплив справляють різні соціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідношення класових і національних сил тощо. Політика, у свою чергу, є активним і цілісним компонентом, що впливає на всі процеси суспільного розвитку. Політологія виходить із цих методологічних положень при вивченні динамізму, стабільності політичних процесів і явищ.
   Для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.
   Істотне значення має методологічне дослідження суперечностей як джерела й рушійної сили політичних процесів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються закони політичного життя, якому властиві різні протиріччя: між суб´єктами політичного життя, класами, націями, соціальними групами, особами. Ці суперечності визначають характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, організацію та функціонування політичної влади. Значний вплив на конкретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між політичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами і політичною культурою та свідомістю. Розмежування основних і похідних суперечностей сприяє з´ясуванню тенденцій політичного розвитку. Досліджуючи політичні суперечності, конфлікти, важливо виявляти їх джерело, структуру, спрямованість, шляхи розв´язання.
   Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий). Синергетика, не будучи жорстко детермінованою сукупністю методологічних принципів та понять, виходить не з однозначного, загальноприйнятого поняття політична система, а з притаманного їй набору властивостей — взаємопроникнення, відкритості, самоорганізації, випадковості, наявності асиметричних структур, нерегулярності зв´язків і функціональної нестабільності. Базуючись на ідеї нелінійності та застосування міждисциплінарних досліджень, синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільнополітичного розвитку.
   У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні принципи: об´єктивність, історизм і соціальний підхід.
   Принцип об´єктивності. Орієнтує на вивчення об´єктивних закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне явище розглядають як багатогранне й суперечливе. При цьому вивчають всю систему чинників — позитивних і негативних. Об´єктивність політичних знань передбачає, що процес їх здобуття відповідає реальній дійсності, незалежним від людини законам пізнання. Об´єктивність наукових висновків базується на доказовості наукових фактів.
   Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і політичних явищ у конкретноісторичних обставинах, у взаємозв´язку та взаємозумовленості, з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних, національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.
   Принцип соціального підходу. Застосовується для подолання вульгарного соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей. Соціальний підхід має особливо важливе значення, коли оцінюють програми, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціальнокласових сил у політичній боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.
   Істотне значення для дослідження політичних явищ має проблема взаємозв´язку емпіричного й теоретичного. Політична практика тісно пов´язана з політичною наукою, є джерелом політичного знання, його рушійною силою і критерієм істинності наукових положень. Вона дає науці фактичний матеріал, який підлягає теоретичному узагальненню. Кінцевою метою політичної науки є не здобуття знань, а їхнє практичне застосування і вплив на політичні процеси. Політична діяльність зумовлюється не тільки волею, інтуїцією, досвідом, а й широким науковим осмисленням проблем політичного буття. На відміну від інших видів соціальної діяльності, вона має глибоко усвідомлений характер. Політична наука не відокремлює матеріальну, практичну й духовнотеоретичну діяльності, вона розглядає їх у нерозривній єдності. Політичні відносини реалізуються і втілюються у конкретній політичній діяльності людей. Тому вивчення політичного життя в динаміці дає змогу з´ясувати цілі, способи, засоби, результати і якості основних елементів політичної діяльності. При цьому важливе методологічне значення має положення про суб´єктивність мети й об´єктивність її змісту, передбачення можливих побічних наслідків політичної діяльності. Практичний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту політичних процесів, а й на особистісні, соціальнопсихологічні, моральні компоненти політичного буття. Діяльнісний підхід у дослідженні соціального життя в останні роки поширився в соціальнофілософській і частково політичній науці. Але політологія поки що його мало використовує, хоча й має справу з найдинамічнішою сферою суспільного життя.
   У політологічних дослідженнях істотне значення мають системний підхід і структурнофункціональний аналіз. Змістом системного підходу є філософські уявлення про цілісність об´єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об´єкта, активний характер діяльності суб´єктів соціальнополітичних систем. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політичні інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх змісту та функціонального призначення. На цій основі встановлюють системні зв´язки між елементами, які виражають властиві об´єкту єдність і цілісність. Так, при аналізі політичної системи визначають різні функціональні зв´язки, координацію, взаємодію, субординацію її елементів. При цьому політичні явища розглядають як складні, відособлені феномени, що мають свій склад і структуру, виконують певну функцію в загальній системі.
   Системний підхід виступає істотним моментом діалектичного методу пізнання. Він дає змогу глибше пізнати суть політичних явищ, повніше розкрити й усвідомити роль та функції компонентів системи. Важливого методологічного значення набуває характеристика системи як органічної сукупності елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв´язків у системах, взаємозалежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій політичного розвитку, динамізму політичних процесів, націлює на виділення основної ланки в ланцюзі політичних явищ. Системний підхід дає змогу розкрити основу, системну якість, завдяки яким усю суперечливу різноманітність політичних сил можна зрозуміти як єдине ціле. Методологічна роль системного підходу значно зростає, коли він поєднується з принципом історичного аналізу явищ і виступає як системноісторичний підхід.
   Однак у працях деяких західних політологів суспільні системи розглядаються як статичні, якісно незмінні. Дж. Тернет зазначає, що в таких теоріях йдеться про суспільство, в якому немає історичного розвитку. Таке бачення суспільства є недосконалим, позаяк не передбачає існування в ньому таких явищ, як відхилення, конфлікти й зміни.
   Розуміння динамічності політичного життя, бачення не тільки механізму функціонування, а й механізму розвитку досягаються з допомогою системноісторичного підходу. Реалізація його передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Надзвичайно важливе значення має й питання про основи наукових типологій. Такою основою є соціальнокласова структура, а в кінцевому підсумку — характер економічних відносин суспільства. Цей підхід дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв´язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.
   Важливим є застосування порівняльного методу в політології. Донедавна в основному застосовували тільки метод протиставлення з метою показати наукову неспроможність та методологічну хибність концепцій західних політологів. На Заході спостерігалось аналогічне ставлення до нашої політичної науки. «Якщо в нас епітет «буржуазна» щодо слова «наука» означав, що це зовсім не наука, а суцільна магія або навіть шарлатанство, то на «тому боці» такий самий зміст укладався в поняття «марксистське», — зазначає Г. Шахназаров.
   Однак монопольне панування одного погляду, одного підходу ніколи не стимулювало розвиток науки, майже завжди вироджувалося в догматичне спрощенство і поверховість. Порівняльний аналіз сприяє усвідомленню проблем цілісного, взаємопов´язаного й суперечливого світу, орієнтує на пошук не лише відмінностей, а й спільних рис. Він застосовується до таких функцій політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, мобілізація і розподіл ресурсів, розв´язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення сподівань і вимог громадян.
   Актуальна проблема в політології — пошук і використання показників для порівняння різних політичних систем. Наприклад, при порівнянні ступенів розвитку демократії в різних країнах таким показником може бути реальна політична активність громадян у політичних процесах. Цікавим є вибір критеріїв порівняльного аналізу політичних партій: інтереси класу чи верстви, які виражає партія; ідейнотеоретичні цінності та настанови партії, функції політичного керівництва; добір і просування лідерів на політичні державні пости; контроль за їхньою діяльністю, вироблення і реалізація курсів внутрішньої та зовнішньої політики своїх держав та участь у цих процесах.
   До спеціальних методів дослідження в політології належить група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів — методи, запозичені політологією з інших наук. Широко використовують методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об´єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб´єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. При цьому використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв´ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об´єктом, соціальнополітичний експеримент. Політологія концептуально забезпечує розробку та застосування спеціальних методів дослідження, теоретично зорієнтовує, збагачуючись і розвиваючись завдяки здобутій інформації. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи спеціальні методи.
   Отже, в сучасній світовій політичній науці виокремлюють загальні функції політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце (підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як складової формування політичної свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов. Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру, стримання виявів у політичній діяльності егоцентричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв´язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука.