18.2. Зовнішньополітичний курс незалежної України

   Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і розвитком політики внутрішньої. її спрямування є невід’ємною складовою формування в цілому незалежної Української держави, створення її відповідних інститутів. Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.). Для обгрунтування власної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада республіки схвалила “Основні напрями зовнішньої політики України”. Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність України. Важливим моментом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки держави.
   Отже, протягом 1991-1999 pp. активно тривало вироблення кон­цепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі її формування (1991-1994 pp.) в його основу хоча й було покладено принцип “балансу інтересів”, але перевага надавалася швидкій інтеграції до європейських структур. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі відбулись важливі зміни, розставлено нові акценти у пріо­ритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі покладено концепцію, про яку Президент України Л. Кучма, виступаючи на святкуванні 80-річчя прого­лошення ЗУНР у Львові (листопад 1998 p.), сказав: “Курс зовнішньої політики України не пронатовський, не проросійський, він є проукраїнський”.
   Після проголошення незалежності набагато збільшилась кількість країн, з якими Україна встановила дипломатичні відносини. Нині дипломатичні відносини встановлено зі 152 країнами світу. Дипломатичні та консульські представництва наша держава має у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесні консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.
   Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання в 1997 р. міністра закордонних справ Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. На 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, що відбулась 14 жовтня 1999 p., представники 158 країн світу обрали Україну непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 pp.
   Позицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси врахо­вують під час прийняття важливих рішень. Про це переконливо свідчить, зокрема, обрання України до складу таких важливих органів ООН, як ПРООН, ЮНІСЕФ, Комісії з прав людини. Україна є членом 15 міжнародних організацій, бере участь у понад 60 постійних або тимчасових органах цих організацій.
   Протягом 1992-1993 pp. Україна налагодила безпосередні дипло­матичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Фран­цією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. У цей період Україна стала членом Ради безпеки і співробітництва у Європі (РБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного валютного фонду (МВФ). У березні 1997 р. Україні вдалося збільшити власний член­ський внесок до МВФ з 93 до 227 млн дол. з метою одержання більших кредитів.
   Виникає, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало ви­конання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Після розпаду Радянського Союзу Україна одержала значний ядерний арсенал і була третьою за потужністю ядерної зброї державою після США і Росії. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна послідовно дотримувалася наміру добровільно стати без’ядерною державою. Важливою подією стало підписання 14 січня 1994 р. тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. У березні 1994 р. Президент України Л. Кравчук відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду “Партнерство заради миру”, яка передбачає тісні контакти з НАТО, насамперед у реформуванні Збройних сил, підготовці офіцерів, проведенні спільних навчань, наприклад, “Сі Бриз-97”, “Сі Бриз-98”, що відбуваються на Чорному морі. У грудні 1999 р. в Одесі відбулись командно-штабні навчання “Сі Бриз-99”, у яких брали участь ВМС України і США, а також представники флотів Болгарії, Великої Британії, Греції, Грузії, Італії, Румунії, Туреччини.
   У березні 1994 р. Україні було надано статус асоційованого члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), утвореної в 1989 р. Італією, Австрією, Угорщиною і Югославією з метою забезпечення необхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейсько­му Союзі (ЄС). Протягом наступних шести років до цього міжнародного об’єднання приєдналися ще 12 країн.
   Підписана 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС після завершення процесу ратифікації, в якому взяли участь Верховна Рада України, Європейський парламент і парламенти 15 держав - членів ЄС, набрала чинності 1 березня 1998 р. Ця Угода стала свідченням спільних намірів ЄС та України сприяти розвиткові взаємовигідних відносин. Зобов’язання, що містяться в 109 статтях, кількох додатках, спільних деклараціях і протоколах, охоплюють практично всі сфери відносин, становлять правову осно­ву для економічного, політичного, торговельного і культурного спів­робітництва.
   Як відомо, після проголошення незалежності Україна виявила ін­терес і бажання до рівноправного включення до загальноєвропей­ського інтеграційного процесу. Україна становить також реальний інтерес для країн Західної Європи, що зумовлено її геополітичним розташуванням. Європейські країни зацікавлені в розвитку широких економічних, політичних та культурних відносин з нашою країною. Проте під час саміту країн ЄС у Гельсінкі у грудні 1999 р. наголошувалося: ситуація в Україні поки що не дає підстав для надання їй статусу асоційованого члена ЄС. Таким є висновок керівництва ЄС.
   Ще в липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи - міжнародної міжурядової консультативної політичної організації, створеної десятьма країнами Західної Європи в серпні 1949 р. Нині до її складу, після прийняття у квітні 1999 р. Грузії, входить 41 країна. Понад три роки пішло на підготовку, і в листопаді 1995 р. Україна стала 37-м повноправним членом Ради Європи. Активну і конструктивну роботу здійснює Україна в Парламентській Асамблеї Ради Європи, яка є органом колективного мирного співро­бітництва різних держав, засобом здійснення політики захисту прав людини. Україні тут належить 12 місць.
   Важливим кроком на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також ратифікація Договору про СНО-1, який набрав чинності. У червні 1996 р. Україна відмовилась від стратегічної, а ще раніше - від тактичної ядерної зброї. Таким чином, Україна першою у світі цілком добровільно здійснила намір стати без’ядерною.
   Що ж до вступу України до НАТО, то представники її політично­го істеблішменту однозначно заявляють: цього не буде. Принаймні найближчим часом. Партнерство з НАТО має бути особливим, спеціальним, як про це свідчить укладена в липні 1997 р. у Мадриді уго­да - Хартія “Україна - НАТО”.
   У листопаді 1998 р. Указом Президента Л. Кучми затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Україна і НАТО співпрацюватимуть не тільки у військовій та політичній сферах, а й у сфері інформаційних технологій, екології та освоєння космосу. Програма передбачає також спільну боротьбу з тероризмом, нелегальним поширенням наркотиків і розповсюдженням ядерних технологій. Новим кроком на шляху тісного співробітництва з НАТО став саміт спільної комісії НАТО - Україна. Це була перша в історії альянсу зустріч на найвищому рівні з державою-партнером. Участь у ній 25 квітня 1999 р. у Вашингтоні взяли Л. Кучма і Б. Клінтон.
   Отже, нині Україна є нейтральною, позаблоковою державою. Цей статус означає, зокрема, неможливість її вступу до будь-якого вій­ськово-політичного блоку. Згідно з міжнародним правом змінити ситуацію можна лише в разі відмови від такого статусу, але це складний процес. З 1996 р. Україна є спостерігачем Руху неприєднання, який об’єднує 114 позаблокових та нейтральних країн світу. Україна бере активну участь у миротворчих акціях ООН з початку кризи в колишній Югославії, де протягом шести років у Боснії перебував 240-й спеціальний український батальйон. Після виконання завдання він у грудні 1999 р. повернувся на Батьківщину. З листопада 1999 р. у Косово перебуває 37-ма окрема рота забезпечення, що входить до складу міжнародного миротворчого контингенту.
   Одним із важливих аспектів зовнішньополітичної діяльності України є розвиток її зв’язків з країнами “великої сімки”. Про це свідчать державні візити Президента України Л. Кучми до США, Канади, Японії, Німеччини, Італії, Франції та Великобританії. В Україні з офіційними візитами перебували Президент США Б. Клінтон (1995 p.), Президент Німеччини Р. Герцог (1998 p.), Президент Франції Ж. Ширак (1998 p.), віце-президент США А. Гор (1998 p.), прем’єр-міністр Канади Ж. Кретьєн (1999 p.), Президент Італії О. Скальфаро (1999 p.). На найвищому рівні контакти встановлені також з лідерами Австрії, Бельгії, Фінляндії, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Предметом особ­ливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. Як відомо, Польща, Чехія, Угорщина в березні 1999 р. стали повноправними членами НАТО. Перспективними напрямками зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Багато економічних та політичних інтересів пов’язує Україну з такими державами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Лівія, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамерикан­ський напрямок зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються відносини України з країнами цього регіону, про що свідчить перебування з державним візитом міністра закордонних справ України Б. Тарасюка у травні 1999 р. в Аргентині, Перу, Венесуелі, Чилі та Бразилії.
   Зовнішня політика України спрямована також на розбудову відно­син з державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який нині перетворюється на один із провідних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Корисним для України є досвід Китаю. Розширенню двосторонніх відносин сприяв державний візит до Китаю Президента України Л. Кучми наприкінці 1995 p., державні візити в 1997 р. прем’єр-міністра В. Пустовойтенка і в грудні 1998 р. міністра закордонних справ України Б. Тарасюка, а також державний візит до України в березні 1999 р. заступника голови Державної ради КНР. За обсягом товарообміну між обома країнами (близько 1 млрд дол.) Китай посідає друге місце (після Росії).
   Належне місце в поглибленні відносин України з державами АТР відводиться Японії, Пакистану та Індії.
   Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розширення відносин з основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. “Економічна війна” між двома державами не вщухала. Річ у тім, що в 1994 р. Україна отримала з Росії майже 90 % нафти, 60 % ділової деревини, 60 % природного газу, 80 % сировини для легкої промисловості. Однак за ці по­ставки Україна своєчасно не розрахувалася. Тільки за енергоносії борг досяг 1 млрд дол. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Б. Єльцина до України. Довго і важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 p., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 р. у Києві.
   Ще два роки знадобилось для того, щоб у Москві 1 квітня 1999 р. відбувся обмін ратифікаційними грамотами і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією набрав чинності. На цьому шляху були перешкоди: російська сторона вимагала, щоб одночасно з Договором Верховною Радою України були також ратифіковані угоди про поділ Чорноморського флоту. Тільки тоді, коли Верховна Рада України ратифікувала 24 березня 1999 р. ці угоди, шлях до обміну ратифікаційними грамотами був відкритий. Згідно з угодами Росія орендуватиме в Україні базу та інфраструктуру Чорноморського флоту (ЧФ) колишнього СРСР строком на 20 років з можливим продовженням ще на 5 років при взаємній згоді обох сторін. Вартість щорічної орендної оплати -97 млн 760 тис. дол., що йдуть у залік загальнодержавного боргу України перед Росією. Чисельний склад флоту не може перевищувати 25 тис. осіб (у квітні 1999 р. ЧФ Росії мав 16 тис. осіб). Безумовно, що для визначення механізму введення в дію цих угод потрібно прийняти ще багато базових документів.
   Після набрання чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство розпочався новий етап в історії українсько-російських відносин. Важливим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Основний результат візиту - підписання між двома країнами терміном на 10 років Договору про довгострокове економічне співробітництво. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в межах СНД не існує жодного аналогічного документа.
   Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. Україна виступає проти перетво­рення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. Водночас Україна не є учасни­ком Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.
   Після неодноразових спроб на засіданнях Верховної Ради прий­няти рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД 12 березня 1999 р. 230 народних депутатів проголосували за приєднання. На початку квітня делегація України вперше взяла участь у роботі тринадцятої сесії МПА у Санкт-Петербурзі. Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД видаються проблематичними. Якраз цим проблемам був присвячений саміт голів держав СНД, який відбувся 1-2 квітня 1999 р. у Москві. На саміті підписано принципові документи щодо реформування СНД, зокрема Декларацію про основні напрямки в розвитку СНД, про зони вільної торгівлі, про скорочення виконавчого комітету СНД та ін. Україна не підписала рішення про надання асигнувань на створення і розвиток об’єднаної системи ППО держав - учасників СНД через те, що не входить до цієї системи.
   Загалом Україна виходить з того, що найдоцільнішою формою співпраці в межах СНД є двосторонні відносини та політичне спів­робітництво. Саме на цій основі розвиваються відносини України з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном та Узбекистаном насамперед щодо розв’язання гострої для України проблеми енергоносіїв. Три президенти - Л. Кучма, Г. Алієв, Е. Шеварднадзе - 19 квітня 1999 р. (м. Поті) урочисто проголосили про відновлен­ня “шовкового шляху” із Західної Європи до Центральної Азії через Україну й Кавказ і відправили в рейс перший танкер з каспійською нафтою, тим самим відкрили, на їхню думку, західний маршрут експорту каспійської нафти.
   Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов’язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю та Молдовою. Укладено угоду з Казахстаном і Ро­сією про спільне використання космодрому Байконур. Діє регіональне економічне об’єднання у складі Грузії, України, Азербайджану, Молдови - ГУАМ, яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекистану перетворилося на ГУУАМ.
   Україна в 1998 р. торгувала з 190 країнами світу. Загальний обсяг зовнішньої торгівлі становив 27 млрд 312 млн дол., що майже на 13 % менше, ніж у 1997 р. (31 млрд 360 млн дол.). Причому в 1998 р. експорт становив 12 млрд 637 млн дол., а імпорт - 14 млрд 675 млн дол. Найбільші обсяги (від загального обсягу) експорту були до Росії -23 %, Китаю - 5,8 %, Туреччини - 5,5 %, Німеччини - 5,1 %, Італії - 4,4 %, Білорусі - 4,3 %, США - 4 %, Польщі - 2,5 %. Най­більші обсяги імпорту були з Росії - 48,1 %, Німеччини - 8,6 %, США - 4 %, Польщі - 3,3 %, Італії - 2,8 %, Білорусі й Казахстану — по 2,4 %, Франції - 2 %.
   Україна рішуче виступала проти насильницьких воєнних дій НАТО в Югославії, а також проти будь-яких етнічних чисток. Верховна Рада у своїй заяві від 23 квітня 1999 р. засудила насильницькі бомбардування літаками НАТО території Югославії. Міністри обо­рони і закордонних справ А. Кузьмук та Б. Тарасюк відвідали з по­середницькою миротворчою місією Белград.
   Найхарактернішою рисою сучасної зовнішньої політики є її багатовекторність і багатовимірність, орієнтація на розбудову відносин з усіма країнами світу. Зокрема, відкинуто хибну тезу про те, що Україні, мовляв, притаманна традиційна орієнтованість виключно на Захід, що Схід є джерелом тільки загроз для України. Взято курс на прискорення економічних перетворень, визначено за доцільне динамізувати процес входження України в європейські та світові еконо­мічні та політичні структури. Причому розбудова зв’язків з державами Заходу не розглядається як альтернатива діяльності України в межах СНД або стосунків з Росією.
   Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.