18.1. Розгортання державотворчого процесу і творення національної економіки

   Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися по­мітні зміни. За короткий час країна відновила основні структури держави, її визнав світ. Протягом вересня 1991 р. -лютого 1992 р. Україна набула усі основні атрибути державності, включаючи символіку: 15 січня 1992 р. було затверджено музичну редакцію Державного гімну, 28 січня - Державний прапор, а 19 лютого - тризуб як малий Державний герб.
   Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи нової незалежної держави. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Литва і Латвія, 5 грудня до них приєдналися одразу п’ять країн - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн світу, з більшістю яких Україна обмінялась посольствами. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.
   Угода про створення СНД не усувала суперечностей і проблем у відносинах між колишніми республіками. Спочатку загострились суперечності між Росією і Україною щодо ядерної зброї і долі Чорно­морського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60-70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового прагнення Росії до незамерзаючих портів.
   Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких з цих суперечностей було до­сягнуто певного прогресу. У червні і серпні Президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про поділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Поступово почали розв’язуватися і деякі інші проблеми між країнами СНД і Україною, яка вважала за краще бачити в СНД засіб “цивілізованого розлучення” з колишнім СРСР та обговорення спільних, переважно економічних, проблем. Президент України Л. Кравчук не бажав, щоб ця організація була наддержавним утворенням зі своєю бюрократичною структурою, яка будь-яким чином обмежувала б незалежність України, загрожувала її суверенітету. З цих причин Україна не підписала Статут СНД, а 24 вересня 1993 р. Л. Кравчук дав згоду на входження України до економічного союзу незалежних держав як “асоційовано­го члена”.
   Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення управлінських структур на обласному, районному та місцевому рівнях.
   Навесні 1992 р. в усіх обласних містах, Києві та Севастополі, у районах міста Києва було запроваджено посади представників Прези­дента України. Це була спроба реформувати існуючу систему, ство­рити вертикаль виконавчої влади, підпорядковану Президентові. Проте під тиском місцевих рад за підтримки більшості Верховної Ради зазначений інститут в 1994 р. було ліквідовано. Виконавчі функції переходили до виконкомів відповідних рад. Керівників виконкомів обирали всенародним прямим голосуванням.
   Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного Суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру республіки. Ще в 1990 р. в Україні розгорнувся конституційний процес. Проект концепції Основного Закону, що був представлений на розгляд Верховної Ради у травні 1991 p., наштовхнувся на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Внесені зміни і доповнення не дали бажаних результатів і чинною залишилася Конституція, прийнята ще в 1978 р. До неї було внесено багато поправок і змін.
   Однією з важливих складових державотворчого процесу було ство­рення власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства оборони, яке очолив генерал-майор авіації К. Морозов (пізніше він став генерал-полковником), та затвердження в жовтні 1991 р. концепції оборони і розбудови Збройних сил України. На цей час Україна мала армію чисельністю 726 тис. осіб, на її озброєнні була стратегічна і тактична ядерна зброя, 9263 танки, 44346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти та багато іншої військової техніки. Багато військовослужбовців на території респуб­ліки добровільно присягнули на вірність українському народові. Концепцією оборони і розбудови Збройних сил проголошувалося значне скорочення армії, прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання зазначених чинників шляхом створення власних Збройних сил. У прий­нятому 6 грудня 1991 р. Законі про Збройні сили України зазначало­ся, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголошує утворення власних Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину. Вона виходить з того, що Україна не є потенціальним противником жодної держави.
   Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної безпеки України (СНБУ, а з 1992 р. - СБУ), частини спеціального призначення. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України “Про громадянство України”, згідно з яким впроваджувався так званий нульо­вий варіант, коли громадянство України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не заперечував бути громадянином України. На загальносоюзних паспортах у 1992 р. було проставлено печатки з написом “Україна” і зображенням малого Державного герба. З 1997 р. почався обмін загально­союзних паспортів на паспорти незалежної України.
   Здобуття Україною незалежності в умовах гострої економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло створенню нових політичних партій.
   У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує собі соціальну базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Розвиток багатопартійності в Україні характеризується виникненням і функціонуванням значної кількості політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 р. - 27, у березні 1997 р. -близько 40, а наприкінці 1999 р. - понад 90.
   Для новостворених партій характерні нечисленність партійних лав та невизначеність соціальної бази. Наприклад, у квітні 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило близько 1 % виборців. Більшість партій у своїх програмних документах не зазначають чітко, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми нерідко дуже схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу. Особливістю українських партій є також їх порівняно виразна гео­графічна зорієнтованість. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у Східній. Однією з особливостей українського варіанта багатопартійності стала поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої “партії влади”, яка реально утримує владні важелі й істотно впливає на перебіг подій в Україні.
   Керуючись Конституцією України та Законом України “Про об’єднання громадян”, у червні 1993 р. Комуністична партія України на з’їзді проголосила про відновлення своєї діяльності. Першим секретарем ЦК КПУ став донеччанин П. Симоненко. 5 жовтня 1993 р. після реєстрації партії в Мін’юсті України було оголошено, що вона налічує у своїх лавах понад 60 тис. осіб.
   Активно обстоює збереження моделі колгоспно-радянської системи, рішуче виступає проти приватизації землі перереєстрована 28 січня 1993 р. Селянська партія, очолювана С. Довганем.
   Проголошення незалежності сприяло активізації правих сил суспільства. У березні 1992 р. вперше після Другої світової війни в Україні відбулася конференція Організації українських націоналістів, на якій було вирішено трансформувати її в Конгрес українських націоналістів (КУН), зареєстрований у Мін’юсті України 26 січня 1993 р. Українські націоналісти та їхній лідер С. Стецько виступають за створення “національної, унітарної та правової держави” і водно­час обстоюють беззаперечне забезпечення прав етнічних меншин.
   Став політичною партією зареєстрований у Мін’юсті України 1 лютого 1993 р. Народний рух України (НРУ). Незабаром його очо­лив В. Чорновіл, який звинуватив владу в гальмуванні реформ і став в опозицію до неї.
   В умовах гострих міжпартійних баталій серед населення формувався негативний образ партій як об’єднань, що прагнуть влади, не дбають про повсякденні потреби людей.
   Громадські організації не порушували загальнополітичних пи­тань, обмежуючись професійними, виробничими, науковими чи яки­мись іншими питаннями. Наймасовішими серед них стали профспілки, що до проголошення незалежності були об’єднані Українською радою професійних спілок. За нових умов організація трансформувалась у Федерацію профспілок України (ФПУ), що об’єднувала понад 95 % всіх організованих у профспілки жителів України. До ФПУ вхо­дили профспілки 30 галузей.
   Не погоджуючись у багатьох питаннях з нерішучою позицією офіційних профспілок, трудові колективи створили водночас власні профспілкові об’єднання: Всеукраїнське об’єднання солідарності трудів­ників, Незалежну профспілку гірників, Профспілку залізничників і транспортних будівельників, Федерацію профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва України, Профспілку праців­ників Збройних сил України.
   Життя спонукало до об’єднання і директорський корпус україн­ської промисловості. У лютому 1992 р. було засновано Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), до якої входило понад 14 тис. колективних та індивідуальних членів. Головою УСПП у грудні 1993 р. було обрано екс-прем’єра Л. Кучму, який після відставки уряду В. Фокіна був на посаді прем’єр-міністра з листопада 1992 р. Посаду голови УСПП Л. Кучма обіймав аж до обрання його Президентом України. Спілка ставила за мету відновлення розірваних економічних зв’язків, здійснення економічних реформ, підтримку ви­робників.
   У середовищі молоді стають впливовими СНУМ, Всеукраїнсь­ке студентське братство, відроджений у нових умовах комсомол. У 1993 р. в Україні діяло 26 молодіжних об’єднань, що претендували на статус всеукраїнських і охоплювали понад 600 тис. юнаків і дівчат.
   Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу. Політична палітра суспільства у перехідний період, період формування основ ринкової економіки, постійно змінюється. Перехід від тоталітаризму з його командно-адміністративною системою управління до ринкової економіки, для якої властива демократична форма розвитку та управління народним господарством, зумовлений докорінною зміною форм власності та класової структури суспіль­ства, формуванням нової політичної системи.
   Важливим аспектом оцінки стартових можливостей нашої держави після проголошення незалежності стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. Маючи на своїй території понад 7 тис. ро­довищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. Незважаючи на те, що на території республіки сконцентро­вано майже 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запасів залізних руд, України водночас вкрай недостатньо забезпечена паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, фосфоритами, калійними солями. Так, у 1990 р. власний видобуток нафти забезпечував 2,4 %, а природного газу - 8,6 % загальних потреб народного господарства країни. Тільки в 1990 р. Україна отримала з Росії 56 млн т нафти і майже 90 млрд кубометрів природного газу.
   Українська економіка за часів СРСР була надто мілітаризована. На військові цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Велика частка цих коштів вкладалась у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 40 % союзного військово-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств машинобудівних галузей було залучено у виробництво зброї. Ці підприємства незабаром стали непотрібними, що теж негативно позначилося на структурі української економіки.
   Україна почала писати свою історію з чистого аркуша, за відсутності власних фінансової та банківської систем, управлінського апарату та економічної науки.
   Деформована структура господарського комплексу, що дістався у спадок від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади істотно ускладнили перехід до ринкової економіки. Так, Верховна Рада 12-го скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -В. Масола (травень - жовтень 1990 p.), В. Фокіна (листопад - жов­тень 1992 p.), Л. Кучми (жовтень 1992 р. - вересень 1993 p.), Ю. Звягільського (вересень 1993 р. -червень 1994 p.).
   Українське керівництво, прагнучи переорієнтуватися на Захід у перші роки незалежності, поспішало вийти з налагодженої системи господарських зв’язків. Така стратегічна лінія дорого обійшлася Ук­раїні. Згідно зі світовими стандартами, продукція української про­мисловості була неконкурентоспроможною. Розірвані зв’язки залишили сотні підприємств України без споживачів, а отже, і без фінансування.
   У 1991-1993 pp. національний дохід України зменшився на 39 %, а українська політична еліта тим часом витрачала час на дебати щодо того, куди йти - до капіталізму чи соціалізму.
   Внаслідок істотного підвищення цін на імпортований природний газ в Україні почала розкручуватися спіраль інфляції. Державні органи в умовах повільного формування виконавчої влади виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.
   У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони, з’явилися купонокарбованці. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10200 %. Заборгованість іншим країнам наприкінці 1993 р. досягла 7 млрд дол. Найбільша заборгованість припадала на Росію і Туркменістан за поставку енергоносіїв.
   Не завжди продумане, суперечливе реформування призвело до розростання “тіньової” економіки, неймовірного відпливу капіталів за кордон, значного посилення корупції в державному апараті, збіль­шення обсягу бартеру при розрахунках між галузями, підприємствами як усередині країни, так і при розрахунках у зовнішній торгівлі.
   За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня 1993 р. референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протисто­яння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватися з цієї кризи стало нове радикальне рі­шення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України. Ці дострокові вибори були об’єктивно назрілими й історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.
   Вибори до Верховної Ради проводились за мажоритарною системою, відповідно до якої депутати обиралися не за партійними списками, а за територіальними округами. Водночас відбулися вибори до місцевих рад. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза.
   У 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи канди­датів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах переміг Л. Кучма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52 % виборців.
   Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду - стадії соціально-економічних реформ, оскільки зволікання з ними й було основною причиною загострення ситуації в країні. Новообраний Президент Л. Кучма перейшов від вирішення питань ідеологічних до економічних, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.
   Негативні тенденції в економіці дедалі більше посилювалися; за шість місяців 1994 р. темпи спаду виробництва порівняно з відповідним періодом попереднього року становили 36 % і були удвічі вищими, ніж у 1991-1993 pp.
   Економічна криза негативно вплинула на рівень життя і на соці­альну структуру суспільства. Якщо в 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60 %, то в 1994 р. -лише 25-30 %. Різко впала купівельна спроможність населення. Про­тягом 1991-1994 pp. вона фактично знизилась у 5 разів.
   Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до со­ціальної поляризації. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення, “середній клас” танув на очах, а кількість багатих становила 10 %. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами “багаті” - “бідні”. За цих обставин Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези “попередня стабілізація і лише згодом — реформування” та переході до формули “прискорене реформування як єдина умова й основний засіб виходу з кризи та досягнення еко­номічної стабілізації”. Однак уже в квітні 1995 р. Президент Л. Кучма визнав за необхідне скоригувати реформи, бо реалізація нового соціально-економічного курсу виявила істотні недоліки запропоно­ваної ліберально-монетаристської моделі. Зокрема, передбачалося посилити керованість економікою, подолати кризу державної влади, активізувати соціальну політику та ін.
   Із здійсненням програми антикризових дій, радикальних реформ в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. На по­чатку 1996 р. прогресуючу інфляцію вдалося приборкати. А вже у вересні 1996 р. було проведено грошову реформу: відбулася зміна но­мінальної вартості грошових знаків, а також було запроваджено нову валюту - гривню. В 1996 р. підприємствами недержавного сектора було вироблено 45 % загального обсягу промислової продукції. Про­тягом 1995-1996 pp. приватизовано 8 тис. великих та середніх підприємств і практично завершено малу приватизацію. Внаслідок роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств понад 4 млн громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.
   На початку 1995 р. відбулися також зміни у податковій системі з метою зменшення податкового тиску і забезпечення рівності юри­дичних і фізичних осіб усіх форм власності. Відбувся перехід до опо­даткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30 %, було скорочено податкові пільги. Ставка податку на додану вартість знизилася з 28 до 20 %. У 1996 р. згідно із Законом України “Про державну податкову службу в Україні” було створено податкову службу.
   Однак і на цьому етапі економічну кризу подолати не вдалося. Уряд виявився неспроможним забезпечити ефективне управління економічними процесами. Відчувалися також серйозні суперечності між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо по­мітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим.
   Тривало протистояння Президент - Верховна Рада; воно досягло кульмінації влітку 1995 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося дійти компромісу, що було зафіксовано у Конституційному договорі - угоді між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”, укладеній 8 червня 1995 р. По суті цей договір був тимчасовим конституційно-правовим нормативним актом. Конституційний договір створив також умови для активізації конституційного процесу. Однак безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи, з одного боку, і прихильників парламентської, президентської або президентсько-парламентської - з іншого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмувала конституційний процес. Робота Конституційної комісії через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж була непродуктивною.
   Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою у червні 1996 р. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливим, Президент Л. Кучма видав Указ про оголошення Всеукраїнського референдуму з питання затвердження Конституції, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади.
   Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу Республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) врешті увінчалася успіхом: 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.
   Прийняттям Конституції України завершився процес становлення політичної системи республіки як єдиного організму з більш-менш чітким визначенням його структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв’язку. А 16 жовтня 1996 р. було утворено Конституційний Суд України як гарант додержання конституційних норм.
   Законодавча база в Україні постійно розвивається. Адже суть кон­ституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопо­рядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.
   У 1997 р. відбулися певні зрушення у реформуванні економічної сфери, розвитку зовнішньополітичних та економічних відносин із зарубіжними країнами. Стан економіки продовжував залишатися складним, однак намітилася тенденція до сповільнення темпів падіння валового внутрішнього продукту, промислового і сільськогосподарського виробництва, насамперед продукції рослинництва. Вдалося частково приборкати інфляцію.
   У жовтні 1997 р. Президент України Л. Кучма видав Указ “Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки” з метою створення конкретних механізмів реалізації принципів соціально орієнтованої економіки. Стратегічною метою соціальної політики на державному рівні було проголошено підвищення матеріального доб­робуту та поліпшення умов життя людей.
   У 1997 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу. Негативне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і становило 1 млрд дол. Успішно розвивалися торговельні зв’язки з Нідерландами, Австрією, Німеччиною. Відбулися радикальні зміни у відносинах між Україною та США.
   Наприкінці 1997 р. перший космонавт незалежної України Л. Каденюк здійснив успішний політ у складі багатонаціонального екіпажу на борту американського корабля “Колумбія”.
   Однак стабілізаційні процеси у реальній економіці, що спостерігалися у першому півріччі 1998 p., виявилися нестійкими. Ситуація залишалася складною. Збитково працювала більша частина (51 %) підприємств, що на 6 % перевищило аналогічні показники попередньо­го року. За бартерними умовами підприємствами було реалізовано 41,7% продукції.
   Восени 1998 р. внаслідок руйнівних процесів на фінансових рин­ках Росії та Південно-Східної Азії активізувалися негативні тенденції у вітчизняній економіці, знову розпочався спад промислового вироб­ництва, інтенсифікувалася девальвація гривні. Негаразди посилювались і через значне збільшення заборгованості держави з виплати зарплат і пенсій, поглиблення платіжної кризи, фінансового стану підприємств та організацій, загострилася ситуація в банківській системі. Збитки банківської системи внаслідок девальвації гривні стано­вили у доларовому вираженні 1 млрд дол.
   Загострення проблем реформування економіки зумовлювалося недостатнім ступенем обгрунтованості економічних реформ, повіль­ним формуванням правової бази, протистоянням між гілками влади, недосконалим механізмом соціальних компенсацій, зовнішньоеконо­мічними прорахунками тощо. У цих умовах виникла необхідність, як про це наголошується у позачерговому посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України (19 листопада 1998 p.), переорієнтувати грошово-кредитну систему та бюджетно-фінансову по­літику на безпосереднє сприяння відновленню виробництва і розвитку продуктивних сил.
   У березні 1998 p. за змішаною мажоритарно-пропорційною систе­мою відбулися чергові вибори до Верховної Ради 14-го скликання. У виборах взяли участь 30 партій та політичних блоків, громадських організацій, але перемогу одержали представники 8 партій, що й визначило політичний спектр нового українського парламенту. Станом на 28 травня 1998 р. у Верховній Раді України з урахуванням обраних в одномандатних округах склалася така розстановка політичних сил: фракція Комуністичної партії України - 121 депутат; фракція Народно-демократичної партії - 92 депутати; фракція Народного Руху - 47 депутатів; фракція “Громада” - 39 депутатів; фракція блоку Соціалістичної та Селянської партій - 35 депутатів; фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) - 25 депутатів; фракція Партії зелених України - 24 депутати; фракція Прогресив­ної соціалістичної партії України - 17 депутатів. Разом обрано 436 депутатів, з них 400 входять до складу депутатських фракцій.
   Згідно з правовими актами Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України триває реформування структурних підрозділів держави. Так, згідно з постановою Кабінету Міністрів (квітень 1996 р.) про реформування органів внутрішніх справ України, у 1998 р. ство­рено нову структуру органів МВС - внутрішню контррозвідку, зі складу органів внутрішніх справ країни виведено пенітенціарну систему (створено спеціальний комітет), скорочено штат МВС на 20 %. Активно ведеться боротьба проти злочинних угруповань, але рівень нерозкритих злочинів залишається ще досить високим.
   Зусилля Міністерства оборони України були зосереджені на вико­нанні Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил на період до 2005 р. У 1998 р. завершився перший етап цього процесу. Збройні сили України налічували 320 тис. військовослужбовців та 100 тис. цивільних осіб, а до кінця 2000 р. - відповідно 310 та 90 тис. Треба визнати, що формування Збройних сил України відбувається у складних умовах: через обмежені бюджетні можливості держави в червні 1998 р. Указом Президента України Л. Кучми тимчасово на рік було зупинено військовий призов до Збройних сил.
   Незважаючи на збільшення частки малих підприємств у вироб­ництві внутрішнього валового продукту (ВВП) з 4,1 % у 1996 р. до 7,6 % в 1998 p., їх роль в економіці держави залишається незначною. В Україні в 1999 р. діяло приблизно 160 тис. малих підприємств, де працювало 8 % населення. За 1998-1999 pp. кількість цих підприємств збільшилася в 1,5 раза, але показники підвищення ролі середнього класу залишились дуже низькими порівняно з розвиненими країнами, де внесок малого бізнесу до ВВП становить 70-80 %.
   У 1998 р. кількість фермерських господарств зменшилася на 0,11 %. На 1 січня 1999 р. їх налічувалося 35,5 тис. У користуванні цих господарств було 1,0292 млн га сільськогосподарських угідь. Вони про­дали заготівельним організаціям 878 т живого м’яса худоби та птиці, а також 4,4 тис. т молока і молочних продуктів. Однак це дуже малий внесок у постачання продовольства.
   Вагомих успіхів домоглися науковці, робітники машинобудівних заводів України у створенні ракети-носія “Зеніт” для участі у Всесвітньому проекті супутникового зв’язку “Глобал стар”, зокрема підприємства “Південне” та “Південмашзавод” розробляли проект запуску “Зеніта” з морської платформи.
   Однак загалом соціально-економічне становище країни, політичне життя в 1998 р. характеризується в історії України трагічними по­діями, масовими виступами шахтарів, природними катаклізмами.
   На шахті ім. Скочинського державної холдингової компанії “Дон-вугілля” 6 квітня 1998 р. внаслідок вибуху газу метану загинуло 63 шахтарі.
   Шахтарі західного Донбасу в червні того ж року здійснили майже 500-кілометровий піший марш до Києва, вимагаючи від уряду по­ліпшення стану справ у вугільній галузі, ліквідації заборгованості із заробітної плати.
   На початку листопада 1998 р. на Закарпатті внаслідок великої по­вені загинуло 18 людей, зруйновано 2655 будинків, а 2800 будівель потребують капітального ремонту. Стихія завдала збитків області на суму 584 млн грн, а збитки населення перевищують 57 млн грн.
   Як і в 1998 p., Державний бюджет 1999 р. був прийнятий Вер­ховною Радою в останній день року після досягнення консен­сусу зі спірних положень. Доходи бюджету встановлено в розмірі 23,895 млрд грн, витрати визначено в розмірі 25,135 млрд грн. Дефіцит Державного бюджету становив 1 % ВВП (1,24 млрд грн). Порів­няно з 1998 р. доходи і витрати збільшились (у 1998 р. доходи стано­вили 21,1 млрд грн, витрати - 24,5 млрд грн), набагато зменшився дефіцит (у 1998 р. він дорівнював 3,5 млрд грн). У Державному бюджеті 1999 р. було заплановано істотне збільшення витрат на охорону здоров’я (530 млн грн) й освіту (1,8 млрд грн), соціальний захист і соціальне забезпечення (2,2 млрд грн), потреби національної оборо­ни (1,7 млрд грн), забезпечення безпеки держави (1,65 млрд грн).
   Перша половина 1999 p. була багата на різноманітні події, що дають уявлення про економічне становище України, особливості її со­ціально-політичного розвитку напередодні президентських виборів, а також характеризують систему міжнародних відносин, яка домінуватиме на початку третього тисячоліття.
   На початку 1999 р. було оприлюднено стратегічний документ, підготовлений Кабінетом Міністрів України - програму “Україна-2010”. Мета цієї програми - максимально підвищити рівень життя населення республіки. Так, програмою заплановано підвищити середній рівень заробітної плати до 60 %, збільшити загальний обсяг інвестицій в економіку України до 2005 р. до 60 млрд дол., а у 2010 р. -до 140 млрд дол. Причому частка іноземного капіталу не повинна перевищувати 25 млрд дол. Програма “Україна-2010” має три основ­ні напрямки: оздоровлення підприємств, досягнення економічної стабільності, структурні зміни в економіці. Програмою також передбачено збільшення середньої тривалості життя громадян України з 67 до 70 років. Як відомо, останніми роками спостерігається зменшення чисельності населення України. На 1 жовтня 1999 р. населення України 49,8 млн осіб, міське - 33,8 млн, сільське - близько 16 млн осіб (у 1998 р. -відповідно 50,3 млн, 34,11млн і 16,16 млн осіб).
   У перші місяці 1999 р. в Україні тривало падіння промислового ви­робництва. За січень - березень 1999 р. промисловими підприємствами вироблено продукції на 15,2 млрд грн, що на 2 % менше по­рівняно з аналогічним періодом 1998 р. Обсяги промислового вироб­ництва зменшились у 16 із 25 регіонів України, зокрема в хімічній і нафтохімічній промисловості - на 16,7 %, у промисловості будівельних матеріалів - на 11 %, у машинобудуванні та металообробці -на 8 %. У лютому 1999 р. в Україні не працювало 17,9 % підприємств. Загальні обсяги промислового виробництва за перші 4 місяці 1999 р. порівняно з відповідним періодом 1998 р. зменшились на 2,7 %.
   У першому кварталі 1999 р. ВВП зменшився на 4,2 %, що виходить за межі прогнозованого рівня розвитку економіки республіки в 1999 р. Однак уряду і Національному банку України вдалося втримати стабільність гривні й знизити рівень інфляції. На початок 1999 р. рівень інфляції становив 2,5 %, у лютому - 1 % порівняно з 1,5 % у січні. При цьому ціни на продовольчі товари зросли на 1,8 %. Майже на 16 % зменшилась заробітна плата у січні 1999 р. порівняно з груднем 1998 p., причому в сільському господарстві - на третину, а у про­мисловості - на 13,4 %. У 1999 р. понад 60 % селян мали доходи, нижчі за офіційну межу бідності: місячний дохід 14 % селян не перевищував 10 грн, лише 8,6 % - понад 100 грн. Своєчасно заробітну плату одержували тільки 30 % працюючих в Україні. На квітень 1999 р. заборгованість із заробітної плати становила 6,6 млрд грн. Причому 60 % заборгованості припадало на позадержавну сферу. Станом на 1  квітня 1999 р. загальна сума заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій, матеріальної допомоги становила 11 млрд грн.
   Станом на 1 квітня 1999 р. кількість безробітних в Україні стано­вила 1,6 млн осіб. За прогнозами Міністерства праці й соціальної політики до кінця 1999 р. кількість безробітних мала перевищити 2 млн осіб.
   Бюджет країни має великий дефіцит, що зумовлено відсутністю достатніх валютних джерел для обслуговування зовнішнього і внутрішнього боргів. Зовнішня заборгованість України на 1 березня 1999 р. становила 11,2 млрд дол. Однак попри це Україна продовжувала позичати гроші. У вересні 1998 р. МВФ і Україна уклали трирічну угоду про підтримку економічної програми українського уряду на 1998-2001 pp. на загальну суму 2,25 млрд дол. Згідно з цією угодою у березні 1999 р. Україна одержала черговий транш на суму 153 млн дол. У тому ж році Україна повинна була повернути 2,2 млрд дол. за іноземні кредити. Станом на квітень 1999 р. кожний житель України заборгував МВФ приблизно 70 грн. На виконання умов згаданої угоди з 1 квітня 1999 р. було підвищено тарифи за електроенергію та природний газ відповідно на 20 та 25 %, а з 1 травня у 14 регіо­нах України було введено 90-відсоткову оплату житлово-комунальних послуг.
   У лютому 1999 р. після стабілізації рівня інфляції було встановлено нові параметри валютного коридору: 3,4-4,6 грн за 1 дол., як пе­редбачалося Державним бюджетом. В Україні економічна криза падіння розгорталася на тлі мікрорівня економіки. З її наслідками стикається кожен мешканець України. Неплатежі між підприємствами, невиплата заробітної плати, безробіття, низькі доходи бюджету й розвал соціальної сфери, падіння національної валюти й виробництва стали основними ознаками економічної кризи. Про причини цієї кризи свідчать дані соціологічного опитування, здійсненого наприкінці квітня 1999 р. Українським інститутом соціальних досліджень та Центром “Соціальний моніторинг”. На запитання: “Які ви бачите основні недоліки діяльності влади у сфері економіки?”, респонденти відповіли так: нездатність боротися з безробіттям - 66 %, некомпетентність влади в питаннях економіки - 62 %, відсутність уваги до проблем села та агропромислового комплексу - 52 %, відсутність підтримки вітчизняного виробника - 52 %, невиправдано високий рівень податків будь-якої економічної діяльності - 51 %, недостатня підтримка розвитку великих підприємств - 48 %, недостатня підтримка малого підприємництва - 31 %, недостатні зусилля в розвитку економічних зв’язків з Росією - 31 %.
   За розвитком людського потенціалу Україна посідає 102 місце у світі, про що йдеться в доповіді “Про розвиток людини у 1998 p.”, підготовленій на замовлення Програми розвитку ООН. В 1997 р. Україна посідала 95-те місце. У документі зазначається, що в такій ситуації перебуває не тільки Україна, а й інші держави з перехідною економікою.
   У першій половині 1999 р. до економічних труднощів додалися природні катаклізми. Так, у селі Костинці Чернівецької області 18 квітня 1999 р. величезний зсув на площ! 5 км2 знищив 40 житлових будинків і частково зруйнував 65, в окремих районах Закарпатської області значних руйнувань завдала повінь. Багато фінансових витрат по­трібно також для ліквідації наслідків катастрофи і закриття Чорно­бильської АЕС, фінансування проекту “Укриття”. Останніми роками на Чорнобиль припадало 5-7 % витрат Державного бюджету. За 1992-1998 pp. витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи перевищували 5 млрд дол.
   У політичному житті України також відбулося багато “потрясінь”. Напередодні слухання у Верховній Раді України подання Генеральної прокуратури України про притягнення до кримінальної відповідальності екс-прем’єра, лідера партії “Громада” П. Лазаренка, який у цей час перебував у Швейцарії нібито на лікуванні, 17 лютого 1999 р. Верховна Рада прийняла рішення про позбавлення його депутатської недоторканності. П. Лазаренко переїхав до США, де звернувся до імміграційної служби з проханням про надання політичного притулку. Ця подія прискорила розкол у партії “Громада”. Її колишні члени Ю. Тимошенко та А. Турчинов заснували нову фракцію - “Батьківщина”. Розкол відбувся також і у Народному Русі. У лютому 1999 р. було створено фракцію НРУ-2 на чолі з Ю. Костенком. Після трагічної загибелі в автомобільній катастрофі 25 березня В. Чорновола майже через тиждень - 2 квітня - лідером НРУ-1 у парламенті став колишній міністр закордонних справ Г. Удовенко.
   У березні 1999 р. на установчих зборах Всеукраїнського об’єднан­ня демократичних сил “Злагода” Л. Кравчука, В. Пустовойтенка та І. Плюща було обрано його співголовами. В основу практичної діяльності цього об’єднання було покладено розроблену Кабінетом Міністрів України програму “Україна-2010”. 7 квітня Верховна Рада України прийняла постанову про проведення чергових виборів Президента України 31 жовтня 1999 р. Ще раніше (у січні) Верховна Рада України прийняла Закон України “Про столицю України - місто-герой Київ”. На основі цього Закону було ухвалено рішення (у березні) про проведення виборів Київського міського голови 30 травня 1999 р. У цей час, мабуть, не було жодної центристської чи правоцентристської партії, яка б тією чи іншою мірою не переживала розколу у своїх лавах: Народно-демократична партія (НДП), Ліберальна партія України (ЛПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія зелених України (ПЗУ). При цьому загальним для всіх були не стільки ідеологічні суперечності, скільки, більшою чи меншою мірою, ставлення до діючої влади напередодні президентських виборів. Розколи в партіях призвели до створення нових політичних об’єднань, а також фракцій у Верховній Раді України. Станом на 15 травня 1999 р. у Верховній Раді 14-го скликання замість 8 фракцій стало 13.
   На посаду мера Києва (станом на 1 січня 1999 р. у Києві проживало 2 млн 626,5 тис. осіб) претендувало багато кандидатів, серед яких діючий міський голова О. Омельченко, Г. Суркіс (СДПУ(о)), В. Бабич (BOX) та ін. Переміг на виборах О. Омельченко.
   Початок президентського марафону поклали з’їзди партій та збо­ри виборців, на яких було висунуто багато кандидатів у Президенти України: Л. Кучму (висунутий зборами виборців у м. Києві), П. Симоненка (від КПУ), Г. Удовенка (від НРУ-1), Ю. Костенка (від НРУ-2), О. Мороза (від СПУ), Н. Вітренко (від ППСУ), О. Ткаченка (від СелПУ), Є. Марчука (від СДС), М. Габера (від патріотичної партії України), О. Базилюка (від Слов’янської партії), Ю. Кармазіна (від партії захисників Вітчизни), В. Кононова (від ПЗУ), В. Олійника (висунутий зборами виборців у м. Кіровограді), В. Онопенка (від УСДП), О. Ржавського (від Всеукраїнського політичного об’єднання “Єдина родина”).
   У результаті виборів 31 жовтня у другий тур вийшли Л. Кучма і лідер Комуністичної партії України П. Симоненко. За президентськими виборами спостерігали понад 400 експертів ООН, ОБСЄ, Ради Європи та ін.
   Другий тур виборів відбувся 14 листопада 1999 р. Перемогу здо­був діючий Президент Л. Кучма.
   Підсумки президентських виборів в Україні засвідчили поразку правоцентристських партій, а також те, що організованих політичних сил нелівої орієнтації у країні немає й існування легальної могутньої комуністичної опозиції для більшості суспільства апріорно неприйнятне. Отже, проголосувавши за Л. Кучму, народ проголосував за незмінність курсу, обраного Україною в грудні 1991 р.
   Виборча кампанія відбувалась у складній економічній та політичній обстановці в країні. Так, індекс інфляції станом на 1 травня 1999 р. підвищився на 5,9 %. Верховна Рада України 20 травня прийняла по­станову за підсумками звіту Кабінету Міністрів України про вико­нання Державного бюджету за перший квартал 1999 р. У ній, зокрема, наголошувалося: урядом не забезпечено виконання 30 із 40 запланованих дохідних джерел, у результаті чого до дохідної частини Державного бюджету недоотримано понад 400 млн грн, тобто борги уряду населенню із соціальних виплат продовжують збільшуватися. Ціни на ліки підвищились на 150-200 %. Обсяг українського експорту товарів і послуг до країн СНД у першому кварталі 1999 р. порівняно з аналогічним періодом 1998 р. зменшився на 22,4 %, у тому числі до Росії -на 18,9%.
   За прогнозами часопису “Financial Times” за 19 травня 1999 p., на Україну очікував дефолт, тобто неспроможність виконати міжнародні фінансові зобов’язання.
   У першій половині 1999 р. Україна активно здійснювала зовнішню політику, спрямовану на забезпечення тісних зв’язків з державами Західної Європи, інтеграцію до європейського економічного просто­ру. У Львові 14-15 травня відбувся VI саміт голів держав Центральної Європи, в якому взяли участь президенти України, Польщі, Болгарії, Чехії, Румунії, Німеччини, Австрії, Італії, Угорщини, Словенії. Учасники саміту розглянули питання європейської безпеки, економічних і політичних контактів між країнами регіону, закликали уряд Белграда виконати всі вимоги міжнародного співтовариства щодо врегулювання косовської проблеми.
   У другій половині 1999 р. відбулися помітні зміни в економічному й політичному житті країни. В основному було подолано падіння ВВП. Обсяг промислового виробництва збільшився на 4,3 %. З випереджаючими темпами відбувалося виробництво товарів народного споживання (17,2 %), у тому числі непродовольчих товарів (10,2 %).
   Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Понад 70 % загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. В економіці утвердились основи ринкової інфраструктури. На кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 ко­мерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 290 страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних спілок.
   Помітні зрушення в розвитку економіки в цей період частково відбилися на вирішенні окремих питань соціальної політики. Так, з 1 жовтня 1999 р. було підвищено стипендії студентам та учням; мі­німальний розмір пенсії за віком встановлено 30 грн. Зменшилась заборгованість з пенсій, майже вдвічі зменшилася заборгованість із заробітної плати працівникам бюджетної сфери. Однак починаючи з жовтня спостерігалося падіння курсу гривні (4,6 грн. за 1 дол.).
   Проблеми подальшого розвитку сільського господарства та шляхи їх вирішення розглядаються в Указі Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Згідно з цим Указом уряд, органи ви­конавчої влади на місцях повинні реформувати колективні сільсь­когосподарські підприємства на засадах приватної власності на землю та майно. Члени цих підприємств мають право виходити з них із земельними частками (паями) та майновими паями і створювати на їх основі приватні (приватно-орендні) підприємства, селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські кооперативи.
   Подальші заходи щодо стратегії перетворень на 2000-2004 pp. були визначені у Посланні Президента України Верховній Раді України.