18.3. Розвиток культури в умовах перехідного періоду

   Однією з найважливіших проблем розвитку культури України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості й національного відродження як українців, так і представників понад 130 інших національностей. В Україні налічується 270 громадських об’єднань національних меншин; проживає 11,4 млн росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 19 тис. поляків, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін.
   У сфері культури переплелися позитивні й негативні риси.
   Основою будь-якої культури, втіленням духовності насамперед є мова. Незважаючи на прийняття закону про мови, яким закріплювався державний статус української мови, що потім знайшло також відображення в Конституції України 1996 p., вона повільно вводилася у сферу діловодства й освіти. У 1997/98 навчальному році україн­ською мовою навчалося 70 % учнів денних середніх закладів освіти. У 1998 р. у Києві з 376 шкіл тільки 18 залишилися російськомовними, але й у них вже відкрито україномовні класи. В окремих областях, наприклад у Донецькій, українською мовою навчається дещо більше 5 % учнів, у Луганській - понад 8 %. У формуванні громадянина ве­лику роль відіграє освіта. Концепція розвитку системи освіти грунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але часто зі зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється. У місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримськотатарські та ін. В 1997 р. в Україні налічувалося понад 2,5 тис. кількамовних шкіл. В Україні планується ввести 12-річну загальну середню освіту (нині діє 11-річна), що відпо­відатиме європейським стандартам, які характеризуються, на думку медиків, зменшенням навантаження на школярів. На початок 1999 р. в Україні було 21,3 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких працювало близько 500 тис. учителів і навчалось майже 6,8 млн школярів. Відпо­відно до потреб життя було реорганізовано систему середньої й вищої освіти. Сформовано нормативно-правову базу підготовки фахівців на основі ступінчастої системи освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр). Поряд з державними створюються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. За рахунок цього збільшується кількість вищих навчальних закладів: у 1990/91 навчальному році їх налічувалося 149, у 1998/99 - 950. Якщо в 1990/91 навчальному році у вищих навчальних закладах навчалося 1,2 млн студентів, то в 1998/99 - 1,5 млн. Для здійснення контролю з боку держави запроваджено систему державного ліцензування вузів, але й на цьому шляху спостерігаються негативні моменти: формалізм, низька профе­сійність, корупція тощо. Великою проблемою залишається фінансування середньої та вищої освіти. Законом України “Про освіту” встановлено, що на цю сферу щорічно повинно витрачатися щонай­менше 10,5 % ВВП. У 1992 р. ці асигнування становили 12,6 %, у 1997 р. - лише 3,8 %. Мало того, загальноосвітні школи фінансувалися з місцевих бюджетів; місцеві органи часто затримували своєчасну виплату заробітної плати педагогам, що призводило до масових страйків освітян.
   Нині видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн світу у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вищі навчальні заклади поряд з державним замовленням дедалі частіше вдаються до навчання на платній основі (переважна більшість державних вузів мають комерційні відділення), що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє загостренню соціального напруження.
   Провідним центром науки залишається Національна академія наук України. Українські вчені домоглися значних успіхів, зокрема в галузі математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства. Разом з розвитком фундаментальних напрямків виконуються дослідження у прикладній сфері. І все ж понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво, тобто віддача наукової роботи низька. Фінансування наукових досліджень за 1990-1998 pp. скоро­тилося майже вчетверо. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті еміграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. На Заході найбільше цінуються українські генетики, фізики, фізіологи та біохіміки. Не менш загрозливим для науки (через низький рівень заробітної плати і систематичне затримання її виплати) є також внутрішній “відплив умів” - понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.
   Нині складними й суперечливими є також шляхи розвитку україн­ської літератури і мистецтва. Тут утверджується плюралізм, що призводить до зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Зрештою, відмовляються від застосування соцреалізму як єдино правильного художнього методу. Дедалі ширше впроваджується аван­гардний напрямок, що свідчить про розкріпачення творчості. У галузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що зумов­лено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму “Сад Гетсиманський”, П. Мовчан, О. Апанович, Б. Ступка, В. Чорновіл.
   Певні здобутки мало й українське мистецтво, зокрема кіно. Ре­жисер Ю. Іллєнко зняв фільм “Лебедине озеро. Зона”, присвячений С. Параджанову. Страшні трагічні картини початку 30-х років відтворено у фільмі “Голод-33” режисера О. Янчука. За роки незалежності з’явилася також кінострічка К. Муратової “Три історії”, В. Криштофовича “Приятель небіжчика”, Г. Кохана “Тупик”. Популярними стають фільми кіностудії “Контакт”, її шість кінострічок з проекту “Вибраний часом” присвячені видатним митцям України.
   Однак через брак державних асигнувань, наприклад, Київська студія ім. О. Довженка випускає тепер два-три фільми щороку, хоча раніше вона випускала 35 ігрових та 20-30 телевізійних фільмів. Натомість екрани України заполонила низькопробна відеопродукція Заходу.
   Незважаючи на економічні негаразди розвивається національний театр. Український театр упевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Театру української драми ім. І. Франка в Німеччині, Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях у Петербурзі, Каїрі, Лахорі, Торуні. Голоси вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук’янець лунають у стінах Метрополітен опера, Віденській та Женевській операх.
   Традиційними стали пісенні фестивалі “Таврійські ігри”, “Сло­в’янський базар”, “Мелодія”, “Оберіг”, “Пісня року”. У 1999 р. святкувався 10-річний ювілей фестивалю “Червона рута”; уперше паралельно з конкурсами серед музикантів проводився конкурс серед ведучих і режисерів. Україна перетворилася на загальновідомий центр хореографічного мистецтва та фортепіанної музики. З 1994 р. в Україні проводиться Міжнародний фестиваль С. Лифаря (у жовтні 1999 р. у Києві відбувся III Міжнародний фестиваль С. Лифаря), з 1993 р. -Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. У квітні - травні 1999 р. відбувся Третій конкурс цього фестивалю, в яко­му взяло участь 79 молодих піаністів із 17 країн світу.
   Протягом 1992-1993 pp. понад 109 українських творчих колекти­вів побувало на гастролях за кордоном. Разом з успіхами в галузі культури простежуються й негативні тенденції. Як і раніше, культура фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національний друк. Так, у 1998 р. в Україні було видано втричі менше книг порівняно з 1930 p., тобто за рік на душу населення друкувалася лише одна книга, тоді як у Росії - три, у Великобританії -двадцять, у Німеччині - тридцять.
   Відсутність необхідних коштів часто стає причиною перепрофілювання або закриття культурно-освітніх установ, творчих колективів. Зокрема, така доля спіткала Київське об’єднання музичних колективів, Київський театр естради, естрадно-симфонічний оркестр телебачення та радіо.
   Небезпечним для культурного розвитку України є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури на тлі зменшення вітчизняних робіт. Насамперед це стосується кіномистецтва й телебачення. Домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар’єри були недо­ступними. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Загрозою для суспільства стає пропагування насилля, розбещеності, антигуманності в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету.
   Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії й церкви. Значною мірою цьому сприяли Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” та нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду й віросповідань. Нині в Україні діє 67 конфесій і 16,5 тис. громад різних напрямків, що вдвічі більше, ніж на момент проголошення незалежності України. Традиційно найвпливовішою релігією залишається православне християнство. Православ’я в Україні фактично розкололося на три конфесії. Перша— Українська Православна Церква (УПЦ), що підпорядковується Московському патріархату, на чолі з предстоятелем митрополитом Київ­ським і всієї України Володимиром (Сабоданом) - налічує понад 6 тис. общин, 64 монастирі; друга - Українська Православна Церква, що підпорядковується Київському патріархату (створена в 1992 p.), на чолі з предстоятелем з 1995 р. патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом - майже 2 тис. общин, 15 монастирів; третя - Українська автокефальна Православна Церква на чолі з предстоятелем патріархом Київським і всієї України Дмитрієм - до 600 парафій.
   Ця конфесійна роз’єднаність не сприяла консолідації суспільства, викликала розкол і протистояння в українських землях. Так, 30 квітня 1999 р. у Маріуполі члени УПЦ МП Донецької єпархії побили віруючих УПЦ КП на чолі з патріархом Філаретом. Іншою, не менш складною проблемою стала значна політизація релігійної сфери. З одного боку, релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990 p.), з іншого - політика проникає в релігійну сферу. Сучасно­му розвиткові релігії в Україні притаманні також такі риси і особливості, як зростання релігійного фактора в суспільному житті, поси­лення релігійності населення. Так, за результатами опитування, що було здійснене в жовтні 1998 р. Київським інститутом соціології і політичної психології, 36 % респондентів відповіли, що найбільшою довірою серед усіх органів влади і суспільних інститутів користуєть­ся церква. Важливою подією у зростанні релігійного фактора в суспільному житті стала підготовка до святкування 2000-ліття Різдва Христового. У багатьох містах, селах зведено нові храми. У Києві відтворено національні святині - Михайлівський Золотоверхий мо­настир та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври.
   Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного, куль­турного і духовного життя в Україні відбувалося з великими трудно­щами. І все ж морально-психологічна атмосфера в Україні помітно змінюється. Триває національне і духовне відродження. Підвищується інтерес наших співвітчизників до історичного минулого українського народу, їхня відповідальність за майбутнє України - незалежної соборної держави, яка поступово утверджує своє гідне місце у світі на межі XXI століття і III тисячоліття.