15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна

   Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % насе­лення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними про­сторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досягнувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Гавайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.
   Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччи­на виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.
   У зв’язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести вій­ськових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
   Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянсь­кого керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацистський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були такими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя зали­шитися “таємними”.
   Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоко­ли до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежування між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.
   Через пакт “Ріббентропа—Молотова” СРСР опинився у вкрай сумнівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлерівський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. Потьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держава перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: “Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад”, що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чином, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взаємодії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.
   Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у ці­лому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикор­донних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено велику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз’єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною.
   Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 ро­ків факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.
   У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.
   На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 p., прий­няли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз’єднання її з УРСР.
   Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
   Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подання з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Частини Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хо­тинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
   Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась наприкінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбулась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз’єднання його земель в єдиному державному утворенні.
   У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Української РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинську, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїльську та Чернівецьку.
   Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у республіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км².
   З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов’язано із запровадженням но­вих, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промисло­вих підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна радянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне користування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоюватися колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почалася. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об’єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.
   Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого розмаху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорослих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося передусім українства, яке “за Польщі” перебувало на найнижчому суспільному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним ско­роченням польських. Тільки протягом жовтня–грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменованого на честь І. Франка університету, який став українським, і політехнічного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміністративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-натискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть образили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А непримиренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір’ям і авторитетом, просто налякало.
   Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись рахувались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично по­сіли направлені з Києва “надійні кадри”. Це зумовило справедливе невдоволення місцевої інтелігенції.
   Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення західних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: академіки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.
   Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити “соціалістичні перетворення” і, зокрема, вирішити питання про суспільний лад і державну владу в Західній Україні.
   Однак ці “соціалістичні перетворення” - насильницька колекти­візація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір’я до західно­української інтелігенції, масові репресії - різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийшлих, так і місцевих) і радянізації, - ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїн­ські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військо­вих. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.
   У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельником. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української держави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібніших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у бо­ротьбі за українську незалежність.
   Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрачаючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.
   У квітні 1941 р. у Кракові було проведено II Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельни­ка — виключено з ОУН. Після цього з’явилось дві організації -ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв’язку з наближенням німецького нападу на Радянський Союз.
   Навесні 1941 p. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перейшло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено “Український легіон”, що складався з батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, - гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон “Нахтігаль”) і гауптштурмфюрер СС Є. Побігущий (батальйон “Роланд”). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи.
   Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручни­ми в уярмленні та колонізації України.
   Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН, серед них були уніатський священик Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було покарано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув’язнення.
   Тим часом на території Західної України чекісти “знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи”. Було заарешто­вано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська об­ласть), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.
   Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого - нагні­тання страху та підозрілості в широких верствах населення.
   Масові репресії, пік яких припав на 1937 p., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Сєров. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. - 44,3 тис. На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в’язниць було відправлено майже 30 тис. в’язнів, які по­повнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.
   На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 p., у Західній Європі події розгорталися сприятливо для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - воювали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосо­вували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар. Події перших чотирьох-п’яти місяців 1940 р. дістали в історії назву “дивовижної війни”, коли формальний стан війни не підкріплявся діями. “Дивовижна війна” закінчилася наступом німець­ких військ у травні 1940 р. і капітуляцією Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.
   У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла значною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Італією захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. європейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебували у зеніті військової могутності.
   Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітле­рівської Німеччини на Радянський Союз.